- Воно й добре цією машиною хліб брати, та то-негаразд, що вона так часто ламається! - казали одрадяни німцеві…

На третій день знову благополучно, а на четвертий, виряджаючи на ранок хлопців до машини, одрадяни щось їм таємно шептали…

- Глядіть же - на ямці, на ямці… Та не спиняйте коней!..

Виїхали хлопці на поле з машиною; чи протягли, чи не протягли її разів зо три вподовж поля, як біжить. один у село.

- Чого? Забув що?

- Де там забув!.. Нещастя…

- Яке нещастя?

- Зовсім к лихій годині скрутили в'язи машині!

- Як саме?

- А так! Якраз на ямці - видно, вже на зло - хтось набив у землю прикорнів та ще серед них і залізяку завтовшки в руку встромив. Ми, звісно, про те байдуже. Та й кому в голову зійде думка, що там небезпечно? Жнемо собі; Грицько коней поганяє, машина добре бере.- Добираємось до ямки. Грицько коней дужче пустив, щоб разом вихопитись з ямки; машина аж гуде та ріже. Коли се як загарчить, як зашкобер-тає!.. Дивимось - одна залізяка, що нагинає до машини пашню, летить к бісовому батькові; далі спідня зубчаста коса, а там і верхня - мов хто руками бере їх та геть одкидає! Не встигли й оглянутися, як машина скакнула в ямку та так шкереберть і перевернулася… зупинили коней. Поглянемо - аж отакенна завтовшки залізяка у ній застряла й не тілько тобі коси, а все поламала! Кружало так і тріснуло; залізну примостку, що на ній снопи клалися, вдвоє зігнуло, в землю вгородило; на що вісь товста та залізна - так і перегоріла!.. Одно колесо від неї аж геть-геть одкотилося!

- Нажали, значить? - не то з радістю, не то з докором вимовляли одрадяни.

- Нажали! - одказав парубок.- Там німець - як не плаче… Нас винуватить… Машина, каже, п'ятсот рублів коштує, а ви її не догляділи… А чим ми винуваті? Як ти її доглянеш, коли хтось у ямку прикорнів набив та ще й залізяку встромив? Не йти ж нам поперед неї та не доглядатися, чи нема там чого-небудь!..

Одрадяни мовчали. Дехто пішов на поле подивитися, що сталося з машиною; дехто, махнувши рукою, промовив: "Хай винуватить!" і пішов до хати.

Опівдні прикажчик ганяв по селу та вигукував:

- Бога ви не боїтеся, отакої шкоди наробити!.. Усім селом тепер одвічати будете.

Одрадяни й слухати про те не хотіли.

- Чого нас до тії шкоди тулити?.. Наприймали спершу чужих, не дали їм заробленої плати - от і відайтеся з ними! А до нас нічого чіплятись,- одказу-' вали вони на те.

Отак дошукувались, дошукувались винуватого та й плюнули. А тимчасом хліб треба вбирати, та ще й не гаючись, бо не тілько жито й пшениця поспіла, а ячмінь аж покляк. Прибіг знов прикажчик.

- Ставайте на косовицю за плату!

- Не хочемо за гроші. З копи давай! -одказують одрадяни.

Нічого німцеві робити, прийшлося віддати з копи. Одрадяни трохи не всім селом вийшли в поле: чоловіки та парубки з грабками, а жінки та дівчата снопи в'язати.

- Отак буде краще: по-божому та по-давньому, як і за батьків робилося! А то вигадали - машину:

і другим лихо і собі не на прибуток,- казали одрадяни, шпарко беручись за роботу.

Скінчилися жнива; почалося порядкування та вбирання того, що сира земля зародила. Загупали ціпи по Одраді з ранку до пізньої ночі; закуріли киптягою токи, де перевівали купи намолоченої пашні. Загула-засвистала і в панському току молотилка, невеличкою галкою чорніючи коло страшенних стогів, що біля неї,:мов вавилони, здіймалися. Все то вона намірилася пожерти за який-небудь місяць!

- І не подавиться, клята! - казали одрадяни, слухаючи про те, що вона за день по сто кіп збиває. Хай збиває! їм до того ніколи встрявати; треба мерщій за своє хапатися, біля свого порядкувати. Гірка нужда вже гомоніла по хатах, а тут ще й за подушне надавили. Одрадяни крутилися, як мухи в окропі. Мерщій хліб прибирали та вивозили на продаж, не заглядаючи вперед, чи надовго то його стане - аби мерщій дірки залатати та розпірки позапихати. Урожай того року не густий вдався, всіх обдурив: з копи ледве-ледве по три мірки вибивали. Як полічили одрадяни, то хліба не то що до нового, а хоч би до різдва стало. А проте не дуже в тугу вдарялися.

- Слава богу й за те, що є, а там побачимо, що ще буде. Може, пошле милосердний, що горлата ненажера втомиться, як і косарка, тоді ще трохи замолотом придбаємо. То сим, то тим боком зиму перебудемо. Аби через зиму, а там, як люди кажуть, вовка самі ноги годують!- казали одрадяни, сподіваючись на панські стоги та на те, що, може, подавиться молотил-ка-ненажера.

А "ненажера" тимчасом не тілько не давилася, а ще більше зіхала та дерла свого рота: не тілько від ранку й до вечора гула та свистала, а ще й ніччю торохтіла на всю Одраду. Та й доторохтілася!.. Вихопилася якось під вітер іскра з високого димаря, мала-невеличка сама, а великої шкоди наробила, разом пожежею весь тік обхопила. Таке огнище розвела, немов серед пекла: по землі густий дим стеле, до хмар жарке полум'я засилає… Вночі страшно було глянути на те: чорне небо, як розпечене залізо, червоніє; криваве зарево на всю округу світить та сяє; панський двір і Одрада сумно позирають на те вогненне море, бездуж-. ні що-небудь зробити, як-небудь запомогти горю; собаки глухо виють, налякані невиданим дивом, і їх глухі заводи сумом та жалощами розносяться по всіх усю-дах. Моторошно й страшно!..

Три дні й три ночі, не втихаючи, палало; на четвертий дейь випав дощ і загасив пожежу. Чого не знехтував пекельний вогонь, то те докінчила дощова вода: величезні стоги розлізлися, розпалися; замість них страшенні купи попелу й недогар'я чорніють.

Одрадяни якось сумно на те дивилися. Не то щоб їм було жалко, а досада більше діймала їх.

- Скілько то добра за одним разом пропало!.. А все через жадність та ненажерливість людську. Вигадали машинами молотити - вогню до соломи підкладати, на те тілько, щоб бідному чоловікові не дати заробити шматка хліба. От і не далиі.. Самі пожили? Ні людям, ні собі!

Настала осінь з її негодою, пішли дощі дрібні та безперестанні з сивими непроглядними туманами, й лихо прийшло з ними в Одраду. Один бідкається, що хліба обмаль; другий плачеться, що вже нестає, третій стогне - і посліднє з засіка вишкрябав… По хатах крик та плач стоїть, дітвора репетує: "їсти хочеться", а матері гукають: "черви б вас поїли, кляті!" і годують дітвору духопеликами. На вгородах чоловіки сновигають, не знаючи, куди б його забігти, де сховатися від того пекла, що по хатах позаводилося.