— Ми не боїмося відстаней, — усміхнулась Тівіса.

— Але ми не боїмося і цієї гидоти, — втрутився Тор Лік, — наші СДФ відженуть їх або знищать!

— Навіщо розряджати батареї? — заперечила Тівіса. — Хоча Ген привіз свіжі, але в нас іще довгий шлях.

— Тівіса слушно каже. Нам говорили про якісь небезпеки. Крім того, при підводному нападі доведеться витрачати енергію подвійно. — Тор Лік на знак згоди підніс руки до лоба.

Під судном виринув з глибини підгірок мілини. Водії дозволили пасажирам вибратись на палубу. У важкому застояному повітрі вчувався присмак окису азоту. Схоже було, безживні хімічні процеси переважали в тутешній природі. Дивовижно рівне дно зеленого кольору виявилося затужавілим мулом. За кормою розпливались величезні клуби скаламучного осаду.

— Ну яке тут купання, Тівісо? — показав на дно Ген Атал. — Тут загрузнеш з головою.

Ревнули двигуни, довкола закипіла каламуть. Стерновий з розмаху викинув судно на прибережний вал піску та дрібної гальки. Звідси земляни легко перебрались на берег по широкій дошці й перевели своїх дев’ятиніжок.

— Коли ми повинні повернутись? — уривчасто запитав стерновий.

— Повертатися не треба, — сказав Тор, і обидва мореплавці зітхнули в неприхованою полегкістю. — Ми підемо в глибину країни і перевалимо через хребет у напрямі екватора, аби вийти на рівнину Мен-Зін, — вів далі астрофізик, звіряючись із картою, — туди пришлють літак.

— І ми оглянемо найбільше мертве місто хвостової півкулі Кін-Нан-Те, — додала Тівіса.

— Кін-Нан-Те! — вигукнув стерновий і замовк.

Товариш підштовхнув його, одночасно кланяючись землянам і бажаючи «шляху змія: непохитного й невідступного».

Мореплавці розхитали судно. Воно зірвалося з обмілини й понеслось у Дзеркальне море.

Маючи змогу діяти самостійно, земляни скинули одяг, скачали в тугі валики і прив’язали їх до СДФ. Потім три різнобарвні постаті — темно-гранатова, малахітово-зелена і коричнево-золота — рушили широкою невтомною ходою уздовж берега до овального майданчика біля пристані. Полишене місто Чендін-Тот зустріло їх гнітючою одноманітністю будинків, шкіл, колишніх місць розваг і лікарень, яка була характерна для поквапливого і недбалого будівництва епохи «вибуху» населення. Дивна манера зводити в скупчених кварталах будівлі різного призначення прирікала на безрадісну пригніченість дітей, хворих і літніх людей, обмежувала рух транспорту, що гуркотів у вузьких каналоподіб-них вулицях. Все це Тівіса і Тор спостерігали в «живих» містах.

У непоказних паралелепіпедах споруд з однаковими проймами вікон не було нічого таємничого, що звичайно приваблює в покинутих містах. Земляни квапилися перетнути похмурі, вкриті пилом вулиці. Викривлені скелети дерев, що застигли в задушливому повітрі, розсипались при щонайменшому доторку. Тор навмання зайшов у будинок, який зацікавив його кольоровим обрамленням входу. Кріплення цементових перекриттів проіржавіли і ледве втримували стелю. Тор Лік вирішив пройти всередину. Плавно зігнуті контури інтер’єру різко відрізнялись від понурих прямокутників більшості споруд. Через напівкільцевий хол, захаращений уламками меблів, Тор Лік пробрався до круглої зали, яка відразу нагадала йому Землю. Озирнувшись, він побачив, що стіни оздоблені плитками полірованого дуніту й гіперстінового пі-роксеніту — глибинних ультраосновних порід фундаменту земної кори, які, очевидно, і тут складають нижні зони кори Торманса. Немов підкреслюючи схожість, два валикоподібні фризи крізь пил відсвідчували червоним. Тор Лік впізнав у них багаті великими гранатами еклогіти.

— Де ти, Тор? — голосно покликала Тівіса, входячи слідом.

— Цс-с-с! Йди звідси, будинок ледве тримається.

— Що ти знайшов цікавого в цій закіптюженій кімнаті?

— Вона опоряджена мінералами з глибин Торманса, — відповів Тор, виходячи на вулицю. — Дуже схожа на кімнату в Уральському гірничному музеї. Внутрішній склад планети, як можна передбачати, дуже подібний до Землі. Свідчить про це майже однозначна гравітація і характер геологічних процесів.

За містом простяглася гола рівнина, яка полого піднімалась до гір. Ген-ген у жагучому мареві розпливались чорні плями. Зображення на стереотелескопі показувало, що це живі дерева.

Троє землян йшли і йшли по старій звивистій дорозі з накатаного щебеню, схожій на русло річки: за століття колеса важких возів настил шляху втисли в пухкий ґрунт. Раптом Ген Атал зупинився так рвучко, що СДФ, який дріботів поряд, зарився в дорогу своїми короткими лапками, піднявши хмаринку пилу.

— Дивіться, ми йдемо через кладовище! — вигукнув інженер броньового захисту, показуючи на безконечне поле ледь помітних пагорбків. Подекуди, порушуючи одноманітність, височіли залишки огорожі, цементні брили замість надгробків.

— Ви дивуєтесь, Ген? — сказав Тор Лік. — А втім, ви ж щойно із садів Цоам. Довкруги кожного великого міста на десятки кілометрів розстеляються подібні кладовища, — що виникли в епоху перенаселення, коли за браком палива мусили відмовитись од спалювання трупів і повернутись до старого звичаю поховання. Гігантські кладовища Торманса — один із промовистих доказіа фосфорної катастрофи, що сталась на планеті. Якщо Торманс за елементарним складом такий схожий на Землю, то, як і на Землі, ресурси фосфору на ньому були вельми обмежені. Тормансіа-ни не лише розчинили фосфор у викинутих в океан купах сміття, звідки його не в змозі добути їхня примітивна енергетика — вони зв’язали його в трильйонах своїх кісток і закопали на цик висохлих кладовищах, вилучивши з кругообігу планети, не враховуючи, що взагалі всі процеси проти течії ентропії неможливі без фосфору.

— Так, дивно, але чому вони не відмовились від древнього методу увічнення праху?

— Мабуть, їм стало не під силу повернути події, — сказав Ген. — Анігіляція якості кількістю, — сказала Тівіса. — В зелених джунглях тигр здавався дивовижним звіром, до містики страхітливим. Але уявіть десять тисяч тигрів, вигнаних ось на таку рівнину! Хоч яка небезпечна ця маса, але вона всього-на-всього приречене стадо, тигра в ній немає.

Ген Атал чомусь зітхнув і більше не вимовив жодного слова.

Рідка поросль простиралась в усі боки і на передгірному пасмі пагорбів виходила аж за горизонт. Земляни підійшли до ближніх деревець. Темно-бурі короткі стовбури піднімали в свинцеве небо віття з грубим листям шоколадного кольору. Дивовижна симетрія приземкуватих, поставлених вершиною донизу конусів нагадувала про постійне безвітря на околицях Дзеркального моря. Подорожні знемагали від спеки, хоча повітряне продування скафандрів працювало на всю потужність. Повітря проносилось під металевою «шкірою» і виривалось через клапани в п’ятах, з кожним наступним кроком здіймаючи короткі струмені порохняви.

Безсутінковий вечір Торманса застав землян серед тих же дерев, але товщих і з такими густими кронами, що в листяній масі важко було розгледіти окреме віття. Довгі тіні лягли на сухий ґрунт. Ніщо живе не з’являлося в заціпенілім гаї. Коли ж земляни влаштувалися на відпочинок біля дерева, яке росло поблизу дороги, на світло ліхтаря злетілись якісь напівпрозорі комахи. Земляни про всяк випадок увімкнули повітряне обдування з комірів скафандрів. Тівіса повільно втягнула повітря розширеними ніздрями і сказала:

— Велике діло — навіювання. Патрони продуву заряджені повітрям Землі, і, хоча я знаю, що це лише атомарна суміш, геть позбавлена запаху й смаку, мені вчувається в тутешній задусі запашний вітер північних озер… Там я працювала до експедиції.

— Тут будь-який вентилятор видасться північним вітром, порівняно із цією задухою і пилом, — буркнув Тор Лік, витягуючи охолоджувальну подушку і прилаштовуючись до боку СДФ.

Напівдобова ніч Торманса тяглась надто довго, і земляни не могли дозволити собі чекати світанку! Першим прокинувся Ген Атал, якого діймали страхітливі сни. йому ввижалися гігантські тіні, що метушилися поодаль, невиразні постаті, які скрадалися вздовж похилого частоколу каміння, червоні клуби диму в зяючих чорних прірвах. Якийсь час Ген лежав, аналізуючи свої видіння, поки не зрозумів, що інстинкти підсвідомості попереджають про загрозу, віддалену, але неминучу. Ген Атал підвівся, і тієї ж хвилини прокинулась Тівіса.