— Ні, — відказав Едмундо. — Коли я розгортаюсь — мене не зможе дістати жодна залізна змія. Я танцюю по них, а вони мене навіть не помічають. Тоді мені так весело!

Залізними зміями Едмундо називав телефонні дроти, водогінні труби — словом, усе те, що здатне викликати розряд блискавки.

Виявляється, природа подбала про безпеку променевих істот. Полум’яний клубочок розгортався в просторі, ставав зовсім невидимим, вільно мандрував по металевих спорудах, не боячись, що якась із них захопить і одним ударом зажене в землю.

Едмундо знов згорнувся в променеву кулю і наблизився до батька:

— Ти кудись ходив. А мене покинув. Не кидай мене, тату. Я хочу бути завжди з тобою.

— Спасибі, Едмундо, — зворушено проказав старий. — Але як же нам бути? Ти ж не хлопчик, а блискавка. Тебе не понесеш на руках, як носять людських дітей.

Кажучи це, Себастьян дістав кисет і почав натоптувати тютюном люльку. Так він робив завжди, повернувшись від Мірти. Кисет, виготовлений із чорної гуми, нагадував плескатий диск. Як тільки Себастьян виймав із нього пальці, отвір пружинисто закривався. Такий кисет можна кинути у воду, а тютюн все одно залишиться сухим. Це був подарунок моряка, з яким Себастьян колись приятелював.

Зараз пальці Себастьяна були занурені в кисет.

— У тебе є добра хата для мене, — сказав Едмундо. — Я вже якось там був. Але в тій хаті багато смердючого сміття.

Радісна думка змусила Себастьяна посміхнутися. Едмундо був у кисеті! Нічого кращого не можна вигадати.

Себастьян витрусив із кисета тютюн. Вимив, висушив на сонці.

— Ти — великий кмітливець, Едмундо. Я думав про одяг для тебе. Та, мабуть, мій мозок висох від старості. А ти сам собі знайшов і житло, й одяг.

Відтоді вони разом мандрували по місту. В кишені Себастьяна лежав його заповітний кисет, а в ньому жив Народжений Блискавкою. Ця несподівана, але така доречна схованка зовсім не заважала їхній розмові. Для хвиль, на яких вони перемовлялись, гума була прозора.

Себастьян намагався розповісти синові про все, що бачив довкола себе. Для Едмундо-Блискавки це був зовсім незнайомий і незрозумілий світ.

Ось до якогось добродія наблизилась жебрачка з консервною бляшанкою в руці. В бляшанці бряжчали дрібні монети. Чоловік недбало кинув кілька монет і заспішив далі.

Цей буденний епізод викликав цілу зливу запитань.

— А що таке жебрачка? — питав Едмундо.

— Людина, яка не має ні притулку, ні їжі, — пояснював старий. — У неї нема грошей.

— А що таке гроші?..

Виявилось, що на це запитання не так легко відповісти. А може, навіть важче, ніж на будь-яке інше. Їжа — це енергія Сонця, згущена в плодах. Плоди можна купити за гроші. Що ж таке гроші?

Після тривалих роздумів Себастьян пояснив:

— Умовні знаки… За допомогою цих знаків люди обмінюються енергією Сонця.

— Виходить, якщо немає грошей, людина не може взяти того, що їй дає Сонце. Але ж ти береш.

— Що я беру? — здивувався Себастьян.

— Береш їжу із дротів. Хіба ж то не енергія?

Себастьянові завжди дошкуляв голод. Мірта дедалі ставала скупішою. Йому й зараз шлунок судомило. І все ж він знову посміхнувся. Це була його друга посмішка за останні двадцять років.

— Ні, синку. Я так не можу брати енергію. Я просто вигріваю старі суглоби. До того ж я краду енергію. Це дуже негарно. Але що тут можна вдіяти?

— Красти — де значить брати без грошей?

— Так.

— У вас багато зла, — скрушно промовив Едмундо. — Поміж Сонцем і людиною стоять гроші.

— На жаль. Але без грошей не можна прожити, — зауважив Себастьян.

— Як же ти живеш, тату?

— Кепсько. Дуже кепсько.

Запала мовчанка. Себастьян відчував, що в променевому серці Едмундо щось боролося, шукало виходу. Нарешті Едмундо сказав:

— У тебе зараз будуть гроші.

І сталося неймовірне. Кисет вислизнув із кишені, поплив над головою Себастьяна. Він плив так само вільно, незалежно, як рухалась кульова блискавка. Це відразу ж прикувало увагу перехожих. Їх не можна було здивувати гумовою кулею, що плаває в повітрі. Але ця невелика куля була справді жива. Вона то летіла проти вітру, то раптом зависала в повній нерухомості над чиєюсь головою.

Якийсь здоровань ухопив її в руки, мов звичайний м’яч. Але в ту ж мить м’яч пружно вислизнув із його пальців і вдарив переляканого здорованя, мов кулак досвідченого боксера. Здоровань упав. Люди спершу засміялись, потім, ніби отямившись, почали перешіптуватись:

— Що це? Звідки? Диявол у кисеті.

— Отой старий, певно, циркач. Ілюзіоніст. Це його фокуси.

Тим часом чарівний кисет, покружлявши в повітрі, ковзнув по кістлявій Себастьяновій спині і повільно пірнув у його кишеню.

Публіка заплескала в долоні:

— Віва! Віва!..

— Покажи іще.

До Себастьянових ніг посипались мідні та срібні монети. Давно він не бачив стільки грошей. Тепер скупа Мірта нагодує його королівським обідом. Страждав Себастьян від того, що йому на старості довелося заробляти на життя отаким чином.

— Прости мені, Марсело! — шепотів Себастьян. — В тебе завжди було добре серце. Хіба я винен, що вони вигнали мене з роботи? Вигнали за нашого Едмундо. Бо наш Едмундо не хотів, щоб на цій землі у людей відбирали світло.

III. Підступи Марлона

Це був напівтемний підвал, до якого вели кам’яні, вичовгані підошвами сходи. Колись у таких підвалах стояли незграбні дубові столи. Тепер дерево дорожче за пластмасу, тому столики та крісла виглядали досить охайно. Але підлога була засмічена недоїдками, стеля чорна від тютюнового диму, а вузенькі смужки скла замуровані павутинням. Через них ледь-ледь пробивалося з вулиці денне світло.

Коли Себастьян спустився в харчевню і сів за столик, Хосе Безвухий вигукнув:

— Алло, сеньйори! Кого я бачу? Я гадав, що наш друг Себастьян сьогодні обідає в розкішному ресторані. А він знов причовгав туди, де готують котлети із торішніх пацюків. Що сталося, дружище? Тебе пограбували?

Себастьян був сумний. Нічого не відповів на базікання Безвухого. Чомусь подумав: «А де Хосе втратив вухо? Ага, він служив колись на кораблі. Таким повернувся з плавання. Бився з кимось на ножах».

— Він тепер може черпати гроші, як воду із моря. Його не пограбуєш, — зауважив верткий, пронозливий Педро. — Кличте щербату Мірту. Хай готує півсотні смажених курчат і котить барило вина.

Себастьян не відмовив друзям у частуванні, але сам їв неохоче. До вина не доторкнувся. Його сумління гризло відчуття якоїсь провини.

Кисет лежав у кишені. Себастьян час від часу обмацував його пальцями. Проте цього можна було й не робити — вони з Едмундо не припиняли розмови, якої ніхто сторонній не міг почути.

— Тобі добре, тату? — питав Едмундо. — Тепер у тебе є гроші.

— Так, мені кидали щедро. Але це гіркі гроші.

— Чому? — дивувався Невидимий.

— Жебрак просить — йому дають. Тут усе чесно. А про мене гадають, що я володію якимось таємничим мистецтвом. Якби ці люди знали правду…

Себастьян важко опустив голову на груди.

До нього підсів Педро. Він пропонував свої послуги. Хто краще, ніж Педро, уміє зазивати публіку?

Невидимий Едмундо слухав цю розмову на хвилях батькового мозку.

— Тату! Хай зазиває публіку. Людям потрібні розваги. Тут немає зла.

Якось, виступаючи на міській площі, Себастьян помітив у натовпі того здорованя, якого Едмундо колись поклав на землю. Здоровань був зодягнений у смугастий піджак, у зубах диміла сигара. Він мав вигляд людини, яка не виявляє особливого зацікавлення видовищем. Проте, коли кисет повис над його головою, підступний гевал стрибнув за ним, наче кіт за мишею. Цього разу йому пощастило схопити Едмундо і убгати його за пазуху.

За гевалом кинувся Педро, який тепер справді допомагав Себастьянові.

— Тримайте злодія!..

Але злодій, орудуючи кулаками, встиг видертися із натовпу і вскочив у дорогий лімузин. Проте машина ще не рушила, а її господар, смішно скорчившись, спиною наперед виштовхався із відчинених дверцят. Під смугастим піджаком ворушився величезний горб. Той горб тягнув його за собою. Здоровань задихався, бо комір сорочки глибоко врізався йому в горлянку.