Було всього — кикони і киклопи,

і Посейдон лютився, дідуган.

Та ще з тими супутниками клопіт,

все щось учворять всупереч богам.

І хоч була любов його взірцева,

а скрізь за ним ганявся Гіменей.

Тим часом Кирка, і вона ж Цірцея,

кількох перетворила на свиней.

То добре, що в гекзаметрах синхронно

живі і мертві води жебонять.

Чаклунки чаклували. Лестригони

хотіли поковтать, як жабенят.

Йому ж було і встежити незмога,

що часом витворяли там вони.

Биків священних Геліоса-бога,

наприклад, з’їли, наче дикуни.

А як сирен почули, бідолахи,

то що робилось, пропадай життя!

Але найгірше, звісно, лотофаги —

ті, що дали їм лотос забуття.

Тут головне, що вчасно дременули,

а то б забули геть усе минуле.

Оцей би грек, якби ужив ті спеції,

втонув би гірше, як в ріку Супій.

Сказав би: — Що? А хай їй грець, тій Греції! —

Та так би вже і цмулив той напій.

А він пливе, спокуси проминає.

Щодень міняє обрій далина.

А він пливе та жінку споминає,

що килим тче у Ольвії одна.

Хоч він, гречин, бувало, де не їде, —

йому моргають різні Данаїди.

Але ж бо й гарні скіфські антилопи!

Та й він, як вип’є, — чим не Діоніс?

Однак любов своєї Пенелопи,

як Одіссей, він з гідністю проніс.

А вже дуби стоять кількасотрічні.

А вже і скелі — серце завмира.

Це від Карпат відроги кристалічні

тут підійшли напитись до Дніпра.

Піски сипучі. Схили крем’янисті.

Дніпро шумить. Земля як нічия.

Гребеш, гребеш, а мов стоїш на місці, —

така стрімка й потужна течія.

Одному греку поперек ломило.

Спинитись мусив грецький караван.

Такий був грек могутній, здоровило,

і в цих краях не раз уже бував.

А раптом зліг заохкавши. І поки

пісок гарячий підгортав під боки,

вже острівок той греки дослідили,

уже у вершу раків наловили.

Уже й вечерю мали на мазі,

упікши дичину на вертлюзі.

І грек сказав: — Ну й парить, ох і спека!

Мабуть, на зливу ломить поперек.

А ще ж дорога і важка, й далека.

А ще ж пороги! — зажурився грек.

Хоч би взяли боги нас під опіку!

Сюди не всяк хоробрий допливе.

Ви що, не чули, в них тут споконвіку

Триглавий Змій на Хортиці живе!

Заснули греки, все й зоря поблідла,

під плюскіт хвилі і під шум дерев.

І снилась грекам то Лернейська гідра,

то Змій Триглавий, то Немейський лев.

На другий день пливли до підобідку.

Знялася буря невідомо звідки.

Посутеніло. Між Дніпром і Доном

Перун переморгнувся з Посейдоном.

Ударив грім. Пополотніли греки.

Притьмом до гнізд верталися лелеки.

Насупило. Дніпро поворонів.

Накрила греків піна бурунів.

І, пошпурлявши волею стихій,

кудись прибило к матері лихій.

Лиш завдяки прихильності Паллади,

бо був би греку тут кінець балади.

Тож бідні греки, мокрі як хлющі,

втягли човни на берег у кущі.

А де ж самим знайти тут укриття?

Громи над головою гуркотять.

І скелі ще архейської доби

стоять, немов камінні кадуби.

А злива ллє. Аж онде і печера є.

Перун об скелю чиркає вогнем.

А може, ними там і повечеряє

якийсь страшний тутешній Поліфем?

Угору греки дерлися по кручі.

З-під ніг котились камені грукучі.

В печеру темну вскочили, як в жлукто.

Хопили стін, як тонучий корми.

В печері щось завило, залулукало,

черкнуло греків кігтями й крильми!

Перун кресав об скелі блискавиці.

Тремтіло все — дерева, греки, птиці.

І ось тоді, проламуючі хащі,

три голови звернувши врізнобіч,

Змій пролетів. Вогнем дихнув із пащі.

Бо Змій літає в горобину ніч.

Так ця поява греків настрахала!

Чекали ранку, розпач огортав.

Громи гриміли. Злива не вщухала.

І у печері пугач реготав.

Грек перший вранці визирнув. Світало.

Від страху серце дуже калатало.

Уже було спокійно все довкола.

Із гнізд пташиних чувся кволий писк.

І горизонт з плечима дискобола

шпурнув у небо пурпуровий диск.

Ревли пороги. Був страшний той клекіт.

В Дніпрі стояли Кам’яні Стоги.

Богів з Олімпу марно тут і кликать,

тут владарюють інші вже боги.

Тут можна їхні обриси розгледіть —

обличчя скель похмуре і живе.

І хмарка біла, наче Леда — Лебідь

кудись туди, у Грецію пливе.

Якийсь дідок, сліпий на одне око,

пасе козу на схилі одиноко.

І грек сказав: — А може, я прогавив?

І вітер вщух, і дощик перестав.

Щось не вернувся Змій отой Триглавий,

що тут вночі над нами пролітав.

— Та прилетить, — сказав дідок. — Ще рано.

А ти не бійсь. Пішов десь до чопа.

Змій бореться лише з богатирями.

Таких, як ти, цей Змій тут не чіпа.

Грек звеселів, подякував за щирість.

Пішов пройтися, сонця не заспав.

А вранці греки вийшли, сполошились, —

немає грека. Як у воду впав.

Вже й у човнах вантаж пересушили.

Подерті лікті голкою зашили.

Вже погукали, кожен зокрема.

Пора в дорогу. А його нема.

Уже зловили окуня і щуку.

Уже гукнули тонше ультразвуку.

Уже у яр попадали сторчма.

Отак шукали. А його нема.

Вже й дичину упорали печену.

Уже й думки подумали жаскі.

А він шукав на острові печеру,

де народився син Геракла — Скіф!

З’явився геть подряпаний гілками.

Ну, тут на нього греки з кулаками.

А він їм склав усі свої трофеї —

кремінний ніж, сокиру кам’яну.

— Чи не прибив нас вітер до Гілеї?

Жили тут люди в давню давнину.

Не встиг я, — каже, — обійти цей острів.

Які тут скелі, і який тут простір!

Уже й пороги видно вдалині.

Вони ревуть, як тури кам’яні.

Краси такої Змієм не зурочиш.

Тут на воді співає очерет.

І дикі бджоли грушових урочищ

у дупла дбають бурштиновий мед.

Печеру бачив, там чайки гніздились.

Хотів зайти, зірвався, не доліз.

Отам вони, мабуть, і народились,

три брати — Скіф, Гелон і Агафірс.

Красива мати в них була, зміюка.

Геракл поїхав. Виросли малі.

Натяг найменший батькового лука

та й став царем всієї тут землі.