– А як вони робляться?

– Приїдемо пізніше. За зиму курган ніхто й не торкне, а ранньою весною ми повернемося.

– Друже, а що зміниться? Може, думаєш, тут побудують готель із номерами люкс і гарячою водою, що буде литися у ванни? Копати курган треба зараз, поки про нього ще ніхто не почув. Я заради того, що ми вже знайшли, готовий витерпіти не тільки туалет надворі, але й необхідність спати разом із тобою на одному ліжку.

– Не зрозумів? Що значить – ми знайшли? Ми про інше домовлялися… Ти свої пісні збираєш, а мені курган цікавий. Я ж на твої пісні не зазіхаю…

– Можу віддати половину.

– Не треба, – Ігор насупився.

– А ти мені – половину того, що ми викопали…

– Денисе… – Ігоре… Це було б чесно.

– Ні, нечесно…

– Чекай… Цей похід… Це взагалі була моя ідея. Я міг без тебе тут і пісень назбирати, і в кургані поритися.

– То, може, тобі все віддати за твою ідею?! Крупку-молодшого аж перекосило від люті. Він недобре зиркнув на друга, пішов до кургану.

– Добре, потім поговоримо, – наздогнав його Денис, закрокував поряд.

– Ми ні про що не будемо говорити, – відрубав Ігор.

– Та добре, добре, – погодився Денис, але під курганом сів розбирати ґрунт не коло Ігора, а на віддалі.

– Це буде справедливо, – сказав. – Що знайду, те й моє… Ігор глянув на друга холодно:

– Ну, дивись…

Біля кургану до вчених підійшов зболілий Роман.

– Кажіть, що робити. Усе одно нудьгую біля копи.

– А скільки… – для годиться спитав Ігор.

– Та ніскільки. У роботі краще… – відповів Роман і взявся за лопату.

Раїса метушилася на кухні. Каструлі дзвенять, дрова у печі потріскують. Тамарка ступила на поріг – очам не повірила: Раїса в чорній хустині пече пироги з таким натхненням, ніби з хвилини на хвилину дорогих гостей чекає. – Із вишеньками… І з вишеньками, – бурмотить під ніс.

Тамарка кашлянула.

– Рая…

Та обернулася.

– Чого тобі? Бач, зайнята я.

– Куди це ти стільки? – Тамарка питає.

– Таж синочкові… Нащо йому вчорашнє їсти. У нього мати є.

Свіженького наготує… Зупинилася, дивиться на Тамарку.

– Тобі чого?

Тамарка опустилася на табуретку в Раїсиній кухні.

– А чого пічку розпалила? Онде на плитці зручніше.

– Газ у балоні скінчився. – Раїса до Тамарки ближче ступила. – Ти оце прийшла мене про газ питати?! Від справ відволікати?

– Від Сергія оце приїхала. З лікарні… – Тамарка зітхнула. – Усе чисто мені розказав.

Раїса й про пиріжки забула. Ноги підломилися. Сіла навпроти Тамарки.

– Кажи…

– А не зомлієш?

– Не зомлію…

Тамарка деко з пиріжками від печі подалі поставила:

– Ну, слухай тоді… Замовкла, перехрестилася.

– Значить, так було. Сашкові твоєму Катька Льонькина голову заморочила. Він до неї, а вона пхикала, пхикала… Мовляв, не до пари ти мені.

– Катька? Льоньчина? – Раїса здивувалася. – Таж вона мала…

– Отака мала… Сергій сказав… Катька й постановила: най Сашка її здивує, тоді вона буде з ним зустрічатися… Й інструкцію дала, паскудна стерва!

– Яку інструкцію?

– Сергій сказав, Катька дала інструкцію, як у член закачати парафін… А Сашка сам побоявся таке робити, Сергія підбив.

От вони вдвох і зробили ту біду…

– Господи…

– Сергій казав, Катька підмовила, щоб вони у покинутому будинку її чекали. Хлопці, дурні, й повірили… А та курва прискакала серед ночі і каже: «Чого так мало парафіну? Зовсім у вас малі члени. Не підходите ви мені». І здиміла.

– Господи… – Раїса затряслася.

– Твій помер. Мій тепер дітей ніколи не матиме, та й до жінки, мо' бути, не зможе підлізти. Геть усе чисто понівечив.

У село повертатися не хоче. Плаче, бідний, увесь час. У лікарні всі з нього глузують. Такого сорому набути через якусь курву!

– Я її зничтожу, – прошепотіла Раїса. Тамарка кивнула.

– Разом зничтожимо. Хай тільки спочатку перед усім селом покається.

Раїса на ноги зіп'ялася. Два кроки до печі – як механізм поламаний. – Іди, Томо… Не лишати ж мені хлопця голодним через якусь підлоту. Він і так натерпівся.

– Піду… А ти, Раю, поки мовчи… Ми їй должні страшну смерть придумати. Щоб помучилася, бля, як наші хлопці…

Того ж вечора півсела набилося до мамки з татком. Це ж яка нагода себе людям показати. Ничипориха поназгадувала ще тих пісень, якими її малою мати заколисувала. Ігор із Денисом щось не дуже світилися. Насуплені сидять, один на одного – вовком.

– Чи, може, вже пісень набралися? – Ничипориха метикує.

– Ні, ні! Просимо, – Денис підхопився. – Просто втомилися… Незвичні ми пішки по десять кілометрів відмахувати.

«А потім іще й у тазу бовкатися», – додав подумки. І міцніше притис до себе згорточок зі знахідками. На Ігора й не дивиться, а той усе й без слів розуміє. «Падло, – психує. – Скоріш за все, знайшов щось дуже рідкісне. І мовчить…»

Катерина з Людкою у кутку сиділи. Шанівці трохи посперечалися, кому першому затягувати, аж на порозі – Раїса. Усі й замовкли.

Мамка підхопилася.

– Рая… Голубонька… От і добре, що прийшла. Сідай, люба, пісень послухай… Раїса всміхнулася – мороз по шкірі. Каже:

– Та чого ж слухати… Я й сама заспіваю. Я таких пісень знаю, що ви й не чули.

Шанівці брови попіднімали – оце так!

А Денис не помічає нічого, пожвавішав:

– Це добре. Ми вас уважно слухаємо.

Раїса оком по хаті:

– А де твоя донечка, Льоня?

– Он сидить. Де їй бути? – татко каже.

– А ходи сюди, доню. Сідай поряд, – Раїса мовить, і так, що заперечити страшно.

Мамка Катерину підштовхує.

– Піди… Бач, як тітці Раїсі погано.

– Не піду, – Катерина шепоче їй, а йде.

Сіла поряд. Раїса всміхнулася гірко.

– Ну, слухайте… – і рукою – за Катрину руку.

Стиснула.

Раїса замовкла.

Денис почервонів, плечима знизав:

– Це просто якесь дитяче порно! – каже. – Ніколи не чув народних пісень про таких малих дівчаток. Це знахідка… А ще знаєте?

Раїса Катерининої руки не випускає:

– Я багато знаю… Ой, як же я багато знаю… Жити не хочеться.

Мамка з тривогою на неї:

– Ходімо, голубонько… Я тебе проводжу. Мабуть, відпочити тобі треба…

– Та ні, я тільки співати настроїлася, – Раїса їй. І як затягне:

Зупинилася, Катерині у вічі:

– Ну що, доню? Гарно я співаю?

Катерина – німа од страху.

Мамка доньку від Раїси відірвала. До себе пригорнула. До Раїси: