Золото вабило його завжди. А тут раптом воно реально зблиснуло зовсім поруч. І було, як видалось Танченку, в руках дилетанта.

Про те, що в лісника з дев’ятнадцятого обходу в Чорному лісі украдено мотоцикл з коляскою, Карому доповіли на третій день розшуку. В тому, що це справа рук Іванюти, слідчий майже не сумнівався.

Мотоцикл знайшли через добу на околиці Кіровограда, неподалік залізничної станції. Експерти-криміналісти встановили — відбитки пальців рук на кришці бака мотоцикла дійсно належать Іванюті. І ще одна новина. В районі Литої могили в Чорному лісі, біля входу в розриті частково катакомби, група туристів наштовхнулась на труп чоловіка років тридцяти.

Як тільки майор Гурба повідомив про це, Карий з експертом-криміналістом Дубовиком негайно виїхали на місце події в сусідню область. Прибули опівдні.

Осінь вже встигла торкнутися своїм чарівним пензлем кожного дерева. Обпалене її суворим подихом опале листя м’якою ковдрою вкривало землю. Довгочасні дощі забарвили її в невизначений сірий колір.

Максим не впізнавав Чорного лісу. На цей раз він зустрічав його похмуро й сумно. Чи, можливо, так просто видалося слідчому, адже привели його сюди справи далеко не ліричні.

Зустрів Карого Гурба. Привітавшись, коротко ввів в суть справи.

— Вбитому років тридцять. Документів при ньому ніяких, тілесних пошкоджень теж. Причину смерті поки що не встановили. Й зробити це можна буде, схоже, лише після медичної експертизи. Речей при ньому ніяких. Туристи, на жаль, повелись необережно, позатоптували всі сліди, більше того — змінили місце положення трупа, й тепер важко відновити все, як було.

Усе це Карий почув за той короткий проміжок часу, поки йшов з майором від машини стежкою до місця події.

— Чого це вони його зачіпали?

— Ніхто не подумав, що вбитий, вважали — п’яний. Заходилися будити, а він холодний.

Підійшли зовсім близько, оперативна група знам’янчан закінчувала роботу.

— Є що-небудь? — запитав, привітавшись, Карий у молодого русявого експерта-криміналіста, який обстежував місце злочину.

— А… — безнадійно махнув той рукою, — натоптали тут, як коні у стайні. Хіба ж на такій перині щось лишиться?

— Так-таки нічого?

— Єдине, що можу сказати, копався він тут, у цих розвалинах. Є чіткі сліди його ніг. І не тільки його. Оце поки й усе.

— Ще один шукач скарбів, — сказав Карий.

Загиблий лежав обличчям донизу, вткнувшись в пухке вологе листя. Праву руку викинув далеко вперед, ніби хотів ухопитись за щось. В долоні затиснув жмут листя. Ліва — простягнута донизу вподовж тулуба. Ноги ледь підігнуті в колінах, одяг — шерстяна тепла сорочка й не нові темного кольору штани, вибруднені подекуди глиною.

— Туристи, — подав голос Гурба, — стверджують, що застали його саме в такій позі. Двоє з трьох переконані в цьому.

— А третій?

— Третій не пам’ятає, — зовсім розчарував Гурба.

— У мене, наприклад, не виникло б враження, що це лежить п’яний, — задумливо сказав Карий.

— У них алібі, — зрозумів Гурба, куди хилить слідчий. — Ми перевірили. Смерть настала раніше, а вони лише сьогодні вранці приїхали. Поки ти сюди добирався, ми це встановили.

— Як називається місцевість? Що це за руїни?

— Лита могила… Тут в кінці минулого століття розкопки проводили. Золоті прикраси, між іншим, знайшли. Поховання якесь, чи що…

— Золото, кажете? Знову золото… Скільки через нього біди. Десь я вже зустрічав оцю назву — Лита могила. От тільки де?

До Малої Виски Істоменко приїхав уранці. Автобус з Кіровограда домчав його степовими шляхами до цього невеличкого райцентру за півтори години.

Від готелю до цукрового заводу було зовсім близько. Перейшовши міст над залізницею, короткою вуличкою вийшов до неширокої алеї в темному скверику, яка вела до прохідної. На другому поверсі старого, будованого ще в дореволюційні часи заводського корпусу розшукав хімлабораторію.

Завідуюча, немолода вже жінка в білосніжному халаті й такій же косиночці, з-під якої вибивалось колись чорне, тепер густо пересипане сивиною пасмо, здивувалася візиту оперативного уповноваженого карного розшуку. Її безбарвні, вицвілі очі не приховували цього. Раз по раз вона знизувала тендітними плечима, усім своїм виглядом показуючи: візит міліції для неї не лише несподіваний, але й не зрозумілий.

— Зайцев? — перепитала вона здивовано. — Звичайно ж, пам’ятаю. З рік минуло уже, як розрахувався. Що за людина? Ну як вам сказати… Нічим себе не проявив. Мене, правда, начальник відділу кадрів попереджала, він покарання за щось там відбув. Але я не пригадаю навіть, за що саме. Працював нормально. Особливим ентузіазмом не відзначався, але те, що доручала, виконував. Я, знаєте, його навіть умовляла не розраховуватись.

— А він? — зацікавився Істоменко, який нарешті звик до заводського шуму, що проникав і сюди, в лабораторію, й тепер міг розрізнити в ньому кожне слово.

— Та, — жінка зітхнула. — Все дарма! Правда, мені здалося, роботу він залишав неохоче.

— ???

— Це було видно, сумний такий в останній день ходив. Людина він взагалі замкнута, мовчазна, я сказала б, некомунікабельний чоловік, може, це від того, що зовнішність непоказна. Красивим аж ніяк не назвеш. Та й жив самотньо. А це, мені здається, пригнічує.

— А де він жив?

— В гуртожитку, тут неподалік, на Заводській. Коли сюди йшли, ви проминули його. За мостом відразу, триповерховий такий будинок.

— А з ким товаришував? Були в нього на заводі друзі, приятелі?

— Не знаю. Мені здається, не було. В нашому колективі, де, як бачите, більшість жінок, ні з ким.

Істоменко попрощався.

Вихователька гуртожитку, молода двадцятип’ятирічна жінка, відзначила, як вона сказала, виключну пасивність Зайцева в громадському житті.

Нічого не додали до вже відомого й ті, що жили з ним в одній кімнаті. Але вдалося встановити, що останнім часом Зайцев був помітно чимось стурбований. І лише в розмові з черговою гуртожитку старшому лейтенанту нарешті поталанило.

Метка повновида бабуся була надзвичайно охочою до розмов і мала, як на її роки, добру пам’ять. Без особливих зусиль вона пригадала, що за кілька днів до того, як Зайцев розрахувався і виселився з гуртожитку, до нього приходив дуже милий, симпатичний чорнявий чоловік з обличчям міського аристократа.

— Такий, знаєте, приємний, ввічливий, дуже гарно вдягнений, двічі приходив, перший раз — уранці, Зайцев тоді на роботі був, а вдруге — вже після зміни. Тоді й зустрілися.

— Не пригадуєте, Зайцев зрадів зустрічі?

— Чом не пригадую, дуже навіть добре пригадую. На моїх очах це було. Осьдечки, у вестибюлі. Що говорили, дорогенький, не чути було. Та, здалося мені, Зайцев гостеві був не радий.

— Куди вони пішли після зустрічі?

— Хтозна, дорогенький. Вийшли — і все. А через годину, а може, й менше, Зайцев повернувся.

— Скільки часу минуло, майже рік, а ви все й досі пам’ятаєте. Чому? Зайцев чимось виділявся з-поміж інших? Були якісь причини?

— Ні, дорогенький, як чимось і виділявся, то своєю мовчазністю. З іншими й про роботу, й про клопоти домашні, буває, словом перекинемось. А цей іноді гляне на тебе своїми маленькими очицями, ну просто як на пусте місце… Скажу, як на сповіді: не подобався він мені й недарма. Бач, міліція цікавиться. А він що, дорогенький, убив когось? Еге?

— Ні, бабусю, — Істоменко посміхнувся.

Лейтенант Циганов, двадцятисемирічний дільничний заводського району, де стояв на обліку, повернувшись з ув’язнення, Зайцев, теж нічим особливим допомогти Істоменку не зміг.

— Ти знаєш, — говорив він старшому лейтенанту, — я навіть зрадів, коли дізнався, що Зайцев надумав податися в Одеську область. Так він мені сказав. Не викликав у мене він довіри, хоч ніяких порушень за ним. Тривожно мені з ним було. Чого — не скажу навіть. Похмурий чоловік, пригнічений чимось, чи що?