Устав Чіпка тихо; налапав двері; нишком вийшов у сіни. Темно, око виколи. Насилу Чіпка намацав сінешні двері. Загарчали вони, як собаки, не відчиняючись. Одначе важка рука Чіпчина їх подужала: вони подалися-таки геть, зарізавшись у долівку...
Він вийшов на рундук. Дощ пороснув йому в гаряче лице, густий та холодний.
— Пху, навіснийі коли вже ти перестанеш? — сказав уголос Чіпка та й подався у сіни, витираючи свиткою вид. Далі — став над порогом; послав руку в кишеню, витяг гаман, люльку, наложив тютюном; налапав у гамані крицю, кремінь; приложив губку... Черк! І посипались, як зорі, ясні іскорки додолу. Темнота усміхнулася, побачивши хоч невеличкий світочок... Губка засичала на кремені. Узяв її Чіпка обережно, положив у люльку, придавив нігтем. Потяг раз, удруге — осіяли сіни й важкий дим потягся невеличкими мотузочками, закручуючись угорі, мішаючись з темрявою... Стукнув верхняк; дзенькнула криця об кремінь, падаючи в гаман, і, зашморгнувши його, послав Чіпка назад у кишеню.
Обперся Чіпка об одвірки, одхилив трохи двері, випустив дим надвір, де він змішувався з дощем і зникав у темряві. А темрява стояла страшенна, чорна: дальше одвірків нічого Чіпка не бачив, хоч як не прищурював своїх бистрих очей, як не придивлявся, щоб розглядіти, як воно у москаля в дворі... Одні тільки вертунці часом літали перед його очима.
Коли це — чує Чіпка — рипнули двері. Чиясь тиха поступ зашамотіла в сінях. Чіпка одкрив верхняк, потяг люльку, — огонь осіяв сіни і... диво... перед Чіпкою стояла Галя! У тонкій, білій сорочечці, трохи розхристаній, в одній спідниці, з розкинутими косами, що, як дві гадини, спадали на її білу шию і спускалися на мов виточені з білого мармуру плечі, — стояла вона перед ним, як русалка, з кухликом у руках.
— Галю! — тихо скрикнув Чіпка.
— А ти чого, бузувіре, тут у сінях кадиш? Напер, кажеш, повні сіни, що й дихнути не можна! — защебетала вона, пізнавши Чіпку.
— Галочко!.. чого ти боса вийшла?.. Тепер дощ, калюка... покаляєш свої білі ніженята...
— А тобі що за діло? Хіба ти їх кохав?
— Хоч не кохав, так укохав, Галю, — шепче стиха Чіпка, ледве переводячи дух.
— О, ви всі любі та жалісливі... А людей, як курей, ріжете! — промовила вона суворо.
Голос її окликався гнівом, докорою, огидою. «А твій батько? — подумав Чіпка. — А сама ти?..» — трохи не сказав, та язик став руба, в грудях дух сперло.
— Хіба ми ріжемо? — ледве вимовив, перевівши дух: — ми тільки рівняємо багатих з бідними...
— Рівняєте?! Геть! пусти! я кухоль виполощу...
Одіпхнула вона Чіпку од одвірків. Він подався в сіни. Галя вийшла на рундук, линула воду з кухля, а дощ їй пороснув прямо у вид.
— Ух! — задрижавши, скрикнула вона: — яке холодне... — Та мерщій у сіни, — прямо на груди Чіпці, котрий однією рукою держався за одвірки, другою за двері.
Як почув Чіпка, що до його грудей приникли її гарячі груди, опустив розставлені руки, та й обвив їх кругом її стану... Галя затрусилася, порвалася вперед... та й схилила на його груди свою голову.
— Галочко!.. рибочко моя!.. — шепче Чіпка, а в самого серце, як молотком гамселить об груди. —Ти мене любиш?.. зірочко моя!.. — Очі його засвітили на всі сіни, як у звірюки, коли вона кидається на свою здобич.
— Пусти... пусти мене!.. — пручається Галя. — Іди собі... геть!
А сама ще ближче, ще ближче горнулася до його. Незчувся Чіпка, коли опустився на долівку; незчувся, як посадив Галю на коліна до себе; незчулася й Галя, як приникла головою на його груди... Затріпалось у неї серце, як пліточка в неволі... Мовчать обоє... Хвилина... друга... третя...
— Де це ти був ціле літо?.. — шепче вона, — що на поле не виходив... Хтось другий ходив замість тебе... То твій брат?
— Не брат то, Галю!.. То мій ворог, що трохи не навік розвів мене з тобою...
— А я думала... Я думала: де це він? Чи не вмер, бува? Чи, може, одружився?..
— Хіба б тобі шкода було... якби я вмер? шкода? Галя мовчала, та ще дужче горнулася до його.
— Галю!.. — стиха обізвався він.
— Чого?..
— Ти... ти кохаєш мене?.. любиш мене?.. моя ясочко!.. Правда, кохаєш мене?..
Галя, як змія, обвилась коло його шиї й міцно стиснула її своїми руками; уста черконулися уст, — та й злилися в довгий, гарячий поцілунок... Чіпка од нестями розвів руки. Галя висковзнула— і скрилася.
Опам'ятався Чіпка. «Тільки ж, тільки що тут була...» — думав він, та давай кругом себе шарити. Ніде ніщо ні шерхне, ні стукне. Він підвівся з долівки... Темно, пусто, тихо... Обмацав він кругом сіни... нема! «Не чуть же було, щоб і двері скрипнули», — подумав він, і став прислухатись. Було тихо. кругом, як під землею... «Утекла!» — промовив він сам до себе; засунув надвірні двері і тихо побрався у хату, де спало п'яне товариство.
Довго ще качався він на лігву; прислухався, як стукотало серце; чув, як барабанив дощ у віконниці, як півні викрикували; братчики спросоння бурмотали; думав, як це воно випало так несподівано; радів, як дитина іграшці; дивувався, як злодій, що, укравши в старця торбину з цвілими сухарями, знайшов у ній страшенну силу грошей... Тільки перед світом заплющив очі — і заснув тихим, одрадним сном.
Нерано прокинулись братчики. Дощ невгавав, а по-вчорашньому сіяв, як крізь сито, й поривав до сну.
— Ану! рушай, братця, пора! — гукнув Лушня на всю хату, скочивши на ноги.
Один за другим стало товариство рушати. Один Матня не підводився. Другі повиходили в сіни; по-вмивалися водою, що стояла в діжці; знову ввійшли в хату. Матня ще лежить та зіхав на все горло. Незабаром до них і хазяїн прийшов.
—А що, дядьку Максиме, — пита Матня, розвернувшись, як кнур на барлозі: — чи буде чим похмелиться?
— Хіба ж тобі так у горло й лити? — од казав замість Максима Лушня.
— А хіба мені дорого встати?
Та з цим словом швиденько скочив на ноги, та — нечесаний, розкудланий, з заспаною, невмитою пикою — так і посунувся за стіл. Максим поздоровкався з пані-братчиками, вийшов з хати.
— Та воно б же годилося й поприбирати, — сказав хтось з гурту. — Ач, яке райно!
— То вже хай хто хоче... — одказав, позіхаючи, Матня.
— А ти? — питає Лушня, гостро глянувши на його.
— Про мене — й такгаразд...
— А як горілки нема?
— Тому, що райнб в хаті...