Так думалося Прiсьцi, а вийшло?.. Що їй тепер у свiтi робити, що їй казати? Хто того поля догляне, хто коло його буде ходити? Хто заплатить викупне, подушне? Добре далося їй i те, i друге… Торiк вони зiбралися на корову - душi не чула Прiська у невеличкiй телушцi. Рiк удався недорiдний, собi хлiба ледве ставало, а продати - i не кажи. Заробити ж де? Коло других сiл i пивницi, i винницi, i сахарнi, а в їх - хоч би зламана… А тут пристають - давай подушне! З весни не платили за першу половину, то восени - за цiлий рiк вiддай. Лаявся Пилип iз зборщиками, лаялася й Прiська. Приїхав становий, узяли її теличку, оцiнували й продали рiзниковi-жидовi. Вона трохи не занедужала вiд горя та слiз. То ж тодi було; як не гiрко, а все то на Пилиповi лежало; його одного знали, його тягли… А тепер? Тепер прийдуть i хату рознесуть по кутках… Що вона скаже, що вона зробить, вона - недужа, не знаюча нiчого? Тепер один Грицько цiлком ковтне її!.. Серце її замирало, обливалося крiв'ю. Та ще хоч би умер, як люди, - дома, у своїй господi; а то хотiв зробити як краще, а пiшов - за смертю. Тепер тiльки зосталося їй пiти за його мертвим трупом. Як же по такому холодовi iти в город? У неї нi одежi теплої, нi взуття як слiд. Та хай вона й добереться до мiста: що ж вона - на руки його вiзьме i додому принесе? А треба ще ховати, поповi заплатити… Господи! у неї ж нi шеляга; послiднього карбованця узяв вiн на сiль, як виходив з дому… Чи так кинути? Хай вiзьмуть - пошматують i загребуть, як ту собаку, без попа, без обряду церковного?.. Що ж вiн? Хiба вiн по своїй волi умер, хiба вiн хотiв тiї смертi?.. Так бог дав, така вже, видно, його воля!

I почне Прiська молитися боговi, почне перед ним своє лихо викладати… Та марно вона у хатi ламає руки, здiймає очi до неба: там на холодному чистому шатровi тiльки зорi грають своїм невеличким свiтом. Байдуже їм, що робиться на землi: тихо, мов потухаючi iскорки, лягає той свiт на мерзлу груду, вiдбиває сизим сяйвом на невеличких пилиночках снiгу; здається, вони граються своїм свiтом… А небо - глухе, як пустиня, нiме та холодне, як камiнь, - шатром розiслалося понад землею, морозом окувало її, давить, наче хоче задавити… Хто ж її там почує?.. Хiба люди у селi? Та й село упокоїлось: не свiтиться нiде, собака не гавкне - все заснуло мертвим сном. Людськi оселi, наче могили, чорнiють серед снiгу… Нiмi та мовчазнi, вони не кажуть, що у їх заводиться. Чи щасна доля доглядає сон їх житцiв, чи гiрке лихо перевертає їх з мiсця на мiсце… Вони припали до землi вiд страшного холоду - i тiльки з димарiв виходе пара, даючи ознаку, що там, усерединi їх, ще не прочахло тепло, ще тлiє людське життя.

Тiльки з Притичиного верху не йде пара. Як почула Христя, варячи обiд, про батька, то забула про все на свiтi. Огонь у печi тлiв, тлiв - та й згас; тепло вибiгло у незакритий димар; застиг обiд серед черенi. Хатнi дверi забула Здориха причинити; у їх роззявлену дiрку iшов з сiней холод: у хатi - хоч вовкiв гони! А Прiсьцi i Христi - байдуже, їх грiє горе своїм пекучим огнем, їх дiймають сльози своїм гiрким теплом… Голова наче у вогнi палає, очi горять, Зiтхання гаряче, аж губи репаються вiд нього, аж у ротi сохне.

Нiч минає. Заблимало край неба крiзь зеленi-зеленi хмари; свiт лупнув над землею своїми мутними очима… Навiщо? Яку вiн утiху принесе, якую пораду приверне?

"З щастя та з горя скувалася доля", - каже людська поговiрка. Одна Прiсьчина доля не складалася по-людськiй. Горя того - за нею i поперед нею - неозорно, неоглядно… А щастя? Якiсь думки про щастя; якiсь даремнi надiї, котрi її завжди дурили, розбивались об гострi пороги остогидлого життя та утрат, нужди та недостачi…

Досi i то було гаразд. Досi хоч даремнi надiї були; хоч дурили, та все красили злиденну долю. А тепер? Хоч би надiю пригадати яку - i того немає. Тихо, мов жарина у попелi, тлiє її душа, ледве даючи ознаку, що ще жива, чимсь-то б'ється, чогось-то хоче… Так гниє деревина на коренi: уже й вiти її посохли, i середина випала, а вона все стоїть; вiтер-негода обносе сухе гiлля, а зсередини шашiль виточує гниле суччя; кругом дiрки, кругом дупла, один стовбур - i той порожнiй… а все стоїть! Треба не вiтру, а бурi повалити його - i вiн, поскрипуючи, дожидає тiї бурi.

Дожидає i Прiська своєї. От же немає!.. А думки, як черва, ворушаться в головi, точать її хворе серце, пiдрiзують немощну силу.

От уже третiй день вона думає, як його зiбратися у мiсто? Лягаючи спати, рiшає: завтра… завтра безперемiнно пiду; що б там. А на завтра життя знову станове свої перепони: з чим його туди сунутися, та i в чому?.. I знову думки-муки пиляють її до вечора; цiлий день, як одну годину, держать її у своїх мiцних обценьках, щоб увечерi знову вимучити надiю на завтра…

Так, збираючись, i не пiшла. На третiй день з волостi, запихавшись, прибiг староста i напав лаяти.

- Все на нас вернете! - кричав вiн. - А кому се ближче дiло - чи жiнцi, чи старостi? Стидалися б! У мене, може, свого дiла не обкидаєшся: щодня за вас, чортiв, у волость тягають, а тут ще i в мiсто iди, признавай усякого п'яницю, що замерзне на смiтнику!..

Через три днi вiн знову прийшов; принiс новi чоботи, клунок солi i платок.

- I грошей, - каже, - п'ять рублiв було, та грошi за подушне у волостi зоставили.

- Там же щось три рублi тiльки слiдувало, - промовила Прiська.

- То не моє дiло. У волостi зоставили. Пiди сама та й довiдаєшся. Староста пiшов. Прiська глядить на приноси - он що тепер вiд її Пилипа зосталося!.. А Христя ненарошпе прикладає вогню до печеного, - роздивляючись, вона докладає матерi:

- I платок новий купили батько, i чоботи… та якi ж маленькi та гарнi! Кому ж то се? А це - сiль. Ще i в клунковi щось е.

Вона вийняла щось заверчене в папiр i почала розгортати. Очi її розгорiлися, коли вона наглядiла аж три довгих шовкових стьожки, сережки невеличкi, з хрестиками на привiсках. Це вже для неї куплено, їй!..

- Дивiться, мамо, що батько менi купили, - показує вона матерi.

Прiська тiльки струснулась i одвернулася… їй гiрко було слухати доччину радiсну мову, їй боляче було дивитися на ту куплю… У вiщо вона їй обiйшлася? Чого їй тепер стоє? Вона каменiла, дивлячись на все те, пригадуючи, де воно i як воно взялося!..

Пройшов ще тиждень. День за днем i нiч за нiччю полiзли, мов безногi черви поплазували, все далi та далi односячи минувше страховище. Воно ще, правда, стояло над нею, заглядало їй у вiчi своїми мертвими очима; та, з Другого боку, i життя не давало покою: i воно голосно гомонiло, свою безконечну пiсню заводило.