Гнів і жаль, огонь і холод, несамовита радість і гірка туга разом обхопили 'Петрове серце. Воно тріпалось, як пташка у клітці; виски сіпало; голова й очі горіли, наче в огні. Миттю він скочив з постелі, ухопився за гарячу голову своїми холодними руками - і, мов навісний, забігав по. хаті… Одіймаючи руки від голови і стуляючи їх у кулаки, він затіпався, мов перед смертю і заскреготав зубами… "О, чом я, чом я не вп'явся йому у ті зелені очі?!"-сичав його голос по хаті. Петро знову ухопився руками за голову, знову забігав з одного кутка у другий. Так миша, ускочивши в мишоловку, котра з грюком зачинилася, бігає-метушиться: никне туди; кинеться у другий бік; поверне назад, - нема виходу, немає волі! Залізні пруття кругом оповили її; а над головою стоїть смерть, ряба та люта, з огненними очима, з крючкуватими гострими лапами… І з ляку бігає миша по мишоловці, - ганяє своїми тонкими ніжками по дерев'яній долівці; учепиться зубами в залізний прут, - гризь! Не видержав тонкий зубок - перепався надвоє… Навіщо він тепер? Швидко ні один з їх не буде кусати… І знову миша спрожогу кидається убік, - знову ганяє по мишоловці…

Над чорною землею прокинувся світ. Не ясним сонячним оком глянув він на неї після похмурої дощової ночі, а повіяв туманом, дихнув важкою парою. Закурілася земля, задиміла; пішов дощ, дрібний та тихий, мов крізь сито засіяв; стрепенулися темні ліси і, розправляючи, підставляли своє загоріле листя під дрібні дощові краплі; зраділа зелена трава і підняла свої гострі листочки угору; засумували пил та куриво - чорною пилюкою укрили всі широкі дороги…

Добиралося до полудня. Кальною вулицею міста П. проїжджав невеличкий візок парою коненят, котрі аж перепалися. На візку сиділа, прикрита рядном, стара згорблена жінка - і знай молила свого машталіра поганяти скоріше.

- Ради господа бога, ради самого Христа святого, коли ти віруєш у його-поганяй, Іване!-молила вона своїм журливим голосом.-Швидше! швидше! уже ж недалеко… Он до того темного будинку - та й годі! І коням скоріше спочинок буде… Швидше, Іване!

- Та воно ви, пані, цілу дорогу - все швидше та швидше!-одказав машталір:-то он до того ліска, то он до того села, то до тієї хати… Воно-то нам сидіти добро, а коні, гляньте, - аж боки позападали. Ще хоч би не путь така! А то цілу ніч дощ прав, ще й тепер присипає. Ще добрі коні, що не пристали.

- Я ж прошу тебе, Іване, - молила жінка. Іван не сказав нічого; шморгнув тілько батогом по конях, сіпнув віжками - і коні підтюпцем побігли до тюрми. Недалеко від залізної брами зупинив їх Іван. Жінка скинула з себе рядно і показала на світ своє сухе, жовте, посилане зморшками лице. На голові у неї був чорний платок, - на плечах чорна юпочка, з-під котрої вибивалося чорне плаття; на обличчі й очах лежала чорна туга. Трусячись, тілько не від холоду, видно, злізла стара з візка і не пішла - побігла до брами.

- Чи можна бачити смотрителя? - спитала вона часового.

Той гукнув у віконечко; перегук почувся з двору, - швиденько забряжчали ключі, загарчали засови… Брама розчинилася, упустила стару - і знову зачинилася.

- Ви чого? - спитав її неласкаве худий, шолудивий смотритель.

- Побачитись з сином.

- Опізнилися, матушка!

У старої щось покотилося по щоці… То, може, дощова крапля упала з платка на обличчя?.. Смотрнте-леві було байдуже до того. Та й кому ж до того діло?!

- Опізнилися, кажу! - знову мовив смотритель і одвернувся.

- Боже ж мій! Коли ж мені прийти?

- Прийом до обіду тілько буває.

- Я ж здалека приїхала… За сотню верст забилася… Змилосердіться надо мною, - кланяючись, прохала стара.

Смотритель мугикнув, щось процідив крізь зуби і сплюнув.

- З ким ви хочете бачитись?-спитав, помовчавши.

- З сином… з Петром Телепнем.

- З Телепнем? - спитав смотритель таким голосом, що аж у серці старої похололо.

- Еге… з Петрусем; з моїм єдиним сином.

- З ним не можна!

- Зовсім не можна? - ледве вимовила стара.

- Сьогодні не можна; а завтра, як вихлопочетаі розрішеніє, то до обіду можна.

- У кого ж те розрішеніє брати?

- У полковника…- І смотритель сказав прозвище.

- Боже ж мій! Я ж не знаю, де він живе: я пря" їзжа людина… У мене немає нікого знайомого, хто б указав.

- Язик, матушка, до Києва доводить! Знову щось за вода змила обличчя старої. Постояла вона, постояла - і, хитаючись, пішла назад.

- Треба, Іване, ще до полковника їхати. Так не пускають… - ридаючи, казала вона своєму непривітному машталірові.

- Я так і знав! - гукнув той.- Ще по городу будемо крутитись; шукати якогось полковника… Господи боже мій! Коли вже ми спочинемо? Хоч би пристать де, просушитись…

- Хіба я сама, Іване, не радніша скоріше спочити? Я б радніша була навіки спочити, щоб не чути сього і не бачити…

- Сідайте хоч скоріш! - змилосердився Іван. Стара ледве злізла на віз. Іван повернув коней, і не забарилися вони скритися в кальних городських улицях…

РЧи ти чуєш, Петре, хто тебе питає? Чи ти бачиш, хто за сотню верстов, по дощу, по лихій годині, при-мчався до тебе, не спавши і не прилягавши й на часину, не з'ївши крихти хліба, з того безталанного часу, як тяжка звістка дійшла до її вуха?

Не чує Петро і не бачить нічого в своїй мишоловці. Ноги в його від біготні заболіли, заболіли руки, голова і груди. Виморений, мов після тяжкої роботи, як сніп, звалився він на ліжко… Спати? Ні, сон тікав від його, як від напасті: він щасливим закриває важкі вії, покійним застилає натомлені очі! А Петро не знав ні щастя, ні спокою. На його душу, наче кам'яна гора. навернули чорні думки, - мов гарячою сіркою пекли його серце, - залізними пальцями давили і переминали мозок. Очі налилися крів'ю, покосилися; лице пожовхло-почорніло, наче земля; від його і несло нею, холодною та непривітною, як буває під осінь. Волосся на голові дибом стало, а уста страшно та грізно кривилися. Що думав у той час Летро? - Нічого не думав - і все думав! Він віддався на волю своїм думкам, котрі, як голодні звірі, метали його на всі боки.

Вечір спускався на землю, як знайома повозка знову простувала до тюрми. Знову стара мати устала і мала була іти до брами, та часовий не пустив.

- Атваливай! атваливай, матушка! - крикнув він.