— Аякже, ми визначили курс судна, — відповів Хоменко. — Це не так важко. Зберігся корабельний журнал із всіма позначками. А вже коли штурман не позначав маршрут, то подальший шлях розрахували ми самі, зваживши на течію та вітер.

— Можете назвати точні координації?

— Будь ласка…

Хоменко промовив кілька цифр. Дон Блаєр ледь помітно здригнувся, це впало у вічі Воронцову.

Дон Блаєр, зібравши на чолі цілу гармошку зморщок, запитав знову:

— Чи браконьєри багато зібрали конкрецій?

— Засипали трюм майже наполовину, — відповів цього разу вже Воронцов.

Господар, здавалось, втратив інтерес до розмови. Він сидів за столом, глибоко втягнувши голову в плечі, і ніби забув про своїх гостей. Пауза потроху ставала важкою. І враз Дон Блаєр ніби отямився, позирнувши на акванавтів дещо розгубленими очима.

— А яку медичну допомогу надали ви грецьким морякам?

— На жаль, ми не з’ясували причину захворювання, — сказав Воронцов, вирішивши звільнити начальника біостанції від подальшої розмови з цим не особливо симпатичним арказійцем. — Зовнішніх пошкоджень тіла не помітно. Кожен, певна річ, мав якісь застарілі болячки, але, по суті, давні хвороби не могли спричинити божевілля. І ще одне: в крові греків наш автодіагност виявив сліди якоїсь невідомої речовини. Ми збиралися повідомити про це вашим лікарям. Та не завадить знати й вам. Для того, щоб розгадати загадку, потрібен колектив спеціалістів.

Дон Блаєр на знак згоди кивнув головою. В цю мить відчинилися двері і до кабінету зайшов Тоні Якагуда. Він обвів швидким поглядом усіх присутніх і сказав:

— Наш катер вирушив за моряками на біостанцію. А з вами хотів би переговорити наш головний лікар. Там, у лікарні, вже готують ліжка для хворих.

Хоменко та Воронцов ладналися розпрощатися із господарями. Обом акванавтам раніше здавалося, що Дон Блаєр і Тоні Якагуда тільки й чекають, щоб вони швидше подалися з острова. Та господарі, навпаки, з якоюсь незрозумілою настирливістю почали мало не благати акванавтів затриматися на острові ще на кілька годин, обіцяючи показати все своє господарство. Сама по собі ця пропозиція видалася Воронцову та Хоменкові вельми спокусливою. У концерні “Океанікс продюкс” працювали досить відомі вчені. Про наслідки своїх досліджень вони повідомляли досить-таки скупо. А тут випала така нагода… Та й не хотілося ображати господарів.

Зрештою акванавти погодилися оглянути басейни, але зажадали послати на біостанцію радіограму Усольцеву з попередженням, що вони повернуться аж під вечір. Обоє господарів були чимось схвильовані. Вони часом відходили від Воронцова та Хоменка і про щось стиха розмовляли.

У вестибюлі Дон Блаєр взяв на себе роль гіда. Показуючи в завченій посмішці неприродно білі зуби, він почав розповідати:

— Ми, по суті, ліквідували наукову лабораторію на острові Танео. Лишилися деякі дрібні дослідження. їх має завершити Тоні Якагуда. Тож, на жаль, немає змоги познайомити вас із нашими провідними спеціалістами. Вони вже повернулися в Арказанію. А в нашому концерт, зокрема тут, на острові, працювали відомі вчені. Ось вони, на цих фотопортретах…

І лише тепер Воронцов та Хоменко звернули увагу на десяток фотопортретів, акуратно врізаних у пластикові щити, що опоряджували стіни холу.

— Наш концерн “Океанікс продюкс” прагне розширити видобуток поживного, повноцінного білка з морських організмів. Замовників у нас вистачає. З морського білка виготовляють в Арказанії штучне м’ясо, яке за смаком не відрізнити від звичайної яловичини. Цим же білком, але трохи нижчого гатунку, відгодовують фермери худобу. Зрештою, ми пресуємо з нього харчові брикети для деяких країн Азії та Африки, де не вистачає продуктів з натурального м’яса…

Дон Блаєр зробив паузу. Обов’язки гіда вочевидь дратували його. І тут на допомогу йому прийшов Тоні Якагуда:

— З дозволу наших гостей далі розповідатиму я. Містер Блаєр стомився.

Острів був ущерть нашинкований бетонними басейнами. Всі вони з’єднувалися трубами чи каналами з лагуною, відгородженою від океанського лона системою шлюзів. Між басейнами та довжелезними ангарами прокладено шляхи з твердим гудроновим покриттям. Бетон, залізо, пластик, інші синтетичні матеріали буквально витіснили із острова майже всю рослинність. Лише кілька маленьких пальмових гаїв росли подекуди поміж бетонних чаш басейнів.

Немилосердно пекло сонце. Хоменко та Воронцов слідом за японцем петляли безконечним лабіринтом стежок. У центрі острова вже не росли дерева. На голій обструганій землі височіли пластикові ангари з широко відчиненими дверима. Якагуда похапцем продовжував розповідь:

— Вирощуємо чимало видів водоростей — морську капусту, філоферу, порфиру. Та, на жаль, перевершити досягнення селекціонерів з інших країн нам не вдалося. Хоча для нашого концерну це справа десята. Він хоче мати морський хліб, щось на кшталт земної пшениці, жита, рису, але з незрівнянно більшою врожайністю. Словом, для наших підприємців шукаємо невичерпне джерело дешевих білків.

У басейні, до якого вони дісталися з такими труднощами, замість води зеленіла якась драглиста маса. Вона ледь помітно коливалась у вінці з бетонних стінок, бралася пухирями.

— А це вже виведена нашими генетиками культура протококових водоростей. Тривалість їхнього росту не перевершує півтори доби. У складі цих водоростей — до п’ятдесяти процентів білків. Зважте: гектар водойми, населений протококовими водоростями, дає щороку стільки протеїну, скільки шістдесят гектарів соєвих плантацій.

— То чим же це не морський хліб? — запитав Хоменко.

— Прибутки від протококових плантацій не такі високі, як хотілось би, — відповів Тоні Якагуда. — Доводиться удобрювати воду спеціальними речовинами та підтримувати в ній сталу температуру. Словом, надто багато мороки.

Після цих слів Хоменко раптом втратив інтерес до розповідей їхнього гіда. Несамохіть подумав: “Яка ж таки споживацька психологія ще й досі в багатьох людей. Хочуть без кіпця брати в океані, а про якусь віддачу й не думають”. Сказав рішуче:

— Спасибі за цікаву екскурсію. Нам час повертатися на біостанцію.

Тоні Якагуда не затримував акванавтів, тільки запропонував:

— Чи не вип’єте чогось прохолодного?

Кого б у таку спеку не спокусила ця пропозиція? Акванавти знову зайшли в кабінет на п’ятому поверсі адміністративно-лабораторного корпусу. З невеличкого бару, вмурованого в стіну, Тоні Якагуда вийняв кілька пляшок кока-коли та оранжаду.

— Відпочиньте трішки, — сказав японець. — Я розіллю напій у келихи і додам льоду.

Акванавти залишилися самі в кімнаті. У Воронцова раптом заболіла голова. На скронях важко гупала кров. Навіть охолоджений коктейль не приніс йому полегшення. Бортінженер ковтав із келиха терпкувату рідину, відгортаючи кінчиком язика кубики льоду і позираючи на японця, обличчя якого ніби аж застигло в люб’язно-запобігливій посмішці. Раптом воно попливло кудись убік і зникло…

Проснулися акванавти аж вранці наступного дня. Хоменко, скинувши з грудей легеньке простирадло, підняв голову і роззирнувся навсебіч. Він лежав на низенькій канапі у невеличкій кімнаті з кондиційованим повітрям. Поруч важко дихав Воронцов. На пластикових стільцях хтось акуратно повісив їхній одяг. Хоменко підняв із підлоги конверт і добув із нього записку. Тоні Якагуда писав: “Шановні російські колеги! Ви вчора несподівано заснули в кабінеті. Очевидно, дуже стомилися і перегрілися на сонці. Ми вирішили не будити вас, а влаштувати зручніше. На жаль, попрощатися з вами не зможемо. Нас обох терміново викликають в Арказанію. Просимо вибачення!”