Коли їй виповнилося вiсiмнадцять, до неї посватався приятель батька — бригадир каменярiв Гнат Барвiнок. Вiн був старший вiд Нiни на десять рокiв, буйний напiдпитку i неприємний їй. Але батько, якого Барвiнок весь час пiдтримував на роботi i споював удома, був iншої думки, i Нiна пiдкорилася батькiвськiй волi.

Перший час пiсля непишного весiлля у хатi було спокiйно. Але з того часу, як батьковi зовсiм вiдмовили руки i уся сiм'я лягла на плечi Гната, той розперезався.

Нiна як могла догоджала обом, i батьковi i чоловiковi, та це мало допомагало. Потiм народився син, i жiнка повнiстю замкнулася на дитинi..

— Ми просимо, Нiно Василiвно, — пояснював Коваль, — допомогти нам розiбратися у сумнiй iсторiї загибелi Антона Iвановича… Скажiть, ви не пiшли жити до Журавля тому, що не хотiли залишити чоловiка, позбавити дитину батька? Так? Якщо так, то я вас розумiю…

— Нi, не так, — рiшуче вiдповiла жiнка, вiдвернувшись вiд старшого лейтенанта, щоб розмова йшла лише з Ковалем. — Чоловiка я ненавиджу. Дитина? Митрик? Хiба такий батько йому потрiбен?

— Чому так говорите про чоловiка?

— Для вас це не має нiякого значення. — Нiна знову мигцем глянула на Струця, i Дмитро Iванович зрозумiв, що вона соромиться старшого лейтенанта. Та не мiг же вiн попросити господаря кабiнету пiти! Тим бiльше що з боку опитуваної такого бажання не було висловлено.

— Крiм того, я свого чоловiка боюся. П'яний, вiн дуже страшний. Не раз погрожував ножем. Вiн здатний на все… I я боялася i за себе, i головним чином за Антона Iвановича.

— I за батька?

— Ну, так само i за батька… — роздумливо промовила Нiна. — Хоч, може, його i не чiпав би… Вони ж нерозлий-друзi по пляшцi…

Втiм, i за батька теж. Адже менi i його жаль: вiн стiльки зазнав у життi, дуже нещасний, хворий i по-своєму любить мене. Можливо, п'є ще й тому, що почуває себе винним у моїй долi, хоч поганого не хотiв, але так склалося… Жили ми бiдно, а Гнат добре заробляв… Звичайно, батько не думав, що так буде. Спочатку лаявся з Гнатом, захищав мене, а потiм iще дужче запив. Якби пiшла я, зовсiм пропав би. Гнат його iз квартири вигнав би… Одне слово, зi мною вийшло як у приказцi: i гiрко їсти, i жаль викинути.

— А як ставився Антон Iванович до такої вашої нерiшучостi?

Нiна Василiвна замислилася, стягнувши брови над перенiссям.

— Як? Спочатку сердився, казав, щоб я нiчого не боялася, переходила до нього, вiн захистить… Але потiм махнув рукою: "Ну, дивись сама, я почекаю, мiй дiм — твiй дiм, i Митька заберемо… Та тiльки не розглядайся довго, а то й справдi запiзнишся"… — Нiна Василiвна трохи помовчала. — Скажу правду, — нарештi промовила вона, — у мене iнодi з'являлося таке почуття, що все це вiн пропонував не так з любовi, як знаючи моє нелегке життя, жалiючи, з доброти своєї. I коли бачив, що я не наважуюсь, то це його не те щоб радувало, але якось влаштовувало, нiби заспокоювало. Мовляв, моя совiсть чиста, покликав, а що не йде, тягне — справа її: баба з воза — коням легше. Вiн не наполягав категорично, не лаявся, не гримнув, як кажуть, кулаком по столу… А я все чекала: замкне якогось вечора дверi i не пустить додому… Якби ж! Така спокiйна його поведiнка теж стримувала мене вiд рiшучого кроку… Ковалю пригадалися слова Килини Сергiївни про те, що тепер, пiсля смертi Журавля, Нiна помириться з чоловiком i заспокоїться.

— А може, ви не наважувалися на рiшучий крок ще й тому, що Антон Iванович був людиною хоч i сердечною, але iмпульсивною? — спитав полковник.

— Так, дуже сердечний, — кивнула Барвiнок. — Але до чого тут "iмпульсивний"?

— Опора немiцна. Не однолюб за складом характеру.

Нiна Василiвна уже не терзала свiй нiс i розмовляла з Ковалем, здавалося, зовсiм спокiйно, але у вiдповiдь на це зауваження глянула обурено.

— Цiлком природно, — вiв далi полковник, — якщо ви боялися зруйнувати одне i не збудувати iнше. Не були певнi, чи складеться нова сiм'я, як зживуться у нiй новий чоловiк i ваш син… А ви ж, як i кожна жiнка, насамперед — мати…

При цих словах друкарка запротестувала:

— Не треба бiльше говорити про нашi почуття i взаємини з Антоном Iвановичем, менi це тяжко.

— Що ж, — м'яко промовив Коваль, — перейдемо до iншого. Антон Iванович одночасно з науковою працею ще й чоботарював?

Друкарка iнстинктивно пiдiбгала ноги. Полковник помiтив цей мимовiльний рух.

— Не треба, Нiно Василiвно, ховатися, я вже звернув увагу на вашi гарнi чобiтки i знаю, що пошив їх Журавель. Нiчого поганого в цьому немає… Скажiть, багато було у нього замовниць?

— Не було нiяких замовниць! — швидко заговорила жiнка. — Вiн грошей не брав. I шив, може, одну-двi пари на рiк тiльки друзям. Вiн був художник, любив малювати, у мене є його пейзаж. Вiн казав: коли я роблю що-небудь красиве, то руки у мене зайнятi, а думкам вiльно i легко i менi краще думається… А ще казав, що i Лев Толстой у вiльну годину любив шити чоботи… Який же тут злочин?!

— Я не сказав «злочин», Нiно Василiвно, — з притиском на словi "злочин", — зауважив полковник. — Чому ви думаєте, що ми тут з Вiктором Гавриловичем тiльки про злочини говоримо, все до злочину зводимо?.. Художник — це чудово. I я вам скажу, Нiно Василiвно, говорив далi Коваль, нахилившись до жiнки, немов повiдомляв їй по секрету, — що талановитий модельєр взуття не менший митець, нiж портретист або пейзажист… Та залишимо Толстого i високе мистецтво i повернемося, як каже приказка, "до наших баранiв", тобто до прози життя. Значить, Антон Iванович грошей не брав з друзiв, чи, точнiше, подружок. Чоловiкам, вiн, здається, не шив, тiльки елегантнi жiночi черевички або чобiтки… Тодi звiдки ж у нього грошi? На свою зарплатню молодшого наукового спiвробiтника, емнеес, не дуже розгуляєшся. Он поряд живе такий самий науковець Павленко… I дружина працює, i дiтей немає. Проте живе бiднiше. Набагато. Може, у Антона Iвановича заможнi батьки, родичi? Йому хто-небудь допомагав?

На обличчi Нiни вiдбився подив:

— Що ви! Нiхто. У нього мати десь на Рiвненщинi чи Волинi, вiн сам їй надсилав грошi.

— I ще таке, Нiно Василiвно. Ви сказали, що Журавель шив одну-двi пари на рiк приятелькам…

Ковалю хотiлося зараз додати: "Як же ви терпiли такий альтруїзм, збираючись за нього замiж?" — але стримався. Жiнка могла вiдповiсти, що вона ще не мала на Антона прав, або сказати, що зрештою, це її особиста справа. Його дуже цiкавили такi тонкощi, бо могли глибше висвiтлити справжнi взаємини мiж нею i Журавлем. Проте Дмитро Iванович сподiвався, що це йому пощастить з'ясувати пiзнiше, не прямо "в лоб".

— У Києвi, — говорив далi полковник, — такi примiтнi, оригiнальної моделi чобiтки я вже бачив на вулицях не в одної чи двох модниць, а бiльше. I це у такому великому мiстi, як наше… Я вам, звичайно, вiрю, — поспiшив додати Коваль. — Але все це незрозумiло. Протирiччя. Як пояснити? Припустити, що таких чобiткiв пошито набагато бiльше, нiж ви кажете, можна i без обчислювальної технiки.

Нiна Василiвна нiчого не змогла або не схотiла пояснити, i Коваль вирiшив поки що залишити це питання вiдкритим.

Вони iще довго розмовляли в кабiнетi Струця. Старшого лейтенанта бiльше цiкавило, що робив Журавель у вiльний час, i друкарка розповiдала, як iнодi до нього заглядали знайомi, найбiльше жiнки, частiше вiд iнших кравчиня Келя. У Антона Журавля дiм був вiдкритий для друзiв, Нiна знайшла потрiбне їй слово — «доброзичливий», у барi завжди стояло яке-небудь вино, але великих гулянок господар не любив. Якщо заходив хто-небудь, гостинний Журавель пропонував чарку вина, бутерброд. Розмовляли найчастiше про iнститутськi справи, iнодi про фiльми, акторiв, спортивнi подiї, лiтнi вiдпустки, про все на свiтi, як це буває у товариствi випадковому, що не має спiльних дiлових iнтересiв. Коли збиралося вiдразу кiлька чоловiк, могли сiсти за карти. Сама Нiна, якщо не копалася на кухнi — адже треба було допомогти Антону Iвановичу, — теж брала участь у розмовах.

Частенько ставили музичнi записи. Бувало, господар квартири просив, щоб вона заспiвала. З таким проханням звертався рiдко, i вона не вiдмовлялася, хоч голос у неї був слабенький, Антон казав "кiмнатний".