— Та кажуть, багато всього і роздаватимуть наступного тижня.

— А що саме?

Хтось авторитетний, зичний, іноді поглядаючий зверхньо кругом з-під арки брів, стверджував, що делегація прибула з острова Куби.

— А не з Саламанки?

— Ні, з Куби, з Куби, — говорили, проходячи, всезнаючі акторки.

— Як, із Куби?

Уже народився каламбур, і я чув його двічі: «Кубу від Куби». Двоє молодих дівчат, збігаючи по сходах, як це звичайно роблять дівчата, тобто через сходинку, зупинили своїх знайомих, крикнувши:

— Шоколад! Отак!

Оживилися навіть баби та оті сутулуваті, короткозорі люди в окулярах, з обличчями, позбавленими помітної рослинності, які видаються байдужими до всього і яким завжди вузьке пальто. У поглядах з’явилася ознака душевної рівноваги. Голодні обличчя, з напруженою думкою про їжу у втомлених очах, поспішали переказати новину, а дехто вже направився до канцелярії, щоб уже точно дізнатися про все.

Так пройшло трохи часу, поки я штовхався по мармурових сходах, прикрашених статуями, і пив у буфеті чай, сидячи за скляним столом під пальмою, — раніше в приміщенні цьому був зимовий сад. Не розуміючи, чого це хліб пахне рибою, глянув я на руку, помітив налиплу луску, і згадав про ляща, що стирчав із кишені. Засунувши зручніше ляща, щоб не тер мені ліктя хвостом, я підняв голову і побачив Афанасія Терпугова, давно знайомого мені кухаря з ресторану «Мадрид». Це був сухорлявий, пришиблений чоловічок з нишпоркуватим поглядом і деякою манірністю на обличчі; тонкі, піджаті його губи були поголені, а дивився він поверх окулярів.

На ньому були довге, наче труба, пальто та тісна смушкова шапка. Чоловічок цей, шуткуючи, смикав за хвіст мого ляща.

— Із припасом вас! — сказав Терпугов. — А я спершу думав, то сікачка, боявся порізатися, хе-хе-хе!

— А, вітаю, Терпугов, — відповів я. — Ви що тут робите?

— Та один знайомий підшукував мені роботу в крамниці або на кухні. Так я зайшов йому сказати, що відмовляюся.

— І де ж ви найнялися?

— Як, де? — сказав Терпугов. — Втім, ви цього діла ще не знаєте. Одне вам скажу, — приходьте завтра до «Мадриду». Я орендував ресторан і відкриваю його. Кухня — моє шануваннячко! Ну, так ви ж знаєте, ви мої розтягаї, як бува, хильнете, на згадку брали з собою, пам’ятаєте? І казали: «На стінку повішу, у рамку вставлю». Хе-хе! Було, було! А то ще польські колдуни з маслом… Ну, та я вже вас не дражнитиму. Потім — оркестр, вищий клас, який тільки спромігся знайти. Багато з вас не візьму, та ще й на честь відкриття заграємо вам іспанські танці.

— Одначе, Терпугов, — сказав я, поперхнувшись од здивування, — ви думаєте, що кажете?! Що ж це, вам одному, всупереч усім правилам, дозволять таку справу, як «Мадрид»? Це двадцять першого року?

Тут відбулося зі мною щось подібне на всім відомий момент роздвоєння зору, коли все бачиш подвоєним. Щось заважало дивитися, чітко бачити перед собою. Терпугов віддалився, потім став видимий іще далі, і, хоча стояв він поруч зі мною, навпроти вікна, я бачив на тлі вікна, неначе вдалині, як він нюхає тютюн із замисленим обличчям. Він говорив, немовби й не звертаючись до мене, а убік:

— Ви там собі як хочте, але приходьте. Та ще й оддайте-но мені ляща, а я його вимочу, вичищу — та оброблю під кашу та хрін зі сметаною, вже такі будете задоволені! Я так собі думаю, що у вас і дров нема.

Продовжуючи дивуватися, я протер очі та знову опанував зором.

— Хоч ви й кажете дурниці, — сказав я з досадою, — ляща, однак, візьміть, бо мені його не приготувати самому. Беріть! — повторив я, оддаючи рибину.

Терпугов уважно оглянув її, покрутив хвоста і навіть заглянув у рота.

— Риба гарна, жирна, — сказав він, ховаючи ляща за пазуху. — Будьте спокійні, Терпугов своє діло знає, — всі кісточки повиймаю. Поки що до побачення! Та не забудьтеся, завтра в «Мадриді» о восьмій відкриття!

Він торкнув шапочку, шаркнув ногою, серйозно подивився на мене і зник за скляними дверима.

— Бідолаха з глузду з’їхав! — сказав я, виходячи на сходи до різьблених дверей Рожевої Зали. Я зігрівся, голод уже не так докучав мені, і я, згадавши Терпугова, посміхнувся, думаючи: «Лящ потрапив до Терпугова. Яка дивна в ляща доля!»

VII

Масивні подвійні двері зали були напіввідчинені. Ледве я підійшов до них, як кілька осіб з вищої адміністрації, з портфелями та без, увірвалися повз мене у двері один за другим, заглядаючи через голови передніх, — настільки всі вони квапилися побачити щось, без сумніву, пов’язане з іспанцями. Я пам’ятав розмову біля воріт, а тому заглянув і сам, і побачив, що велика зала повна людей. Знизавши плечима, на знак рівноправ’я, статечно ввійшов і я, а оскільки було досить тісно, то став трохи осторонь, спостерігаючи, що ж відбувається.

Зазвичай ця зала був зайнята канцелярською роботою, але тепер столи були посунуті до стін, а машинки кудись зникли. Один великий стіл, застелений синім сукном стояв ближче до дальньої від дверей стіни, між дзеркальними вікнами з видом на занесену снігом ріку. По правому кінці стола сиділа президія КУБУ, а по лівому — отой рудий чоловік у береті та плащі з горностаєвим відкладним коміром, що я його бачив коло воріт. Він сидів прямо, злегка відкинувшись на тверду спинку стільця, і обводив поглядом товариство. Його права рука лежала перед ним на столі, зверху паперів, а лівою він недбало перебирав шийного золотого ланцюга, оздобленого перлами. Троє його супутників стояли позаду нього, виявляючи обличчям та позою терпіння й увагу. Перед столом громадилася барикада з тюків, зашитих у шкіру та полотно, і я тільки й дивувався, що адміністрація дозволила занести сюди стільки краму.

Роздивляючися вкрай уважно, я одночасно чув, що говорять і шепотять з усіх боків. Публіка була звичайна, пайкова публіка: лікарі, інженери, адвокати, професори, журналісти та чимало жінок. Як я дізнався потім, набилися вони всі сюди поступово, але швидко, привернені оригіналами-делегатами.

Основною якістю «чутки» є найтонша еманація факту, завжди істинна по природі своїй, якої б виродливої форми не надав їй наш апарат сприйняття та поширення, тобто розум та його лукавий служник — язик. Тому я слухав небайдуже. Дихаючи мені в потилицю, хтось казав сусідові:

— Цей іспанський професор — дивна людина. Кажуть, великий оригінал, зі страшенними примхами: їздить по місту в носилках, наче за середньовіччя!

— Та чи професор він? А знаєте, що я чув? Кажуть, що він не той, за кого себе видає!

— От тобі й на!

— А що накажете думати?!

Бабця, що стояла поперед мене, пропхалася назад, підслуховуючи їх і негайно взяла участь в обговоренні справи.

— Що ж це таке і як це розуміти? — прошамкала вона жаб’ячим ротом; сірі жадібні її очі таємниче просвітліли. Вона понизила голос:

— А мене, мене, а слухайте мене, чуєте? Кажуть, нібито перевірили повноваження, а печатка ж не та, нє-є-є…

Я зрозумів, що громадський нюх працює. Але не було часу дослухатися до шепоту інших, бо комісія зажадала усунення сторонніх.

Іспанець, підвівшись, коротко повів рукою.

— Ми просимо, — сказав він сильним і звучним голосом, — дозволити залишатися тут усім, бо ми маємо бути раді знаходитися в товаристві тих, кому привезли скромні наші дарунки.

Перекладач (це був літератор, що вже видав у світ кілька томів іспанської словесності) виявився не дуже обізнаним у мові. Він перевів: «ми маємо бути» невірно, що, проштовхавшись наперед, я негайно ж зазначив.

— Сеньйор кабальєро володіє іспанською? — звернувся до мене прибулець зі звабливою зміїною посмішкою і раптом задивився на мене так пильно, що я зніяковів. Його чорно-зелені очі з гострою сталевою зіницею втупилися в мене поглядом, що нагадує холоднокровно оголену руку, зануривши яку в мішок аж на саме дно, невблаганно намацує там людина розшукувану річ.

— Володієте іспанською? — повторив іноземець. — Хочете бути перекладачем?