Біля криниці й зустрілися.

– Катька, то що за люди у вас? – питає Людка, і очі горять.

– Учені з міста. Пісні записують, у кургані ритися будуть.

– Пісні? – Людка аж підскочила. – То я прийду до вас? Можна? Я багато пісень знаю. У Миколи стільки касет накупила… Цілу торбу! І Руслана, і Біличка, і Могилевська. І Орбакайте, і ця… як її… Маша Распутіна.

– Вони старі народні пісні записують, – Катерина каже.

– Да? – Людка задумалася. – Ну, нічо’! Однаково прийду, бо ж так цікаво, аж дрижаки під колінками.

– Приходь, – Катерина їй. – А до школи не підеш?

– Не піду. Маманю понесло за село до покинутих будинків, веліла мені в хаті прибрати.

– До покинутих будинків? – Катерина питає. – А чого це?

– А ти не чула? – Людка їй. – Таж уночі дядько Роман великий будинок геть чисто спалив. Навіть Залусківський перехрестився, що вітру не було. Каже, був би вітер, спалило б Шанівку.

Людка озирнулася.

– Ти ж нікому?..

– Ні, – Катерина їй. – І добре. Піду я, а ввечері припруся до вас, – Людка підхопила повне відро, потягла до хати.

Катерина сиділа на кухні в кутку, спостерігала, як гості снідають.

«І що вони оце довбають ту яєшню півгодини?! – не розуміла. – Ще й ножа якогось біса їм треба… Мало того, що проспали майже до обіду, тепер до вечора снідати будуть. Коли ж ми до того кургану дійдемо?!» Ігор доїв, чашку з чаєм підсунув до себе.

– Ну, як тобі тут живеться, Катерино?

– Добре живеться, – каже Катерина з осторогою.

– А ви мух із кухні не виганяєте?

– Адже ж осінь, – Катерина всміхається.

– То й що? Ви їх перезимувати пустили?

– Восени мухи завжди злі. Та ви сидіть, я зараз їх рушником… – підхопилася.

– Не треба, – Денис каже. – А скажи… Ванни тільки у вас нема чи у всіх шанівців?

– А нащо ванна? – Катерина питає.

– Помитися, – Денис із іронією.

– Щоб помитися, води треба, а не ванни, – Катерина йому, а Ігор у сміх:

– Знову «техніка розриву»? – питає.

– Та зачекай, – Денис аж почервонів. – Ну, а туалет… От буде зима… І ти будеш надвір бігати? Змерзнеш.

– На ніч мамка відро в хату внесе, а вдень – не холодно.

– Добре. А телевізор? Є у вас телевізор?

– Чого ж, був, – Катерина каже. – Тільки зламався. – І ви не знаєте, що в країні відбувається. Так?

– А онде радіо, – Катерина знов осміхнулася – такими чудними гості їй здавалися. – А ще минулого року мені один татків знайомий плеєра подарував. Тільки… він теж зламався.

Тепер до Людки бігаю пісні слухати. Мені Ірина Білик дуже подобається.

– Краще сама заспівай пісню якусь. Твоя мама казала, що ти до пісень свої слова придумуєш, – Денис просить.

– Та я так зразу й не можу, – почервоніла Катерина.

– А давай я рядочок скажу, а ти продовжиш… А тут саме мамка з двору зайшла, бо вже все переробила, а чекати несила. Стала тихо у коридорі. «Ану, – думає, – послухаю, як донька гостей уразить». Денис мить подумав.

– Ой на горі два дубки…

Катерина голову опустила й шепоче:

Мамка брови звела, руку до грудей приклала. «Оце такої!» – вразилася.

Денис розсміявся.

– Дуже добре! Тільки чого ж таке сумне вигадуєш, Катрусю? А давай іще! Горіла сосна, палала…

Мамка зовсім розгубилася. До кухні заглядає тихенько. Стоїть Катерина посеред кухні, очі долу – і співає.

– Стоп! Стоп! – Денис просить. – Мені записати треба. Хто б міг подумати?! Це ж зовсім новий пласт народної творчості. Як думаєш, Ігоре?

– Цікаво… От, ніби, що на серці, те й на вустах. Чуєш, Катю! А як би ти продовжила… Била мене мати березовим прутом…

– Ні, такої не можу, – Катерина каже. – І чому?

– Бо мене матуся ніколи не била, – сміється.

– Ну, тоді…Ой у вишневому садочку, там соловейко щебетав… – захопився Денис.

Мамка – до кухні:

– Смачного, гості дорогі. А до кургану ми сьогодні не підемо?

– Підемо, підемо, – Ігор першим підхопився.

На ранок після похорону Роман із Раїсою довго сиділи на цвинтарі. Мовчали. Раїса обклала свіжу могилку пиріжками, котлетами, ніжками курячими, помідорами, огірками.

– Потім поїси, синочку, – прошепотіла.

– Людям сміх, – Роман вимовив. – Зробила з могили якийсь натюрморт. Бомжі будуть по могилі скакати з радощів, що їсти мають.

– Де тут бомжі?

– Як не бомжі, то собаки розтягнуть. Збери все докупи, поклади красиво на рушник…

Ледь умовив. Раїса все на рушник склала й питає:

– А нащо ти, Ромку, будинок спалив?

Роман голову опустив і зубами скрегоче:

– А я кожного спалю, хто мою дитину занапастив. Знайду і живцем спалю.

Раїсі – ніби ляпаса хтось дав. Схаменулася. Ожила. Перелякалася.

– Боронь Боже! Боронь Боже, Ромчику! Синочка все одно не вернемо…

– Та щось же його змусило таке паскудство собі зробити?! – Роман уперше заговорив про причину загибелі сина. – Я все одно взнаю правду.

– Ой, як боюся я тієї правди, Ромчику! – прошепотіла Раїса.

– Гірше вже нема куди, – відповів Роман.

Раїса лишилася біля синової могили, а Роман пішов дорогою на курган.

– Краще буду копу Залусківського стерегти, – пояснив жінці. – Бо звихнуся.

Курган і велика копа Залусківського вже виднілися, коли Роман побачив на дорозі купку людей.

– Точно, чужі курви мойому горю радуються!.. – і очі шалені.

Гілляку товсту із землі підібрав, у другу руку каменюку – і пішов на таран… Ближче, ближче…

– Тьху, трясця твоїй матері! – каменем об землю.

Мамка з татком Романа ще здалеку побачили. І Катерина побачила. А зупинилися, бо вчені втомилися – перепочинку попросили. Татко до Романа ступив, руку простягнув:

– Привіт, Ромка.

– Привіт, – голови не підіймає.

– А ти чого тут? – татко йому.

– На копу йду, – сказав і пішов.

А Катерина з-за мамчиної руки на нього дивиться. Очі плачуть. Так би й рвонула. Притислася б, слова б ніжні говорила і все просилася би, щоб із собою взяв…

Мамка доньку обійняла. Сама ледве втримується.

– Зовсім горе чоловіка з розуму зводить, – каже. І вченим:

– Ходімо, ходімо… Бо ж і часу не лишиться.

Копали дивно. Не так, як от картоплю на городі. Ігор оббігав курган, щось покумекав і наказав потроху копати в одному місці. До вечора з'явився рівний рівчачок, що вів у серце кургану. Через кожні півгодини вчені копачів зупиняли:

– Перепочиньте, а ми глянемо. – І що вони там дивляться? – казав татко.

– Та ти радій, – мамка йому. – Бо я думала, добряче копати будемо, а ми тюкаємо лопатами, мов ті хворі. Я й не втомилася зовсім. …Увечері йшли до Шанівки. Учені несли в хустині дрібні залізячки й раділи, як діти.

– Це фантастично! – вихоплювалося в Дениса.

– Я навіть боюся подумати, що ще ми можемо знайти, – Ігор йому.

А Катерина все оберталася.

– Шию скрутиш! – сказав татко. – Краще заспівай, чи що?

Катерина чогось усміхнулася – та як загорланить:

Людці – дякувати. Прискакала ввечері. Нові черевики начистила, заколок у руде волосся наштрикала.