— Отже, ви, Сома-сан, працюєте у видавництві, для якого найголовніше — це вигода, і думаєте, що зможете випустити прибуткову книжку? Невже і „Шлях до миру” належить до таких? Я гадаю, що подібна книжка напевно знайде широкий попит, бо проблема миру зачіпає кожну людину. Крім того, мені здавалося, що передусім ви самі гаряче зацікавлені в збереженні миру і тому бажаєте виходу цієї книжки. Може, я помилилася?

— Звичайно, зацікавлений,— ображено відповів Канае.— А то чого б я так старався, щоб вона мала пристойний вигляд, і саме у вас замовляв художнє оформлення? Та, нажаль, Йосіда-сан не подав рукопису…

— А чи це не означає, що вам не ви вистачало завзяття?

„Ого, читає нотації, як головний!” — зітхнув Канае.

— Чого ви нападаєте на Сома-сана? — втрутилася Аяко, та Мотоко не звернула на неї уваги. Вона не спускала з гостя своїх блискучих очей.

— Сома-сан, як ви гадаєте: що таке мир?

Як не кажи, а це запитання повертало розмову в зовсім інший бік, але Канае бракувало життєвого досвіду, щоб спритно ухилитися від нього. У таких випадках він одразу ставав серйозним.

— Мир?.. Мир — це, здається, інстинктивне прагнення людини.

— Можливо,— погодилася Мотоко, та в її очах спалахнув глузливий усміх.— А хіба не такою ж інстинктивною є її схильність до суперництва? По-моєму, мирне, спокійне життя без пригод буває хіба що уві сні. Коли все пустити напризволяще, то люди обов'язково зчинять сварку, а держави й народи — війну. Хіба це не прояви інстинкту?

— Ви дотримуєтеся думки, що людська природа одвічно зла?

— Не обертайте все на жарт. Я гадаю, мир треба самому обрати, а не приймати мовчки від когось як подачку. Японці програли війну, і їм було його даровано. Нав'язано. Вони наситилися миром і кажуть, що нічого кращого за нього на світі немає. Вважають, що такий узятий у борг мир триватиме завжди. Та невже це справжній мир?

— Я вас не розумію. Зрештою, ваші слова нічого не зможуть змінити. Війна давно скінчилася. Тепер Японія живе в мирі. Питання полягає в тому, як його зберегти, правда?

— У міжнародному масштабі. Ми, японці, знаємо, що чого-чого, а війни нам не треба. Минуло дев'ять років, як вона закінчилася, та ми про неї не забули. Ніхто її не хоче. Тільки от не дай боже, щоб інші країни втягли й нас у неї!

А все-таки я не певна, як усе складеться, коли кожен з нас не стане в його оборону й далі вважатиме, що мир нам завжди хтось даруватиме. Не треба забувати про психологію юрби й роль підсвідомих мотивів. Найважливіше, що відбувається в нашому серці. А ви, Сома-сан, як думаєте?

— Я — прихильник миру. Без жодних застережень.

— Ви за утвердження життя, правда? Щаслива людина! Для вас мир — це постійний стан, а не міст, перекинутий над прірвою,— сказала втомлено Мотоко, та загадковий зміст цих слів не дійшов до Канае.

— Який міст?..

— Уже пізно…— втрутилася Аяко.— Ви йдете? — звернулась вона до Мотоко.

— Йду. Суперечку відкладемо до наступного разу.

Вираз обличчя Мотоко, як завжди, був спокійний.

— А куди?

На запитання Канае вона не відповіла, а Аяко здвигнула плечима — мовляв, теж не знаю. Поки Мотоко одягалася, Канае підійшов до вікна в майстерні.

Надворі мрячило. До капотіння дощу домішувалося стрекотання цикад у заростях городу. Видніло кілька кущиків кручених паничів з прив'ялими мокрими квітами. Сонце котилося за обрій. Закрадалися вечірні сутінки.

— Сома-сан, які ваші плани? Проведете мене до станції електрички чи будете балакати з Ая-тян?

На ці слова Канае обернувся — Мотоко стояла в темно-синій сукні, що дуже їй личила. Як завжди, вона не нарум’янилась і лише на губах було видно легкі сліди помади.

— Ви такі гарні! — зірвалося йому з язика. Та не встиг він подумати, що знову нарвався на її удар, як Мотоко збентежилася,— здавалось, навіть почервоніла, але міцно стуливши губи, повторила запитання:

— То ви йдете чи залишаєтесь?

Треба було негайно вирішити: йти з Мотоко чи залишитися з Аяко? „Якщо я піду, то це означатиме, що мене привабила її сьогоднішня незвична зовнішність. Якщо ж ні…” — міркував Канае, втупившись у переодягнену Мотоко.

Але дівчина не ждала довго, а повернулась і, залишивши Канае в майстерні, опинилася на сходах. Стоячи в коридорі другого поверху, він чув, як вона розмовляла на ґанку з Аяко. „У мене не було іншого вибору”,— подумав він.

ПОПОЛУДНІ

— Якби не ви, я б не встиг.

Канае розплатився з водієм і, схопивши портфель, вислизнув з машини.

— Ще маєте в запасі більше, ніж десять хвилин.

— Ага. Та мені ще треба зателефонувати.

Перед ним височіла сіра будівля. Через свої широкі двері вона затягувала й вивергала юрби пасажирів. Канае глянув на годинник — була дванадцята вісімнадцять.

— Візьміть здачу.

— Не треба.

Він обернувся до таксиста й помахав йому на прощання рукою. Той щось промимрив, а його невдоволене обличчя розм’якло. Та Канае не мав часу це розглядіти. Він уже був у приміщенні вокзалу і поспішав до каси. Перед віконцем, де продавалися квитки у вагони третього класу по лінії Санйо, стояло кілька людей. Канае приєднався до них. Його смішило, як нервово посмикувався чоловік, що стояв перед ним. Було холодно. Зненацька Канае охопила тривога. „Чого це я сміюся з людини? На поїзд я начебто не запізнився. Але ж мені треба встигнути не лише туди”.

Підійшла його черга, і він прокричав у маленьке віконечко:

— Один до Хіросіми! З доплатою за швидкість.

Касирка діловито взяла з полички два квитки, підрахувала суму і сказала:

— Тисяча п'ятсот двадцять ієн.

Канае вийняв дві банкноти по тисячі ієн, взяв квитки із здачею і, в думці дякуючи старій Нісімото за грошову підмогу, попрямував до турнікета. Контролер проколов квитка і Канае заквапився підземним переходом до чотирнадцятої колії. Експрес „Кірісіма”, що мав відправлятися о дванадцятій тридцять п'ять до Кагосіми, стояв уже коло перону. Пасажирів було небагато. Настінний годинник показував дванадцяту годину двадцять п'ять хвилин.

Зазираючи у вагони, Канае просувався до кінця поїзда. По дорозі він натрапив на телефонну будку під кіоском. Треба було подзвонити головному. І Нісімото-сан… Але раптом він згадав, що в неї немає телефону. Як же тоді з нею зв'язатися? У дванадцятому вагоні до Сімоносекі було порожньо. Можна було не квапитися, все одно його не заповнять. Канае зробив поворот кругом і вернувся до кіоску. Вийняв десятиієнову монету і вказівним пальцем набрав номер видавництва. У слухавці клацнуло, і Канае заговорив:

— Алло! Видавництво „Роккон-сьобо”? Будь ласка, покличте головного редактора. Це я, Сома.

Випаливши все це одним духом, він почекав. Навіть тут, за кіоском, було холодно. Посвистував вітер.

— Алло! Це головний редактор?

— З вами говорить Сома.

— Сома-кун? Як там справи з Йосідою-саном? Уладнав? — долинув здалека роздратований голос Сімми.

— Правду кажучи, я не мав часу зайти до нього. Я зараз на токійському вокзалі…

— Що? Ти ще не був у Йосіди-сана? Але ж відтоді минуло вже дві години. Що ж ти досі робив?

Канае з усіх сил стискав слухавку задубілою рукою. Сімма завжди такий: коли щось не по ньому, скаженіє.

— Пробачте, але несподівано виникла велика проблема…

— Велика проблема?.. А ти не перебільшуєш? Та хіба справа з рукописом Йосіди-сана для нас дрібниця?

— Тут ідеться про життя чи смерть. Мотоко Моегі, якій доручено художнє оформлення книжки, начебто однією ногою на тому світі…

— Художнє оформлення? З ним можна почекати, поки рукопис не буде готовий. А що таке?.. Я не зрозумів… Ти про яке життя і смерть?..

Прикипівши очима до настінного годинника, Канае кричав у слухавку:

— Вона однією ногою на тому світі! Разом з подругою вчинила самогубство! Прийшла телеграма, що вони в критичному стані, і я їду зараз до Хіросіми!

— Куди?

— До Хіросіми! Пробачте. Про верстку я не забув, але вже часу нема…