— Що значить — не годжуся?

Канае ступив крок уперед, і вона повільно звернула очі на нього. В них був не блиск погрози, а скоріше страху, близького до відчаю.

— Що значить — не годжуся? — повторив він.

Мотоко не відповіла. її мовчання було таке нестерпне, що Канае вже зібрався якось порушити його, але саме в ту мить дівчина озвалася на диво лагідним голосом:

— Отой жакет…

— А що таке?

— Здається, я сказала, що він червоно-коричневий.

— Ага. Ну то й що?

— Вся Хіросіма була такою після вибуху атомної бомби. Червоно-коричневий колір — це її колір.

Дівчина знову замовкла.

— Я цього зовсім не знав. Проте, якщо він викликає в вас неприємні спогади, то в цьому є й моя вина. Але ж, Мотоко-сан, чого ви не викинете з пам'яті таку Хіросіму? Це ж чиста випадковість, що жакет виявився такого кольору.

— Я знаю, ви подарували від щирого серця, а я прийняла його так холодно. Зрозумійте, для мене цей колір багато що значить.

— Але ж з того часу минуло вісім років!

— Лише вісім. Ви сказали, щоб я викинула з пам'яті таку Хіросіму? Я хочу викинути, та вона не дається. Вибух атомної бомби переслідує мене по п'ятах.

— Виходить, це питання душі,— чимраз дужче запалюючись, Канае підвищив голос— Тому-то я прошу вас: відкрийте мені своє серце. Ви мені подобаєтеся. Чому ви не хочете цього помічати?

— А навіщо? Я ж вам, здається, уже казала, що не годжуся ні на що. І тілом, і душею. Ви що, не заспокоїтеся, поки не матимете речових доказів?

Далі все відбувалося, як у кошмарному сні. Мотоко повернулася до нього спиною і швидкими рухами почала підкочували вгору чорний светр. Канае не встиг і слова вимовити, як перед його очима зблиснула біла сорочка, светр піднявся над головою, а з рукавів вивільнилися руки, які за мить зсунули з плечей бретельки.

— Ну, дивіться! Тільки уважно!

Минула ще хвилина, і Канае рвонувся через майстерню та сусідню кімнатку в коридор. Він уже не чув голосу Мотоко, навіть забув про жадану картину. В полоні страху, розгубленості й сорому він прожогом кинувся вниз сходами, а миттєве враження — моторошні колоїдні рубці на білій спині, схожі на сліди від диявольських пазурів,— супроводжуване словами „Я не годжуся ні на що”, ніби замазувало його душу чорною фарбою, що без кінця витискувалася із тюбика.

ВНУТРІШНІЙ МОНОЛОГ

Коли це я відчула, що перебуваю всередині прозорої кулі? Такої форми набрав відведений мені час. Мене дивувало, як це я кручуся в ньому, немов по спіралі, і я голосно сміялася, а разом зі мною гуркотів-реготав і швидкий поїзд. Невже я помітила цю зміну часу по дорозі сюди? Ні, набагато раніше. Не раз мені здавалося, ніби я, замкнута всередині скляної кулі, дряпаюся по її гладенькій внутрішній поверхні, але скочуюся вниз, як мурашка в порожній цукорниці, і завжди сміюся. Сміялася я, а разом зі мною раділо й в о н о. Повсякчас я бачила перед очима власну постать, що билася об слизьку, без жодної зазубрини стіну. Я усвідомлювала, що та скляна в'язниця — це нерухомий час, і крізь її прозорі мури стежила за своєю смішною боротьбою з н и м — так розглядає комашку в склянці мала дитина. (А може, це не я стежила, а в о н о? Ні. В о н о дивилося на мене по-іншому). Та незважаючи на всі зусилля, я не могла вибратися з цієї прозорої кулі. Не могла затулити вуха, щоб не чути, як в о н о глузує з мене.

Навіть на вулиці я почувалася замкнутою в цю прозору кулю. Такими ж здавалися мені й перехожі, і трамваї, і автомашини, і алеї з опалим листям, і будинки, і темне похмуре небо. Тремтячи від холоду, люди кудись поспішали й не здогадувалися, що місто опинилося у велетенській скляній кулі, а ззовні за ними стежить своїми сумними очима в о н о. Я мало не закричала до них: „Чого ви квапитеся? Все одно вам не пробитися за стіни цієї в'язниці!” Та хто б мені повірив? А крім того, в о н о гнівалося б на мене за те, що я розкрила таємницю. Бо й о г о великі, як та скляна куля, очі не пропускали жодного мого руху. Широченне свинцеве небо над містом, затамувавши дихання, стежило за мною, як за мурашкою у неспокійному мурашнику.

„Куди ми йдемо?” — спитала Ая-тян, але я не розповіла їй про цю скляну кулю, а натомість сказала: „Тобі не здається, що нас проковтнув велетенський змій? Куди б ми не йшли, ми не зможемо вибратися з цього міста. Змій проковтнув не тільки нас, а й усіх жителів цього міста, ба навіть саме місто. Ми вже перейшли через кілька мостів. Їх тут багато, як і річок. Якщо налягти на ноги, то можна було б упертися в гори або море. Однак це велике, багате місто щохвилини тане. І будинки, і заводи, і дерева, і люди— все перетворюється на липке місиво. Ти цього не відчуваєш?” — „Як страшно!” — відповіла Ая-тян. „Зовсім ні. Просто розчиняється, не залишає після себе ні сліду, та ніхто цього не помічає. Значить, ми бачимо фальшивий краєвид, міраж. Зміна настає непомітно, як при сповільненому русі на кіноекрані, але змій перетравлює невблаганно, тож ніщо вже не поможе — ні наші крики, ні нарікання, ні спроби втечі. Колись це місто вже тануло, але не до кінця. А от наступного разу воно розтопиться, перетвориться в багно і потече до моря. Вже надто пізно, щоб можна було щось виправити. Перебуваючи в череві того змія, говоримо про життя, любов, мир і свободу, та не тільки не бачимо, але й не можемо уявити собі, куди він поповзе. Ми навіть не здогадуємося, яке велетенське зло криється в ньому”.— „Куди ми йдемо?” — знов спитала Ая-тян.

…Щораз нижче й нижче спускалося над землею, освітлюючи дорогу, величезне клубище полум'я, але вона не відчувала його пекельного жару. Не тільки вона, але й усі люди на шляху не мали чим його відчувати. В ту жахливу мить їх усіх живцем кинуто в плавильну піч й обпалено їхню шкіру, тіло і кістки, (а лік часові вона втратила і пам'ятала тільки ту єдину мить, яка розділяла те, що було до і після неї). Це означало, що дорогою пересувалися не люди — жінки та чоловіки,— а їхні привиди. І вона була привидом, а все навколо неземним видивом.

„Навіщо я йду? І куди?” — міркувала вона. Точніше, не міркувала, а просто їй раптом вдарило в голову. Вона не сподівалася знайти відповідь, а тому питання повисло в повітрі. Напевне, в неї була якась мета, якщо вона підвелася з землі й пішла. Але ту мету вона швидко забула. Куди око сягало, в полі зору з трагічним колоритом повільно переміщувалися якісь постаті, однак млявість їхніх рухів свідчила, що це привиди. У цьому вона не сумнівалася. На пам'ять приходили інші думки, інші спогади. Багато думок, багато спогадів. Бо їй довелось побачити чимало. Та от зараз вона безтямно втупила погляд у велетенське клубище полум'я над шляхом, схоже на налите кров'ю око, і йшла йому назустріч. Напевне, щось важливе гнало її з дотеперішнього місця. Та як це вона ще могла відрізняти важливе і від неважливого, мертве від живого, людей від речей? Їй раптом пригадалося, що сновиди ходять уночі без пам'яті. (Мабуть, саме це найважливіше). „Може, я зараз ходжу уві сні? А тому бачу цих дивних людей, що скоріше скидаються на привидів”. Ні, вона не помилилася. Це була дійсність. І хоча вона в цьому не сумнівалася, та не могла з цимпримиритися. їй здавалося, що та велетенська вогняна куля, обертаючись, палає в її мозку. Пекельний жар наповнював череп. „Напевне, не все гаразд з моєю головою, якщо я не можу згадати найважливішого. Мабуть, я божеволію. А чому б і ні, якщо світ збожеволів?” Так само, як перегріваються, бризкають іскрами й димлять від швидкого обертання коліщатка механізмів, клуб полум'я над шляхом поступово чорнів, а її мозок почав заповнюватися запахом обгорілої шкіри, волосся, кісток і нутрощів…

„Мовчки йди за мною, бо у цьому місті я — провідник”,— відповіла я. Я звернула з широкої вулиці у вузький провулок, перейшла через міст, вибралася з тупика і пішла далі. Бо моєю єдиною метою було йти. „Все-таки що ви хочете мені показати?” — втомлено запитала Ая-тян. „Місто”,— відповіла я. Я хотіла показати Ая-тян місто, яке колись уже було знищене, але тепер начебто відродилося й намагалось забути про своє минуле. До музеїв, площ, Торгової палати, пам'ятника жертвам атомної бомби — до всього, що несло на собі сліди трагедії, я не підходила. Бо навіщо було лякати Ая-тян? Але треба було показати їй місто, яке жило, дихало, вдавало з себе невинного, відчувало докори сумління, та раптом одного дня його стерли з лиця землі. Треба було показати їй місто, яке обов'язково знову розтане в череві велетенського змія. Ми повинні були ходити так довго, поки Ая-тян не побачить у цих переходах з одного лабіринту в інший якогось сенсу. І ми ходили. Та саме тоді я відчула, що нам звідси не вибратися. „Ти звідси не виберешся”,— сказало в о н о, що стежило за нами, як улітку палюче сонце на скляному небі. Зараз над нами не було скляного неба й палючого сонця. Над нами висіла холодна ніч. В о н о наперед знало, що я шукаю саме такої крижаної ночі, коли вже все, що могло, згоріло, залишивши по собі тільки морок.