Добавьте, пожалуйста, биографии и фото:
https://litlife.club/a/?id=106340
https://litlife.club/a/?id=8872
 

 

 

Кеннет Миллар, скрывающийся под псевдонимом Росса Макдональда, возможно, является третьим участником так называемой Святой Троицы крутого детектива, наряду с Дэшиелом Хэмметом и Рэймондом Чандлером. И для многих он наиболее критически и академически уважаемый писатель из трех.
Кеннет родился 13 декабря 1915 года в Лос-Гатосе, Калифорния, но вырос и получил образование в Канаде, где находился под присмотром у постоянно болевшей матери и череды родственников, после ее развода с отцом Миллара, матросом, поэтом и писателем. По словам Кеннета, он подсчитал количество комнат, в которых жил в течение своих первых шестнадцати лет. Их в общей сложности оказалось пятьдесят. Отсутствие корней и пустота, оставленная отсутствующим родителем, стали повторяющимся мотивом в художественной литературе Миллара.
Кеннет посещал школы-интернаты, а в 1938 году прервал учебу в Университете Западного Онтарио, чтобы в течение года путешествовать по Европе. Тогда произошел визит в нацистскую Германию. Он вернулся в Канаду, женился на Маргарет Штурм и завершил образование в Университете штата Мичиган. Миллар начал преподавать и, вдохновленный литературным успехом своей жены (Кеннет и Маргарет – известные американские писатели), начал писать. В 1939 году родилась их дочь Линда.
Во время Второй мировой войны, возможно, подсознательно следуя по стопам своего отца-моряка, Миллар служил офицером связи на борту эскортного авианосца ВМФ США в Тихом океане. В 1946 году, когда корабль находился в Калифорнии, Маргарет посетила мужа, и пара решила там остаться. Всю оставшуюся жизнь супруги прожили в Санта-Барбаре.
Жили они прекрасно, или, по крайней мере, так казалось. Миллар (под псевдонимом Джон, затем Джон-Росс и, наконец, Росс Макдональд) и Маргарет регулярно публиковались. Кеннет начал серию произведений с участием частного детектива Лью Арчера. Первой книгой с его участием стал детектив 1949 года  Живая мишень
Потом все пошло не так гладко. Его собственная семейная жизнь не была идеальной – начались трудности в браке, и Линда была проблемным ребенком. Помогла психотерапия, и роман 1959 года  Дело Гальтона  стал переломным как в личном плане, так и в творческом. Одержимость детектива Арчера (и Миллара) запутанными, тайными историями семей и тем, как грехи прошлого формируют настоящее, наконец, была укрощена – это увидели все, кто хотел это видеть. Хотя ранние произведения с участием Арчера были хорошо написаны и остросюжетны,  Дело Гальтона  стало началом настоящей работы.
С этого момента Росс Макдональд снова и снова обыгрывал ту же историю: бесконечные вариации на одинаковые темы потерянных и брошенных детей, отсутствующих родителей и семейных тайн. В руках менее опытного писателя это, возможно, переросло бы в халтуру. Но не в случае Миллара.
В 1969 году благоприятный обзор на титульной странице  Нью-Йорк Таймс  (автор - Уильям Голдман) последнего романа Миллара из серии об Арчере  Прощальный взгляд , за которым следовало интервью Джона Леонарда, наконец, привлек к нему внимание критиков, которого писателю всегда не хватало. Безусловно, то уважение, которое обрела его персона сегодня, было получено благодаря этой заметке. Но популярность, которой пользовался Росс Макдональд (книги писателя по продажам не уступали произведениям Стивена Кинга), должна была основываться на чем-то большем, чем несколько упоминаний в газете.
Хотя статьи, казалось, подтвердили статус Макдональда, они не сделали его  святым духом  детектива наряду с  отцом  Хэмметтом и Чендлером- сыном . Критики начали использовать фразу  в традициях Гамметта, Чендлера и Макдональда  в начале 60-х годов. Тот факт, что Кнопф был издателем всех троих, также дает пищу для размышлений, как и то, что первый роман Хэмметта появился в 1929-м, Чендлера - в 1939-м и Макдональда - в 1949-м. Это было похоже на естественное развитие детективного романа.
И хотя Макдональд не воспринимался равным Хэммету и Чендлеру до 50-х годов, он был, безусловно, наиболее признанным критиками автором этого десятилетия. Критический и коммерческий успех фильма  Харпер , основанного на первом романе писателя  Живая мишень , в 1966 г. только усилил его популярность. Все это предшествовало статьям в  Ньюсуике  и книжном обозрении  Нью-Йорк таймс , которые действительно стали кульминацией длительного процесса завоевания признания критиков.
Были ли все его поклонники искренними? Для многих людей книги с Лью Арчером являются литературным эталоном их жизни. Стоило прочесть одну, и хотелось читать все остальные. И это в то время, когда еще не было ничего известно о похвальных отзывах, кроме нескольких реклам на обложках.
Конечно, некоторую рекламу Макдональда, в частности, его собственную, трудно переварить. И не все его произведения одинаково сильны. Опять же, он написал множество книг – больше, чем Хэммет и Чендлер вместе взятые. И Росс мог завести криминальный роман туда, где он действительно никогда прежде не был, и таким образом продать много книг. Арчер был, пожалуй, первым из частных детективов, который действительно оставил след и положил начало новой психологической глубине крутого детектива.
Другие интересы Миллара включали охрану природы и политику. Росс Макдональд исследовал увлекательное и постоянно меняющееся общество своего родного штата, хотя основной его страстью были запутанные и скрытые тайны человеческого сердца, утаенные истины, одинаково преследующие жертву и убийцу. И в конечном итоге он оставил значительный след в своем жанре, хочет кто-то этого или нет.
Следы сострадания Арчера (или кровоточащее слабодушие, в зависимости от точки зрения) прослеживаются в работах Роберта Паркера, Майкла Коллинза, Билла Пронзини, Сью Графтон, Джозефа Хансена, Джонатана Валена и Стивена Гринлифа и множества других писателей. Кто-то, должно быть, на самом деле читал книги, а не только несколько газетных отрывков автора.
 
В 1965 г. писатель был президентом Общества американского детектива, в 1964 году получил  Серебряный кинжал  и в 1965 году –  Золотой кинжал  Британской ассоциации писателей детективного жанра, а в 1981 году он был удостоен награды за достижения всей жизни от Американского общества писателей детективного жанра.
Кен Миллар умер 11 июля 1983 года, сохранив наследие, навсегда оставившее свой след в детективном романе. Серия об Арчере требует от читателя не столько решить тайны нашей собственной жизни, но, что еще более важно, попытаться понять их.
Если Дэшиел Хэммет вдохнул в крутой детектив примитивную силу, а Рэймонд Чендлер стал основоположником его превалирующего тона, то Кен Миллар, он же Росс Макдональд, дал жанру то уважение, которым он пользуется теперь, обеспечив мировую читательскую аудиторию и облегчив дорогу его последователям.

---

Добавлено через 15 минут  
 
https://litlife.club/a/?id=4227
 


 

http://litlife.club/a/?id=93051
 

Доброй ночи! Просьба у автора http://litlife.club/a/?id=16765 изменить имя на Мигдал Александр Аркадьевич.
 
Заранее спасибо!

---

Добавлено через 13 минут  
 
У книги http://litlife.club/bd/?b=208993 не отображается обложка. Просьба исправить.
 
Заранее спасибо!

Здравствуйте! Прошу добавить информацию об авторе http://litlife.club/a/?id=120168
Фамилия на родном языке автора: Barry
Имя на родном языке автора: John Arthur
Ссылка Википедии: https://en.wikipedia.org/wiki/John_Arthur_Barry
Дата рождения: 1850
Место рождения: Торкі, Девон, Англія
Дата смерти: 23 вересня 1911
Место смерти: Сідней, Австралія
Годы творчества: 1882-1907
(Изображения, увы, нет)
Биография:
Джон Артур Баррі (1850-1911), австралійський письменник: прозаїк-мариніст та журналіст. Народився в місті Торки (графство Девон, Англія), в 1850 р. Його батьки вмерли, коли він був підлітком, і він у 13-літньому віці подався в морські плавання, переконавши свого опікуна, щоб той відпустив його в море. Протягом 12 років був матросом торгового флоту. Залишив флот, дослужившись до посади помічника капітана, і осів в Австралії. Працював на золотих копальнях, провів кілька років у якості погонича, об'їждчика й начальника станції. В 1877 році повернувся на флот і два роки плавав уздовж східних берегів Австралії. Потім повернувся на сушу як доглядач і начальник станції. Почав писати для преси й публікувався в ряді австралійських газет і журналів. В 1893 році він провів відпустку в Англії й видав збірник своїх творів  Буньїп Стіва Брауна й інші оповідання . Познайомився з Редьярдом Кіплінґом, який написав віршовану передмову до його збірника. Баррі повернувся до Австралії після приблизно шести місяців перебування в Англії й продовжив журналістську роботу. Був опублікований другий збірник його оповідань –  У велику Безодню: Казки про море  (1896 р.). За цим вийшли два романи:  Щастя уродженців  (1898 р.), і  Син моря  (1899 р.); і три збірки оповідань:  Проти плину долі  (1899 р.),  Червоний Лев і Блакитна Зірка  (1902), і  Морські плетива  (1910). Баррі вмер у Сіднеї 23 вересня 1911 року від хронічного міокардиту. В 1914 році посмертно була видана остання його книга  Товариші по плаванню південними морями; морська історія .

https://litlife.club/bd/?b=197572
жанр Косм. фант. удалить
заменить серию Кровь Ангелов #3 на Кровавые Ангелы 5, добавить серию Warhammer 40.000

https://litlife.club/bd/?b=151389
жанр Эпич. фант. удалить
исправить серию Кровавые Ангелы 1 на Кровавые Ангелы 3, добавить серию Warhammer 40.000

Доброго времени суток! Будьте добры, добавьте к этому роману https://litlife.club/bd/?b=202063 жанр "прочие Детективы"
Благодарю )))

Добавьте, пожалуйста, биографию:
https://litlife.club/a/?id=70055

Богдан Йосипович Чалий (укр. Богдан Йосипович Чалий) - український дитячий письменник, поет і прозаїк.
Народився 24 червня 1924 р. Учасник Великої Вітчизняної війни, співпрацював з армійськими газетами. У 1947 р. випустив перший збірник віршів для дітей  Ясним сонячним ранком . У 1951-1975 рр. редагував український дитячий журнал  Барвінок  - аналог  Мурзилки  або  Веселих картинок . Автор книг  Як Барвінок став героєм , поеми-казки:  Як Барвінок та Ромашка за море літали ,  Барвінок і Весна ,  Барвінок у школі . Автор гарно ілюстрованої книги  Сто пригод Барвінка та Ромашки  (укр. "Сто пригод Барвінка та Ромашки" художники Кіра і Віктор Григорьевы) - видана стотисячним тиражем. А в 2002 році вийшли нові пригоди Барвінка  Барвінок і далекі сузір'я .
У 1974 році на XIV конгресі Міжнародної ради з дитячої та юнацької літератури Богдану Чалому за казку  Барвінок і весна  присуджено почесний диплом (премія) імені Р. Х. Андерсена.

---

Добавлено через 8 минут  
 
https://litlife.club/a/?id=84779
 

 
Олександр Шевченко народився 28 грудня 1978 року в місті Києві. Після отримання середньої освіти навчався у Каневі, в Канівському училищі культури, закінчив його з відзнакою та отримав спеціальність викладача декоративно-прикладного мистецтва та організатора культурно-дозвілевої діяльності. Неофіційно робив спроби писати художні твори ще в 6 років, офіційно ж початком письменницької кар'єри можна вважати початок 2000 року, коли була завершена дебютна книжка  Глибинка , що згодом здобула відзнаку на Всеукраїнському конкурсі романів, кіносценаріїв та п'єс  Коронація слова . Наступний його  сольний  роман  Аутсайдери  посів на тому ж конкурсі лауреатську позицію.
Весілля письменників Олександра і Наталки Шевченко відбулося 2 червня 2006 року. Після одруження вони вирішили об'єднати також і творчі зусилля, і першим плодом цього експерименту виявився вдалий роман жахів  Бранці мороку , котрий сягнув одразу третього місця на конкурсі. Другою книжкою тандему стала  Кривава осінь у місті Лева  – роман-джіалло, данина італійському кінематографу, і, зокрема, творчості Даріо Ардженто. Третій роман Шевченків уже готується до друку – це знову суміш жахів, містики і мелодрами під назвою  Оксамитовий перевертень .

---

Добавлено через 10 минут  
 
https://litlife.club/a/?id=7835


 
Вале́рій Олекса́ндрович Шевчу́к (* 20 серпня 1939, Житомир) — український письменник-шістдесятник, майстер психологічної і готичної прози, автор низки літературознавчих та публіцистичних праць, інтерпретатор українського літературного бароко.   Шевчук Валерій Олександрович народився 20 серпня 1939 р. у родині шевця в Житомирі. Після закінчення в 1956р. школи хотів стати геологом, але, розчарувавшись у геології, поїхав до Львова вступати в Лісотехнічний інститут. Не вступив і повернувся додому. Працював при ремонті Житомирського сільськогосподарського інституту будівельним підсобником. У цей період захоплювався вивченням літератури, зокрема української. Особливе враження справили на майбутнього письменника книга Д. Багалія  Григорій Сковорода — український мандрований філософ  і твори І. Франка, що, за висловом самого Шевчука,  встановило основи мого світогляду. Я почав розуміти й вивчати українську літературу за методологією І. Франка, а Г. Сковорода став для мене учителем життя .        У 1957 р. В. Шевчук закінчив технічне училище і був відправлений на роботу на бетонний завод. У 1958р. він вступив на історико-філософський факультет Київського університету. Навчаючись, налагодив стосунки з літературними студіями:  Січ  (студія імені В.Чумака) і  Молодь , писав вірші, з 1960р. почав писати новели.        У 1961р. В. Шевчук дебютував оповіданням  Настунька  про Т. Шевченка в збірнику  Вінок Кобзареві , що вийшов у Житомирі.. Навесні 1961р. літературна студія  Січ  видала стінну газету  Заспів , в якій було надруковано оповідання В. Шевчука  Щось хочеться  (пізніша назва  Кілька хвилин до вечора  — збірка  Долина джерел ). На те оповідання був гострий відгук в університетській газеті  За радянські кадри . За газету  Заспів , де був намальований Т. Шевченко із зеленими вусами, Шевчука хотіли вигнати з університету, тягали до КДБ, допитували, але виключили художника, який малював ту газету.        У 1961 р. В. Шевчук написав 18 коротких новел і першу статтю  С. Васильченко в Коростишівській семінарії  для житомирського збірника, наступного року написав 20 новел, частину з яких надрукував переважно в журналах  Вітчизна  та  Літературна Україна . Деяким з них судилося бути перекладеними іншими мовами, а одна —  Вона чекає його, чекає  — була навіть пізніше екранізована (І. Жилком як студентська робота).        Після закінчення університету В. Шевчук був відправлений до Житомира власним кореспондентом газети  Молода гвардія  В листопаді був взятий до армії, служив у Мурманській області. В армії знову почав писати вірші, не припиняючи роботи над прозою.        Повернувся додому у 1965р. саме в той час, коли почалися масові політичні арешти серед української інтелігенції, був у кінотеатрі  Україна , протестуючи проти масових репресій. У вересні влаштувався в науково-методичний відділ музеєзнавства, який містився в Києво-Печерській лаврі (враження від цієї роботи відбилися в повісті  Голуби під дзвіницею ).        У 1966 р. закінчив повість  Середохрестя , в якій відбив враження від студентського життя. Арештували його брата, тому Валерій змушений був звільнитися з роботи (причиною арешту брата було те, що він вирішив набрати в друкарні й відбити для себе як пам'ятку часу статтю про процес над Погружальським. За це брат дістав п'ять років концтабору суворого режиму).        У 1967р. вийшла книжка  Серед тижня . В. Шевчук став членом Спілки письменників України.        У 1969р. він написав повість  Золота трава  (надрукована в 1984р.) і перший варіант повісті  Мор , до якої повернувся в 1980р. і зробив остаточну редакцію в 1983р. Писав історичні й фольклорно-фантастичні оповідання, статті, вийшла книжка  Вечір святої осені , в якій було надруковано вісім нових оповідань.        У важкі сімдесяті роки твори письменника майже не друкували, тому він змушений був писати  для себе . Протягом 1979— 1999 pp. В. Шевчук видав книги:  Крик півня на світанку  (1979),  Долина джерел  (1981),  Тепла осінь  (1981),  На полі смиренному  (1983),  Дім на горі  (1983),  Маленьке вечірнє інтермеццо  (1984),  Барви осіннього саду  (1986),  Три листки за вікном  (1986),  Камінна луна  (1987),  Птахи з не видимого острова  (1989),  Дзиґар одвічний  (1990),  Дорога в тисячу років  (1990),  Панна квітів  (1990),  Із вершин та низин  (1990),  Стежка в траві. Житомирська сага  (у 2 т., 1994),  У череві апокаліптичного звіра  (1995),  Козацька держава. Етюди до історії українського державотворення  (1995),  Око прірви  (1996),  Жінка-змія  (1998),  Юнаки з вогненної печі  (1999),  Біс плоті  (1999) та ін.        У 1986 р. В. Шевчуку присвоєне звання  Заслужений діяч польської культури , наступного року він був удостоєний Шевченківської премії за роман  Три листки за вікном .        З 1988 р. В. Шевчук — ведучий історичного клубу  Літописець  при Спілці письменників України. У 1999 р. винагороджений  Орденом князя Ярослава Мудрого  V ст.        На сьогоднішній день В. Шевчук — викладач Київського національного університету ім. Т. Шевченка, ведучий історико-суспільних циклових річних програм Українського радіо:  Козацька держава ,  Київ, культурний і державний ,  Загадки і таємниці української літератури ,  Цікаве літературознавство .        В. Шевчук лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка, премії фонду Антоновичів, літературних премій ім. Є. Маланюка, О. Пчілки, О. Копиленка, І. Огієнка, премії в галузі гуманітарних наук  Визнання  (2001). Він є автором близько 500 наукових і публіцистичних статей з питань історії літератури, дослідником і перекладачем сучасною українською мовою творів давньоукраїнської літератури.        У творчості В. Шевчука умовно можна виділити три основні напрямки: історична проза, твори, що відображають сучасне життя, літературознавчі праці.

---

Добавлено через 4 минуты 26 секунд  
 
https://litlife.club/a/?id=85133
 

 
Юрій Покальчук — письменник, перекладач, кандидат філологічних наук, член Національного союзу письменників з 1976 року. З 1994 по 1998 рр. — голову іноземного відділення НСПУ. У 1997-2000 рр. — президента Асоціації українських письменників.
Народився Юрій Покальчук 24 січня 1941 року в Кременці в сім`ї краєзнавця. Його мати, Оксана Тушкан, була праправнучкою молодшої сестри Миколи Гоголя. Дитинство і юність майбутній письменник провів в Луцьку, там же закінчив школу, вчився в педінституті. Потім вступив до Ленінградського університету (факультет східних мов). У СРСР був першим перекладачем аргентинського письменника-культоролога Хорхе Луіса Борхеса. Окрім нього, перекладав Хемінгуея, Селінджера, Борхеса, Кортасара, Амаду, Маріо Варгаса Льосу, Киплінга, Рембо і безліч інших, написав більше 15 художніх творів.
Знав 11 іноземних мов, вільно володів польською, англійською, іспанською, французькою. Багато подорожував; відвідав 37 країн. Читав лекції у Великобританії, США, Канаді, Аргентині, Бразилії, Португалії, Іспанії, Польщі, Росії.
Покальчук - фігура в українському літературному маленькому світі неординарна. Його  коником  в літературі були еротико-психологічні романи. Твір Покальчука  Ті, що на споді  взагалі вважається першою українською еротичною книгою. Після її виходу в світ на книгу вийшло 56 рецензій, і лише 10 з них були позитивними.  Я вважаю, що заборонених тем в літературі немає, є погано написані!  - говорив сам автор.
Автор книг  Хто ти?  (1976),  І зараз, і завжди  (1981),  Кольорові мелодії  (1984),  Кава з Матагальпи  (1985),  Великий і малий  (1986),  Шабля і стріла  (1990),  Химера  (1992),  Те, що на споді  (1998),  Двері в…  (1999),  Озерний вітер  (2000),  Інший бік місяця  (2000),  Інше небо  (2001),  Одісей, батько Ікара  (2001),  Вони кажуть  (2002),  Час прекрасний  (2002).
Серед найвідоміших книг Покальчука -  Такси блюз  (2003),  Окружная дорога  (2004),  Запрещенные игры  (2005),  Дурманящий запах джунглей  (2005),  Камасутра .
За  Провідника  у літературному житті Ю. Покальчук вважав Василя Стуса.
Я багато чого не знав і не розумів, він мені дуже допоміг, познайомив з цікавими людьми. До речі, я був свідком у нього на весіллі, і знаю його сина Дмитра з дитинства , - розповідав він про своє знайомство з українським дисидентом.
У 90-х Покальчук  зійшовся  з групою  Мертвій півень . З нею він почав новий проект - читав свої вірші під музичний супровід. Так народилися  Вогні Великого Міста . Всі альбоми - в стилі французького шансону, де дуже велике значення має текст.
Своєрідним  хобі  Покальчука була турбота про підлітків, що виховувалися в колоніях. Для нього ця сторінка в житті почалася ще в 1986 році, після відвідин Прилуцької колонії. З тих пір - більше 20 років - Покальчук незмінно займався проблемами неповнолітніх злочинців, і навіть зняв спільно з режисером Максимом Бабаковим документальний фільм про підліткову колонію  Зона особлівої уваги .
Був тричі одружений, виховав дочку Оксану. Остання дружина Ольга молодше нього на 20 років. Багато в чому саме через неї говорили, що Покальчук живе на три будинки - між Львовом, Києвом і Парижем. Останніми роками у нього з`явилося ще одне улюблене місто - Харків. Саме у першій столиці жили і були поховані його дід і бабуся по лінії матері.
Найближчими друзями називав Ігоря Римарука, Юрія Андруховича і Любка Дереша.
10 вересня 2008 року стало відомо, що письменник помер після тривалої хвороби в одній з київських клінік. Похований на Байковому кладовищі.

Просьба у автора https://litlife.club/a/?id=11339 изменить имя с "v Леся" на "Украї́нка, Леся".
 
Заранее спасибо!

Добрый день! Просьба к книге https://litlife.club/bd/?b=181101 добавить обложку: