А сталося ось що: коли абориген відхилив останню гілку й побачив чужинця, він блискавичним рухом ударив його своєю важенною палицею і зник, як крізь землю провалився.

Удар був такий сильний, що в Координатора на якийсь час потьмарилася свідомість. Звичайно ж, шолом скафандра вищого захисту міг витримати і не таке випробування, але струс мозку — річ дуже неприємна і навіть небезпечна.

Координатор не гнівався на аборигена: той діяв у стані афекту, з переляку. Ось і зараз його гравіграма складається з суцільних зигзагів; бідолашне створіння втікає щодуху, радіючи, що врятувалося від смерті. Дурненьке, воно не знає, що досить ввімкнути термолокатор, натиснути на кнопку варіатора — і його скосить тонюсінький смертоносний промінь. Тільки ніхто цього не зробить, бо життя кожної мислячої істоти — священне.

Він уважно оглянув покинуту аборигеном палицю. Так, це вже знаряддя праці, хоч і дуже примітивне. А втім, чи про працю йдеться? Може, це просто засіб для знищення інших. Цей, з дозволу сказати, представник Вищого Розуму — справжнісінький мутант, хижак. Мабуть, порозумітися з такими, як він, буде неможливо.

Кілька наступних днів минули без пригод. Проте несподіванок на цій планеті вистачало: ночі дедалі коротшали, а сонце зводилося все вище й вище, аж доки перестало заходити за обрій зовсім. Це була приємна новина. Хоч і слабке, та все ж постійне опромінювання дозволяло Координаторові рухатися енергійніше, тримати ввімкненими всі локаційні системи. Незабаром вони стали йому в пригоді: термолокатор зафіксував на великій відстані дуже гарячу плямку.

Координатор насторожився. В цьому світі жахливої холоднечі незначне за розмірами джерело високої температури може мати тільки штучне походження. То невже ці примітивні аборигени спромоглися побудувати концентратори променевої чи електричної енергії? Але навіщо снувати припущення? Краще поглянути власними очима, що то за феномен.

Іти довелося довго — головним чином тому, що зафіксований магнітним пеленгатором маршрут пролягав через численні бурхливі струмки та пагорбки, які поступово переходили в гірське пасмо. Гарячу плямку за цей час пощастило зафіксувати двічі — певно, її закривали скелі.

Координатор уже шкодував, що розпочав цю подорож: підйом на гори за умов потрійної сили тяжіння виснажив його енергозапас; він пересувався лише за рахунок кваркових батарей. Та все ж його зусилля не пропали марно: видершись на один із пагорбків, він перехопив цілий потік невиразних гравіграм, побачив юрбу аборигенів і зафіксував джерело високої температури — згасаюче вогнище.

Аборигени, мабуть, щойно повернулися з полювання і оце зараз білували велике створіння з рогами на голові, вправно орудуючи якимись гострими предметами. Було їх близько двадцяти — різних і на зріст і за будовою тіла. Маленькі рухалися швидко й безладно, більші працювали зосереджено. Вони краяли тіло рогатого створіння на вузькі довгі пасма і чіпляли їх на жердину над вогнищем. Час од часу котрийсь із них кидав у полум’я зелену гілку, і тоді з багаття клубочився густий дим.

Новина за новиною: он як, виявляється, аборигени одержують високу температуру! «Зелені» мають здатність виділяти теплову енергію! На якому принципі? Невідомо.

Знов і знов жалкував Координатор, що свого часу не скористався з можливості грунтовно вивчити біологію чи хімію. В його базовій пам’яті зберігся тьмяний спогад про те, що реакція окислення багатьох речовин відбувається дуже енергійно, з виділенням великої кількості тепла. В атмосфері цієї планети кисню багато, але чому ж у такому разі не горять усі «зелені»? Може, для цієї реакції потрібен якийсь каталізатор?

Зважаючи на сумний досвід свого першого контакту, Координатор намагався нічим не зрадити себе. Позиція в нього була зручна — саме проти отвору печери, в якій мешкали аборигени. Замаскувавшись «зеленими», та ще й зручно випроставши енергоприймачі, він закляк нерухомо, щоб спостерігати й спостерігати.

Коло за колом описувало сонце над обрієм, а перед Координатором поступово розкривалася своєрідність життя й побуту аборигенів. Він уже розрізняв кожного з них — і не тільки з виду, а навіть за гравіграмами; визначив, що поділ на дві несхожі групи має в цих істот якесь дуже важливе значення: ті, що були дрібніші на зріст і мали дуже довгу шерсть на голові, вирощували малят, а великі й значно волохатіші ходили на полювання. Дивно: на кожній з планет Системи були тільки однакові створіння, що розмножувалися поділом наприкінці життєвого циклу. Тут було все по-іншому, і, мабуть, через надто суворі умови існування.

Ні, тепер Координатор уже не скаржився на свою фахову долю. Саме він, психолог і лінгвіст, тільки й міг хоч сяк-так зрозуміти цю дивну первісну цивілізацію. Остаточно з’ясувалося, що аборигени — а втім, їх можна було звати навіть людьми — хоч і здатні випромінювати гравіграми, сприймають лише надзвичайно потужні імпульси критичних ситуацій. Координатор пересвідчився в цьому, коли випромінив запам’ятований ним сигнал жаху надто агресивного аборигена. Сприйнявши цю гравіграму, первісні люди притьмом шугнули в печеру, завалили її отвір зсередини камінням і дуже довго не виходили звідти. Що ж — треба добре запам’ятати цей сигнал, може, придасться.

Ці люди спілкувалися між собою звуками та жестами. Їхній запас слів був дуже обмежений і стосувався конкретних речей. Водночас запам’ятовувалися гравіграми радості й болю, приязні й ворожості. Вже можна було б спробувати порозумітися з ними, проте Координатор не робив цього — передчасно. Він вирішив продовжувати подорож на південь: первісні люди, звичайно, ще зустрінуться, а от з добового руху сонця, яке знову почало заходити за обрій, можна судити, що незабаром почнеться значне зниження температури.

Його сподівання були надто оптимістичні: збігали дні, а йому не траплялося ніяких слідів діяльності Вищого Розуму.

На стійбище первісних людей Координатор натрапив аж після того, як скінчився холодний період і на планеті знову настала весна. Це численне плем’я жило також у печерах і годувалося полюванням, мало такі самі примітивні знаряддя праці і такий же обмежений запас слів — хоча й інших за вимовою. І цього разу Координаторові вдалося протягом багатьох днів нишком стежити за життям примітивних істот, але тепер він мав можливість аналізувати поведінку кожного з аборигенів глибше й детальніше. Але висновки, яких він дійшов, були парадоксальні, жахливі! Ці створіння справді нібито мали єдине покликання: взаємознищення. Незбагненна річ: двоє найдужчих у племені гостро ворогували одне з одним тільки заради того, щоб досягти прихильності третього. Це ворогування скінчилося тим, що один забив другого. І ніхто не закинув йому вбивства. І взагалі, тут панував той, хто мав більше сили. Тільки до найменших — нащадків, як зрозумів пізніше Координатор — ставилися з поблажливістю.

Мутанти… Страшні, хижі мутанти… Звичайно ж, на цій планеті ніколи не запанує Вищий Розум, бо навіть носії найпримітивнішої свідомості запрограмовані на взаємознищення. Незабаром Координатор пересвідчився в цьому остаточно.

Однієї пізньої нічної години його сторожовий пункт подав надзвичайно потужний сигнал тривоги. Він вловив гравіграми жорстокості й люті, холодної злості і палкого торжества. А в наступну мить його інфрарецептори зафіксували неймовірно страшну картину: на сплячих мешканців печери напали такі ж, як вони, тубільці. Чим був викликаний цей напад — невідомо. Нападники просто безжально знищували всіх дорослих і дужих. Малят і самиць вони забрали з собою і зникли так само несподівано, як і з’явилися.

Вперше за багато-багато днів Координатор вибрався із своєї засідки, попростував до печери. Трупи… Тільки трупи розумних істот, які ще так недавно жили, чогось прагнули…

Невимовний жах охопив Координатора. Жах не за себе, а за цю позбавлену майбутнього планету. Якщо навіть ці надто нечисленні примітивні люди не можуть об’єднати своїх зусиль, годі сподіватися на щось краще. Отож і його подальше існування не має смислу.