— Коли ви з Журавлем розробляли якусь тему, то найчастiше "iдеї" подавали ви, «голова», так би мовити, далi працювали разом, а пробивав її потiм Журавель, чи як? I авторами вважалися обоє.

Павленко здивувався обiзнаностi полковника, але не показав виду.

— I цього разу так було? Чи автором нового методу став виключно Журавель?

— Так, iдея хаотичного руху абразивiв спочатку була моєю, нарештi наважився Павленко. — Менi це на думку спало, коли ставив мембрану з голкою на грампластинку. Антон любив слухати свiй старий горластий грамофон, котрий купив десь на товчку. У Антона було багато дивацтв! От i цей грамофон з трубою. Має чудовий японський «Шарп», цiкавi касети, а причепився до цього мотлоху — «звук», казав, у грамофона приємнiший, нiж у мага… Так от, опускаючи голку на борозенку, по якiй вона весь час йде по одному й тому ж слiду i зрештою стирає платiвку, я раптом подумав, що на свiтi iснує не тiльки симетрiя, але й асиметрiя; що у природi не все прямолiнiйно i поряд iз строго упорядкованим рухом iснує i хаотичний, узяти до прикладу броунiвський рух, вiдкритий ботанiком Броуном i теоретично обгрунтований Альбертом Ейнштейном та Марiаном Смолуховським…

— Ну-ну, — пiдбадьорив Павленка Коваль, коли той запнувся.

— I тут моя думка спiввiднеслась до проблеми тертя пар, над якою б'ються машинобудiвники.

Павленко захопився i вже не зупинявся. Очi його спалахували, на обличчя набiг рум'янець, це уже була не та людина, яка ранiше сидiла перед Ковалем.

— Я скрикнув: "Еврика!" i сказав Антоновi, що у мене з'явилася цiкава думка. Ви, звичайно, не знайомi з цiєю проблемою.

— Дещо знаю. Теча сальника, — вiдповiв полковник, чим знову здивував Павленка. — Але ви в цей час працювали над iншою темою, плановою. Адже так?

— Так, над iншою… Але питання iдеальної шлiфовки пар, якi зазнають тертя, мене давно хвилювало.

— Журавель цiкавився нею ранiше, цiєю шлiфовкою? До вашого вигуку "Еврика!"

— По-моєму, нi. Але вiн вiдразу усе зрозумiв — вiн був людиною талановитою i, головне, дуже меткою, хваткою.

— I вiдразу запропонував вам розробити цей винахiд?

— Та нi. По-перше, це ще не було винаходом. Тiльки думка, iдея. Спочатку Антон i не зацiкавився нею.

— А ви?

— Я — теж. Нi, поговорили, дивуючись, що все так просто, i зайнялися плановою темою.

— I бiльше не поверталися до цього?

— Нi. Я ж кажу, у нас були iншi проблеми.

— Значить, i вас своє вiдкриття не захопило?

— У той час — нi. Бачачи, що Антон не запалився, я теж охолов. Зрозумiйте мене правильно. Коли думки зайнятi одним, усе iнше вiдсовуєш у далекий куточок пам'ятi. Поки не звiльнишся.

— Коли це було?

— Давно. Ще навеснi. Я закрутився. Навiть було забув про шлiфовку.

— Не надали значення своїй знахiдцi?

— Можливо. Iдей багато. Та все не ухопиш.

— А Журавель ухопив.

— Головне, що мовчки, нишком, потай розробляв. Зрозумiйте мене правильно. Мiг би й сказати, порадитись… Я що, я нiчого… Працюй… Тiльки по-чесному…

— Ви образилися на нього, коли довiдалися, що вiн сам розробляє.

— Було. — Павленко немов забув, що не збирався бути вiдвертим на допитi.

Коваль вже увiмкнув магнiтофон i почав ставити питання швидко, вимагаючи такої ж швидкої вiдповiдi.

— Заявку Журавель подав тiльки вiд свого iменi?

— Так.

— Значить, тепер ви до винаходу не маєте прямого вiдношення?

Павленко злегка звiв брови:

— Як сказати… Ви, певно, вважаєте, що генiй, тобто Антон, запозичив дещицю у посередностi i потiм самостiйно зробив вiдкриття? А я за це озлився на нього?

— Але ж нiде не записано, що iдея належала вам?

— Чому? Записано. Якось ми повернулися до цiєї iдеї i збиралися разом розробити її, навiть заявку спiльну написали. Це вже була не просто гола iдея, а оформлена. Але потiм я, кажу, закрутився, та й вiн захопився iншим, а я розумiв, що без нього не проб'юсь… А вiн тим часом, як виявилося, узявся до справи серйозно, але вирiшив дiяти уже без мене.

— У вас є ця спiльна заявка? Ви кудись її подавали?

— Тепер бачу, що — нiкуди. Хоч Антон збирався i узяв перший примiрник. Але копiя у мене є.

— Ви будете претендувати на те, щоб довести справу до кiнця?

Павленко замислився i потер голову долонею.

— Навiть не знаю. Тепер я не претендую. Зрозумiйте мене правильно. Будемо докiнчувати усiєю лабораторiєю. Я iще точно не знаю, як далеко зумiв Антон як автор просунутися у Державному комiтетi винаходiв, ще потрiбно макетний примiрник зробити, потiм знайти виробництво.

— Про що ви розмовляли того вечора iз Журавлем?

— Про все i нi про що.

— Хто, крiм вас, був тодi у квартирi?

— Ну, Нiна…

— Яку роботу вона принесла?..

Вячеслав Адамович зам'явся.

— Про цей новий метод шлiфовки?

— Так.

— Ви тiльки тодi вперше познайомилися з роботою Журавля? Того вечора?

— Частково. Нiна ще не все передрукувала.

— Отже, розмова у вас була не тiльки "про все i нi про що", а i про цей винахiд?

— Торкалися.

— I ви дуже розгнiвалися на Антона Iвановича, що усунув вас вiд цiєї справи? Висловлювали йому свої претензiї?

— Припустимо, товаришу полковник. Але що ви хочете цим сказати, до чого ведете? Мене у чомусь пiдозрюєте? У його вороги записали? Зрозумiйте мене правильно…

— О котрiй годинi ви пiшли вiд Журавля?

— Не пригадую. Я на годинник не дивився. Кажу ж, був нетверезий… Сп'янiв.

— Не дуже. Експертиза показала, що бiльшу частину пляшки проковтнув загиблий.

— Однак я швидко п'янiю.

— Ви були дуже збудженi. Медицинi вiдомо, що при нервовому збудженнi алкоголь не вiдразу дiє. Отже, ви того вечора були при повному розумi.

Павленко пропустив повз вуха зауваження полковника.

— Коли Нiна Барвiнок пiшла, ви ще залишалися у Журавля?

— Навпаки. Я пiшов перший. Антон хотiв її залишити, i я боявся опинитися третiм зайвим.

— Це ви добре пам'ятаєте?

— Так.

— Але ви щойно твердили, нiбито були п'янi i нiчого не пригадуєте. Як же вам пощастило таку деталь запам'ятати, як бажання Журавля? Чи, може, вiн його вiдкрито висловив?

Павленко мовчав. Жилочка на щоцi, з якої уже зiйшов рум'янець, дужче засiпалась.

— Отже, ви пiшли, а Барвiнок залишилася наодинцi з п'яним господарем. О котрiй годинi це було? О шостiй, о сьомiй, о восьмiй чи о дев'ятiй вечора?

— Здається, о сьомiй або восьмiй.

— Не пiзнiше?

— Нi.

— У нас дещо iншi данi, — зiтхнув Коваль, роздосадуваний упертiстю Павленка. Але саме те, що молодий науковець приховує правду, багато про що говорило йому. — Тодi пояснiть, яким чином вас бачили бiля квартири Журавля на початку дванадцятої? Що ви робили пiд його дверима? Щойно вийшли вiд нього? Чи, навпаки, повернулися i намагалися прокрастися в квартиру? Навiщо?

Павленко мовчав, опустивши голову. Помiтно було, що вiн дуже зляканий i всiляко намагається це приховати.

Вячеслав Адамович, звичайно, здогадався, що мiлiцiя одержала такi вiдомостi про нього вiд сусiда — офiцера, який повертався уночi з вiдрядження. Капiтан був здивований, коли, пiдiймаючись сходами, бо лiфт не працював, помiтив пiд дверима Журавля Павленка у бiлизнi, поверх якої було накинуто халат. Почувши, що хтось йде, Вячеслав Адамович, як розповiв офiцер, кинувся у напiввiдчиненi дверi своєї квартири.

— Теж не пригадуєте?

Павленко, здавалося, оглухнув.

— То було це чи нi?! — суворо спитав Коваль.

— Ви що ж, товаришу полковник, — раптом вибухнув допитуваний, — все ж таки мене у чомусь пiдозрюєте?! У чому ж? Зрозумiйте мене правильно: я йому не ворог був, а друг!..

У думках Коваля промайнула давня приказка: врятуй мене, боже, вiд друзiв, а з ворогами я сам упораюсь.

— I все ж таки! — наполягав полковник.

— Зараз я нiчого не можу сказати, — уперто вiдповiв Павленко.

— Ну що ж, — вiдступився Коваль, бо в його арсеналi поки що бiльше нiчого не було, — подумайте, пригадайте. Ми ще поговоримо. А поки що попрошу вас нiкуди з Києва не виїздити. — I, узявши у Павленка пiдписку про невиїзд, Дмитро Iванович вiдпустив його вкрай розгубленим.