— Хочу з тобою поговорити, — сказав він. — Сам розумієш: небезпечно. Можете загинути. Без відновлення. Але треба. Треба дістати, нарешті, це насіння! Я б сам пішов, але не можу кинути форт. Одразу помітять. Тому обрав тебе. Ти поведеш загін. Отже, слухай.

Л-12 трохи помовчав.

— Хтось доносить на Базу. Через це загинули інші загони, які я посилав. Ніхто не повинен знати, де висадиться загін. На вашому кораблі купців немає, тільки один Старший. Навіщо він тут? Я думаю, слідкує, щоб ніхто не висадився в джунглях. Відразу подасть сигнал. Треба, щоб не подав. Зрозумів? Тому перед висадкою знайдеш його і ліквідуєш.

Взагалі-то стріляти мені доводилося, але не в своїх. У нас інструкція: «Рятуй товариша, а він врятує тебе». Але, з другого боку, — наказ Головного.

— Зроблю, — відповів я, підводячись.

— Зачекай, — зупинив мене Л-12. — Візьми. — Він подав мені свій променемет з рукояткою, відполірованою за довгі роки його долонями. — Не підведе. А тепер іди.

Ми розташувалися на кормі серед вантажів, що відправляють на Базу. Я взяв променемет і пішов на палубу.

Кілька Сторожових несли вахту. Стерновий вдивлявся в джунглі. Поряд стояв Старший з Бази. Я зупинився в затінку і почав чекати. Із темної води метнулась гнучка луската шия з роззявленою пащею. Старший повів стволом променемета, і голова лускатки хлюпнулась у воду. Я теж підняв свій променемет. Довга вогняна риска прорізала сутінь — Старший і Стерновий упали за борт.

— Що сталося? — підбіг до мене помічник Стернового.

— Лускатка, — відповів я, недбало граючись променеметом.

— Так високо? — здивовано промимрив він і позадкував від борту.

Я розбудив хлопців. Ми пропливли кілометрів зо два, а потім корабель довелось покинути, бо спорожніли енергобалони. Я здивувався, бо сам їх заряджав, але глянув на них і зрозумів: балони хтось підмінив.

Ми висадились на берег і пішли по траві, сподіваючись натрапити на стежку до селища. Спочатку нас було восьмеро, а через два дні лишилося тільки четверо. Здавалося, вся планета повстала проти нас: тубільці, звірі, рослини!

Найгірше було те, що ми майже не могли захищатися. Енергобалони променеметів теж були розряджені. Всі, за винятком мого.

Через три дні після чергової сутички з тубільцями я залишився один, з розрядженим променеметом. Я зняв з одного убитого тубільця одежу, надів її, підібрав спис, довгий ніж і пішов.

Широка стежка вивела на велику галявину. В центрі її на березі струмка стояло кілька хиж. Просто неба лежали купи жовтяку, вкритого насінням. Тубільці метушилися, лущили плоди, забавляли маленьких тубільчат. Я дуже здивувався. Досі я думав, що тубільці, як і ми, ну нехай не зовсім такі, але схожі. А в них, виявляється, є малята.

Посутеніло. В повітрі промайнули нічні дракони. Тубілки пестили своїх малюків, укладали їх спати. Попід ногами вертілися дракони. Малята тягли їх за лапи, сідали верхи, а дракони облизували їм мордочки. Я вийшов з кущів і попрямував до струмка.

Ніхто не звертав на мене анінайменшої уваги. Я навпомацки назбирав плодів жовтяку і побрів од селища. Я брів по болотах, угрузав у піску На пляжах, переходив притоки, продирався крізь хащі. Харчувався плодами, пив з річки.

Звірі бігли за мною по п’ятах, і хоч не нападали, але явно чекали, поки я знесилюся й не зможу захищатись. Коли я відчув, що ось-ось звалюся, на горизонті показався форт.

Похитуючись, я підійшов до воріт і мало не потрапив під промінь Сторожового. Я подав сигнал і бухнувся носом у землю, а коли розплющив очі — побачив, що я в кімнаті Головного, і той сидить біля мене й дивиться, мов на якесь чудо.

Плантацію ми заклали недалеко від форту. Про неї не знав ніхто. На п’ятнадцятий день виткнулися жовто-зелені паростки. Жовтяк ріс швидко. Через два місяці ми зібрали перший урожай. Плоди жовтяку були кисло-солодкі, не дуже смачні, зате якщо з’їсти дві-три штуки, з’являються спогади.

Мені дуже хотілося пригадати своє найперше життя, ну, коли я народився. Адже всі народжуються. Як жовтяки чи тубільці. Одного разу привиділося щось зовсім незрозуміле. Гладенький майданчик із зеленою травою. Маленькі чоловічки в смішному коротенькому вбранні. Круглий сферичний предмет, який усі намагаються вдарити ногою. Веселі голоси, сміх. І сам я маленький, подібний до тих маленьких тубільчат, ганяюся разом з усіма за сферичним предметом. Для чого? Не знаю, але пам’ятаю: мені було дуже весело.

Інші, по-моєму, теж хотіли згадати щось таке. А може, просто захопилися спогадами. В усякому разі, ми всі трохи забули про обережність. І вскочили в халепу.

Якось вранці нашу хатину оточив загін купців і Старших, які зажадали, щоб ми віддали весь запас жовтяку, а потім і самі здалися. В хатині були Л-12, я і двоє Сторожових. Швиденько порадившись, ми вирішили, що здаватися не варто, треба пробитися в джунглі. Ми спробували. Купці відкрили вогонь. Ми відповіли.

Зазнавши втрат, напасники відступили, але невдовзі повернулися з підкріпленням. Л-12 перебило променем обидві руки, і він уже не міг стріляти. Становище стало зовсім кепське, коли вони притягли великий променемет. Це був кінець, і я це зрозумів. Упав один Сторожовий. Я закричав їм:

— Не стріляйте! Здаємося!

Стрілянина припинилась.

— Коли я підійду до них ближче, — сказав я, — і почну стріляти, ви спробуйте добігти до річки. Там човен. Відштовхніть його від берега і чекайте мене.

Я вибрався з хатини і неквапом рушив до напасників.

— А де решта? — гукнув їхній Старший.

— Загинули, — відповів я.

— І Л-12 теж?

— Теж.

— Тоді йди і ти за ними, — мовив він і звів променемет. Але вистрелити не встиг. Я стріляв крізь плащ, як навчив мене Л-12. Я знав, що довго мені не протриматися, і енергії не шкодував. Крізь дим і попіл, що зависли у повітрі, я побачив, як Л-12 із Сторожовими кинулися до берега. І ще я помітив, що наша хатина палає. Тут мене щось вдарило, і настала пітьма…

Так я став мисливцем. Я тільки почав служити, але пам’ять у мене більша, ніж в інших мисливців. Я пам’ятаю свою прикордонну службу, ту, яка була до цього мого існування, а вони — тільки те, що з ними сталося за ці три роки. Про те, що я пам’ятаю, краще помовчати, бо коли дізнається хтось із Старших, мене зразу ж повернуть в інформарій. До того ж, я можу підвести Доглядача, котрий знав, що моя пам’ять не стерлася, але не вжив заходів.

Мисливський корабель летить на Базу, я сиджу біля екрана. Люблю спостерігати мить прибуття. Спочатку на екрані з’являється чорна цятка. Вона росте, розпливається, поступово заповнюючи весь екран. Це голий, незграбний астероїд, на якому розміщена База. Все різко, виразно. Блискуче каміння, оксамитова темрява. Напівтіней немає.

Корабель причалює до Бази. Його поглинає срібляста башта шлюзу. Довга зигзагувата тріщина прорізує гладеньку поверхню башти, вона розпадається і стає схожа на квітку — велетенську срібну квітку. Корабель сідає на неї, башта закривається.

Розмірено гудуть насоси, нагнітаючи повітря, і ми виходимо з корабля. Голі, лискучі стіни. Гола, лискуча підлога. А під нею… Каюти, коридори, зали, оранжереї, басейни. Світло, свіже повітря, смачна їжа і… жахлива нудьга. Вже краще джунглі, ніж оцей комфорт. Скоріше б загинути. Може, в новому житті мені більше пощастить!

Звивистими коридорами йду до Доглядача Мозку. Спалахують і гаснуть світильники, вказуючи дорогу. Ледь чутно подзвонює металопластик під ногами. На дверях каюти Доглядача горить зелена лампочка — отже, він дома.

Доглядач на Базі — це слуга Мозку. Мозок — павутиння провідників, безліч деталей, блоків, пристроїв-спостерігачів. Мозок глибоко сховано під Базою. Він її хазяїн. Він вирішує, наказує, синтезує воду, їжу, повітря, скафандри. Мозок командує в інформарії. Він програмує все життя на Базі, але над ним теж хтось владарює. Хто?

Час од часу цей Хтось вимикає Мозок, а потім прилітають ракети, з них виходять ремонтні машини, щось у Мозку переобладнують і відлітають. Хто присилає їх, ми не знаємо. Мабуть, ті, для кого ми добуваємо живність і плоди рослин.