Пани Польські не випускали своїх дочок з дому голих і босих. Та й тільки ж то, що манатки давали та по півсотні душ на завід. Що ти з такою жменькою людей зробиш? Не прийматися ж справді зятям панів Польських самим за плуга: дворянинові соромно було свої руки коло землі трудити; не копатися ж у грядках і дочкам великих панів, котрі замолоду їх кохали в багатстві, у розкошах... Що ж його казати?

З половини двадцятих по шестидесяті роки був у нас золотий вік панського панування. Пани не тільки панували над хуторами та селами, над родовими й не-родовими маєтностями; не тільки переорювали широкі й довгі лани селянами та хуторянами, іноді їх міняючи на довгоногих хортів, — панський дух витав скрізь і всюди: і в городі, і в повіті, і в губернії. Усім і усюди заправляли пани. З панів вибирали комісарів; потім того з них перероблювали капітан-справників, а далі — просто справників; панський виборний був суддя й підсудки... А головою цілого повіту бував теж-таки виборний дворянами маршал, пізніше — предводитель дворянства... Сказано: як в, цілий повітовий уряд, окрім казначея (скарбника), окружного, поштмей-стра, стряпчого («царевого ока»!) та станових, — був панський виборний... Лахва була!!

Тоді саме настало царювання й панів Польських у Гетьманському. Худоба розтеклась на всі боки, по всьому повіту. Дочки не принесуть, а й що в, то рознесуть. Увірвали вони трохи добра й у Василя Семеновича, — та ні самі не забагатіли, — тільки його зубожили. Що ж його вбогим робити? Треба на щось жити... Треба роздобувати й добра, на поживу, й честі — для піддержки славного роду... Нігде дітись: треба в службу йти... Треба, то й треба...

І пішли!

Заверховодили пани Польські в Гетьманському, як у себе на царстві. Василь Семенович — царьок; його родичі — царські слуги; а цілий повіт з панами й мужиками — піддані. Василь Семенович у себе й прийоми арські уставив. Хто б з панів не приїхав в повіт, кого б з чиновників не прислано, — не їдь на своє добро, не приймайся за своє діло, не поклонившись Крас-сногорському владиці...

І всяк їздив, кланявся... А що вже й казати — в установлені дні... їздили на різдво; їздили поздоровляти «з новим роком, з новим щастям, і з Василлям», у четвер на масниці там оладки їли, на другий день великодня — паску... Кожен знав, що в ці дні нігде » більше не можна бути, як у Красногорці. Що б там не було, а бути треба! Жінка в постіль злягла, дитина ледве дише, — не можна: треба їхати! На різдво іноді таке мете, що й світа божого не видно, на масниці або на великодних святках така калюка, що ні пройти, ні проїхати, іноді дощ, як з відра ллє... У Василя Семеновича день, —треба бути!!

Цілий повітовий уряд плівся у Мекку. Кожен підслужувався, піддобрювався, запобігав ласки, доброго слова, хоч погляду привітного... Кого було Василь Семенович «подарує» ласкою — той немов виросте... Другі дивляться, завидують: виріс чоловік од одного слова! А на кого Василь Семенович гнів положить, — прямо хоч в ополонку... І ті, що були приятелями, одвертаються...

Зате ж і правив панюга Гетьманським, як своєю батьківщиною. Що було скаже, — так тому й бути. Як загадав, — так і станеться. Йому тільки одному годили й служили, — та ще хіба орендарю його, Лейбі Оврамовичу — зятеві старого Лейби, генеральського прикажчика.

Та як же його не служити? Свої слуги, свої й прислужники! Нехай би хто сказав слово-насторч — тільки б і місце бачив! Пішло в Гетьманському так, що ніхто місця не знаходив в уряді без волі Василя Семеновича.

Сам — предводитель; родичі — урядники; справник, суддя, підсудки — все то зяті, родичі зятів, племінники... Як квочка курчат збирав під крила, так Василь Семенович прибрав до своїх лап цілий повіт...

І все кругом мовчало, терпіло, слухало й робило на коренастий рід панів Польських, та все нижче, нижче нагинало голову перед його владикою. .....

Після смерті Мирона и Марини лиха доля, зачепивши крайком слізьми змоченого крила життя Іванове та Мотрине, майнула на інші хати з більшими недостачами, злиднями — на кріпацькі хати порізнених людей... Козачі кубла обгорнуло тихе хліборобське щастя. Настали роки кохання в полі та в худобі, складання всякого прибутку, тяжкої господарської праці дома й на полі, — та втіха дітками, кого благословив господь...

Іван, ще дитиною напрямований по хліборобській дорозі, так її й держався. Орав поле, сіяв, косив, жав, молотив, складав зерно — те на посів, те на поживу, те на продаж, або в горлаті ями — на голодні годи. Мотря, жінка хорошого господарського роду, теж допомагала Іванові у його праці.

З весни Іван щодня в полі — то оре, то засіває яри-ною. Зранку поїде, пізно ввечері вертається. Так до самої паски. Одсвяткують великдень — косовиця. Тут уже й Мотрі робота — громадіння. Далі настають жнива. Ціле літо, як муха в окропі, викрутяться і обоє, рано встаючи, пізно лягаючи. Після жнив Іванові — возовиця; далі — оранка на озимину; ще далі — сійба; а там уже в осінь — молотіння заробленого хліба. Мотрі на осінь ніби легшає трохи: хатня робота — спочинок, а надворі — прихватком, тіпає плоскінь або матірку; скрипить терлиця під повіткою... А там уже й зима — замети навертає... Приходить вона в село страшною хуртовиною, приводить за собою своїх діток, — хизи й охизи та тріскучі морози... Люди аж перелякалися. Давай матки плести; ну запинати вікна й двері, щоб не перся мороз у хату... Одначе й зимою — не сидня, згорнувши руки. Жінками — своє діло, чоловікам — теж своє. У хаті — Мотря обід або вечерю варить, дітей пантрує й годує; а ввечері, при каганці, пряде кужіль або що голкою шиє; надворі — ходить коло корови: напуває її ситним пійлом з висівками або м'якиною, рано й вечір — доїть. Іван — коло худоби порається: скотові й вівцям підкладає в ясла просяної, або гречаної соломи, двічі на день до водопою гонить, сам вичищає двічі на тиждень загороду... Нема роботи біля товару — лаштує під повіткою, що потрібніше до весняної справи. А ввечері — плете рукавиці, бавиться з дітками — шуткує, вчить молитись, спати їх ложить, або сам лежить на печі вниз черевом — париться.

А в неділю або в свято Іван з Мотрею підуть до церкви іноді, як не дуже холодно, позабирають і хлопців з собою. Прийшовши з церкви, обідають ласіше, ніж у будень; після обіду — ськає Мотря Іванові. Спочивши трохи, коли годинка, підуть вони куди-небудь до сусід у гостину або ж у себе гостей приймають. А ввечері — треба Іванові коло худібки поратись, — треба її напувати, на ніч паші підкладати; Мотрі — вечерю варити, діток спати ложити...