— Розкажи все, що знаєш. Не крийся. Розповідай. Де Едмундо?

Рут благально підвела очі на Хосе. Той підбадьорливо хитав головою: мовляв, кажи, не бійся. Але Рут розуміла: що б вона зараз не казала, їй не повірять.

Рація була з нею. Цей невеликий прилад нагадував транзисторний радіоприймач, на який ніхто не звертає уваги. Таких приймачів у повстанців чимало. Прихопили з дому, у вільні хвилини слухали музику.

Едмундо повинен знати, що відбувається в штабі. Та й не тільки в штабі. Рут завбачливо увімкнула рацію ще тоді, коли повернулись перші поранені. Едмундо чув усе. Але вона просила його не лякати людей своєю появою.

Що й казати, нелегко було Едмундо втратити органи дотику і зору. Лише зараз він повністю усвідомив, яка це велика ласка природи — чути, бачити, відчувати! Але те, що відбувалось у світі, який став для нього недосяжним, змусило його забути про власне лихо. Лише тоді, коли один із повстанців образив Рут, він ледве не порушив свою обіцянку. Вже був готовий піднятися грізною полум’яною кулею. Заспокоїв голос Хосе, який вступився за Рут. Тепер Едмундо ждав її наказу. Бо лишалась у нього єдина можливість — бути її полум’яним щитом, захищати від кривди.

А Рут стояла перед Однооким, роздумуючи, як їй пояснити все те, що сталося. Найлегше показати свою владу. Бо якщо влада й сила по суті те ж саме, то ніде на землі не було людини, яка володіла більшою владою, ніж Рут. Варто їй шепнути Едмундо лише одне слівце — й від Генералового палацу залишаться тільки руїни. Але сам Едмундо навчив її не зловживати силою. Бо то велика хвороба земного людства: володарює той, хто здатний краще вбивати й руйнувати. Є інша сила — сила розуму, сила людського духу. І тільки тоді людське життя здобуде повну гармонію, коли не лишиться іншої влади на землі, окрім влади совісті, влади розумного слова.

Так учив Едмундо. І тому Рут почала говорити. Це був екзамен на зрілість. Треба пояснити повстанцям, що життя має різні форми, а не тільки ті, які нам відомі. Якщо людина зрозуміє це, решту пояснити неважко. Тоді Рут розкаже про кораловий острів, про відкриття Професора та про те, чому солдати не падали від куль і багнетових ударів. І нарешті зуміє пояснити, чому всі ті солдати схожі на Едмундо…

Довго вона говорила. Слухав її Хосе й дивувався: невже це було те саме дівча, яке він вважав дитиною? Звідки в неї вміння так пояснити найскладніше, щоб зрозумів навіть довгов’язий? Хосе вважав його тугодумом.

І так само дивувався Едмундо. Вона ж ніби зовсім не сприймала його бачення природи. Але падали слова в її душу, мов зерна в ріллю. Падали, щоб прорости саме тоді, коли так це було необхідно! Едмундо тепер сліпий і глухий. Та є в нього поводир, якому можна вірити. Бо її очі — це його очі…

Коли вона закінчила говорити, Одноокий обвів поглядом присутніх. Вони нагадували маленьких дітей, яким бабуся оповідає казку. І хоч Рут не бабуся, а вони вже не діти, але все це було таким незвичайним, що ці сильні, мужні натури почували себе безпорадними.

Дехто все ще не вірив. Почулися голоси, які вимагали доказів. Рут це спершу образило. Вона пригадала, як дідусь Себастьян заробляв мідяки, що потім діставались її тітці. Із Едмундо зробити циркового фокусника — хіба ж це не блюзнірство? Отож і від неї, мабуть, вимагають таких «доказів».

Хосе зрозумів її вагання.

— Не треба пихи, Рут. Тобі це не личить.

— Яка пиха? — спаленіла вона.

— А все ж… Покажи їм фокус. Едмундо не образиться. Він усе чує.

Рут наважилась. Її зап’ястя прикрашав браслет, що дістався від мами, його передала Делія разом з рацією. Ці дві речі — мамин браслет і рація — були для неї дорожчі від самого життя. Але ще дорожчою була довіра людей, які боролися за волю. Якщо їй не повірять, усе загине. Бо проти них виступає таємнича сила в особі невідомого їм Професора. Чого варті їхні карабіни проти цієї сили?..

Вона івідважно підняла голову і сказала:

— Едмундо нікуди не тікав. Він тут, серед нас. Його вкрасти не можна. Вкрали білковий автомат, виготовлений Професором. — Рут підвела очі до чорного, закіптюженого склепіння. — Едмундо, зніми з мене браслет. Він дуже муляє.

Тієї ж миті над її головою з’явилася полум’яна куля. Повстанці заніміли від страху, побожно хрестилися. А куля скотилася по руці до зап’ястя дівчини. І всі побачили, як браслет упав їй під ноги бризками розтопленого металу. Навіть Хосе перелякався — підбіг до Рут, щоб якось порятувати її від опіку. Але опіку не було. Не було й браслета. Тільки висіла під чорним склепінням, кидала на людей сині одсвіти сліпуча куля, що ждала нового наказу Рут.

Коли повстанці трохи отямились, загомоніли скептики:

— Браслет спалила. Подумаєш, яка втрата! В цирку себе живцем спалюють.

— То ж не насправді.

— А це насправді?..

Рут було гірко до сліз. Так вона й передбачала — сприймуть як цирковий номер. Докірливо глянула на Хосе. Він сперечався, щось пояснював, але марно. Браслет — це не Чорна фортеця.

До крові закусивши нижню губку, Рут наказала:

— Едмундо, проведи мене до ліжка. Я стомилася. Обходити не хочу. Веди прямо.

— Рут! — скрикнув Хосе, який зрозумів її відчайдушний намір.

— Веди прямо! — вперто повторила Рут. — Крізь оце каміння.

Зрештою, всі вони — бійці. Чи личить їм боятися вогню, вибухів і руйнацій? Це ж таки не дитячий садок, а штаб повстанців.

Підземелля потряс велетенський вибух. Всі попадали. Світло погасло. Тріщали і сипалися довкола синюваті іскри. І в їхньому ореолі стояла золотоволоса Рут. Вона була прекрасна і спокійна, мов олімпійська богиня.

А коли грозові розряди вщухли, знов спалахнуло світло. Рут бачила перекошені від жаху обличчя, благальні погляди, ніби ці люди щойно побували в пеклі. Там, де хвилину тому чорніла горбата стіна — товстий непорушний моноліт, тепер зяяв великий отвір, через який можна було вільно пройти. На підлозі поволі холонуло перетворене на вогнисту лаву каміння. Було жарко, мов у кратері вулкана.

Іще кілька хвилин німого мовчання. І ось одна за одною підіймаються скуйовджені голови, очі сяють радісно, збуджено. Хтось кидає:

— Це ж вона зруйнувала Чорну фортецю!..

Одноокий коротко питає:

— Справді ти?

— Я, — відказує Рут. — Він подарував мені всі блискавиці неба.

— Хто?..

— Едмундо. Мій Едмундо.

Ніхто не сподівався, що Рут зараз отак розплачеться. А вона плакала зовсім по-дитячому. Гострі, ще не оформлені плечі тремтіли, мов у лихоманці. І такою вона була земною, такою звичайною, що її царювання над блискавицями вже нікого не лякало.

Всі розуміли: Рут плаче тому, що її друг ніколи більше че з’явиться в образі людини.

А Хосе подумав: це, мабуть, краще, бо таким ненависним було зараз його обличчя!

Та ось Рут опанувала себе, витерла сльози й мовчки пішла у новий вихід, щойно створений для неї.

Одноокий багатозначно кивнув Хосе, і вони рушили вслід за дівчиною. Застали її в ліжку. Вона вже не плакала. Лежала на грудях, зануривши обличчя в подушку. Одноокий по-батьківському опустив долоню на її плече. Виждав, доки вона заспокоїлась, а потім сказав:

— Доведеться, дочко, в тебе підмоги просити. Наші вже розвідали. Їхнє гніздо в горах. Аж біля кордону. Кажуть, спорудили нову фортецю.

Рут відірвала обличчя від подушки, обернулась до Одноокого. Їй було соромно, що вона розплакалась. Та ще й оце вихваляння: господиня всіх блискавок неба. На її губах бриніла винувата посмішка.