Ось сонце ще більше осіло; мов скиба стиглого кавуна, червоніє воно тілько половиною. Ось і половина зменшується… тілько четвертина… далі - скибочка… кільце тілько… ось і воно пливе-зникає… Зразу кинуло вам у вічі темнотою, а через хвилину серед червоного зарева заходу знявся здоровенний блискучий стовп, шугаючи високо в небо своєю широкою верховиною… Небо нахмурилося, темніє; степ вистилає густа чорна тінь. Жайворонки спускаються нижче, тихнуть, сідаючи на землю; коники перестають перегукуватись у траві, одні перепели неугавно падпадьомкають. Ще трохи згодом захід починає блідніти, ясний серед нього стовп меркне, зникає; серед високого неба, на його темно-синій оселі, починають загорятися зірочки; мов з далекого даленя хто жариною грається - доходить їх світ до вас,- то блисне, то зникне. Темнота кругом розіходиться, здіймається з землі вгору, шугає під саме небо. Уже вам стає видко тільки кругом себе, а далі все меркне в сірій темноті тихого вечора. Нею покривається степ, мов поринає в сірім морі туману та пилу: краї його чорніють, зісходяться і зливаються з краєм далекого небосклону; синє небо темніє, виблискуючи зірочками, ясними, мов хто розіслав над землею темно-синій оксамитний полог, оздобивши його золотими ґудзиками.
- А що, чи не втаборимося на ніч отута? - питав Яким, повертаючи до вас почорніле обличчя.
- Як знаєш… Мені все одно,- одказуєте ви йому нехотя, ліниво.
Яким повернув гнідка з шляху. Повозку вашу щось підняло трохи спереду й незабаром наче в рів спустило, колеса стукнулись, насад затріщав.
- Чи то шлях так вибили, чи ровом окопалися? - промовив Яким, надержуючи гнідка.
Ось і задні колеса піднялися вгору і, спускаючись, стукнулися об землю. Повозка покотилася не битим шляхом, а травою. - Тпрру-у-у! Годі! - мовив Яким, припиняючи гнідка, і стрибнув з воза.
- Отут будемо й ночувати! - додав він і почав розпрягати коня.
Ви сидите на повозці, вам не хочеться вставати. Гуркіт коліс та подорожня стусанина обзиваються у вашій спині, шумлять у голові, гудуть у вухах. Вам здається, що ви їдете, що вас хитає. Ось ви простягаєте ноги, посуваєте їх аж у передок. Вас злегка кольнуло у бік, заболіло під грудьми… Потягаючись і розправляючи спину, ви розвертаєтесь на возі. Якийсь тихий спокій вас обнімає; втома одбирає руки й ноги;
лежав би так і не ворухнувся! Кругом вас тихо, аж глухо-тихо; якби Яким не вовтузився біля гнідка, припинаючи його на ніч до прикорня, то, здається, нічого б не було чутно; тілько темнота метушиться перед очима, немов хто махає чорним платком перед вами. А там, над вашою головою, чорним шатром розстилається темно-синє небо із золотими зірочками. Скільки-то їх там? І яких тілько немає? То осторонь далеко одна від другої порозбігалися, стоять собі й лупають до вас своїм світом, то позбиралися у гурти і виблискують неясним сяйвом, а то позливалися в довгу-довгу вервечку й білуватим поясом перетягли все небо… Піску, кажуть, менше на всій землі, ніж зірочок тих у якій-небудь частині неба. І то ж усе живі істоти, як і наша земля; кожна з них живе своїм життям, тягнеться до своєї подруги, от як і наша земля до сонця… І всім їм місце є в тому безмірному краї… Якою ж величезною повинна бути та обшир, що їх у собі розмістила? Чим ти виміриш ту безмірну пустиню, що зветься світом? І думкою не збагнеш тієї без кінця-краю озії!.., А там, за нею, що? - Та нічого, то все вона - безмірна світова обшир - пустиня. То тільки ми тут, на землі, привикли бачити кожному початок і кінець і думаємо, що все на світі повинно їх мати… Що ж ти таке тут, пилино світова, царю земний, чоловіче? Коли твій розум не збагне того світового простору, твої очі не проглянуть його пустоти, твоя думка не досягне його краю, скажи ж мені, що ти таке з своїми високими думками, з своїм гордовитим розумом? Куди ти пнешся з ними, куди лізеш?.. Життя землі заснувало твоє життя, дало тобі покорм, виробило з нього кров, виліпило у твоїй голові мозок, сказало:
думай ним!.. І ти, двоноге звіря, високо підняло свою голову вгору, загордувалося. Цей безмірний світ-мир тілько задля тебе! Все живе, що родить і плодить сира земля, твої слуги, тобі на потребу!.. Оханися та кругом себе обдивися! Та земля, що твоє життя зародила, вона його й розорить, зігне його болістями, підкосить хворобами, знищить смертю! "Земля єси - і в землю підеш", і твій гордий розум - мозок виточить гидкий черв'як, що ти його за своє життя топтав ногами. Що ж ти за цар такий,- скажи мені? Що ти за сила така, коли себе ні від чого захистити не зможеш? Покинь же свої високі думи, горді заміри та поглянь кругом себе. Поверни свої очі назад у свої прожиті віки, у свої минулі століття… Що ти там бачиш? Бої та січі, змагання та чвари… кров братова червоніє на тобі до сього часу… Зачатий у крові, вигодований та вирощений нею, нею ти живеш до сьогодні; заснувавши своє життя на хижацтві, ти ті хижацькі заміри переніс і на громадські справи: помежував братів на стани, поділив їх на коліна, виставив одного проти другого і втішаєш себе отим змаганням, забуваючи про братерство… Були в тебе свої проводарі, з'являлися пророчі люди, були й пророки великі… Поймали вони тебе своїм огненним словом, та не пройнявся ти їх святою вірою: прийняв ти облуду за душу і, прикривши зверху блискучими шатами, грів коло серця свої хижацькі заміри. Життя твоє й досі давнє! А глянь на світ, на його красу пишну, на його обшир безмірну… Здається, всього багато є - і краси, і достатку. Для всіх вона однакова, всім би його стало…
- Добродію! Ви не спите? - спитався вас Яким, уклавшись спати біля воза на траві.
- Ні, не сплю,- одказуєте ви, раді, що хоч голос Якимів одвів вас від тії плутанини, яку закуйовдили ваші невпинні думки.- А що скажеш, Якиме?
- Та… хотів вас попитати…
- Питай, що таке?
- Ви не знаєте, добродію, як його записатися на Амур?
- Куди? - аж скрикнули ви.
- На Амур… Сторона є така… Землі там, кажуть, неомірно: йди бери, займай скілько хоч-ніхто тобі не заборонить.
- Чи ти, бува, не здурів, Якиме? - гукнули ви, підводячись на возі.- Ти ж їхав зо мною цілісінький день, з ранку й до пізньої ночі?.. Бачив цей край - який він хороший та пишний. Де ти знайдеш другий такий на білому світі?