Майже всі картини, за винятком кількох, що не були в мене під рукою, навічно пропали. Ая-тян сказала, що я дивно поводжуся і це її засмутило. Та хіба я не можу розпоряджатися собою? Вона заявила, що піде з дому. Я ще раз згадала ці слова, сидячи у кріслі в холодній майстерні. Здається, за цей короткий час, поки я спала, зі мною сталися великі зміни. Слова Ая-тян про те, що вона піде з дому, я слухала з тривогою і легкою зневагою. Колись вона так само заявляла і здійснила свій намір, покинувши мене в майстерні. Згадуючи колишній страх і відчуття самотності, я здогадалася, що тоді це були хитрощі, продиктовані бажанням завдати мені болю. А тому цього разу я насмішкувато спитала: „Отже, ти виходиш заміж за Сома-сана?” Я гадала, що Ая-тян розсердиться й розкриє свої карти. Але вона пропустила повз вуха моє запитання. Зрештою, Сома-сан тут ні до чого. Адже йдеться про нашу з Ая-тян любов.

Ми обидві мовчали, і та мовчанка була такою ж прикрою, як і моя власна пізніше тої ночі, повна тяжких роздумів. Кожна розмірковувала над своєю самотністю. Тепер ми були чужі одна одній. „А раніше? — роздумувала я,— Ая-тян, мені байдуже, підеш ти з дому чи ні. (Цікаво, в о н о вже тоді заволоділо мною?) Мені однаково. Бо завтра мене вже тут не буде”. Я мовчала й дивилася, як Ая-тян блідне і, схиливши голову, закушує губу. Раптом мені стало смішно, і я засміялася. Я реготала так, наче в мене вселився демон сміху. Ая-тян підвела голову. Спочатку на її обличчі з'явився розгублений вираз, потім по ньому пробігала навпереміну то тривога, то заспокоєння, аж поки Ая-тян і собі засміялася. Я її так просто обдурила. „Мотоко-сан, ви нестерпні”,— сказала вона. Я обняла її й попросила вибачити, але в глибині душі раділа, що не розкрила їй своєї таємниці. Бо навіщо воно їй здалося? Покинувши мене, вона заживе в мирі і щасті. Вийде заміж за Сома-сана й народить двійко чи трійко дітей. Я ж зовсім інша. Я одною ногою на тому світі. Виходить, уже тоді перед сном, в о н о вже мною володіло?

Я сиділа у кріслі в майстерні і всім тілом відчувала, як навколишній світ поволі холоне. Завтра мене вже тут в буде. Це в о н о забере мене звідси кудись далеко. Завтра вранці я обов'язково зникну, але так, щоб Ая-тян не помітила, і ніхто мене не затримає. Бо так в о н о звеліло. Чому я не подумала про це раніше? Річ у тому, що людину, яка веде навіть марну боротьбу, не можна ні спокусити, ні залякати. Я жила мов сліпа і глуха і вважала, що це і є життя.

Майстерню освітлювала яскрава, на двісті ват лампочка, але я нічого не бачила. Була пізня ніч, і я нічого не чула. Несподівано мого плеча щось торкнулося. Я підняла голову й побачила, як Ая-тян мовчки накинула на мене пальто. Її постать здалася мені привидом.

ПЕРЕД ПОЛУДНЕМ

Присівши на порозі, Канае зав'язував шнурки черевиків. Його самого вражало, що руки не тремтять і він на диво спокійний. Піднявши з підлоги біля дверей пальто й портфель, він гукнув:

— Нісімото-сан!

Стара не виходила з їдальні. Канае зиркнув нервово на годинник. Було п'ять на дванадцяту. „Треба поспішати, бо ще невідомо, коли відходить потяг”,— подумав він.

— То я йду,— сказав він господині, що нарешті показалась у дверях.

— Почекайте хвилинку! Гроші на дорогу маєте?

„Гроші? — похопився він.— Зовсім забув про це”. Ще змалку мати весь час нагадувала, що найголовніше не тримається в його голові. „Цікаво, що там у мене в гаманці? Коли востаннє платив за таксі…”

— Ну чого ви на мене так дивитеся?

Стара непомітно простягла руку з паперовими грішми.

— Та…

— Будь-ласка, візьміть. Цього вам вистачить?

— А скільки тут?

— Десять тисяч ієн.

На суворому обличчі господині з'явилася гордовита посмішка. Канае взяв гроші — десять банкнот по тисячі ієн.

— Стільки не треба. Щоб дібратися до Хіросіми, досить і тисячі.

— Але ж доведеться заплатити за лікарню й за квитки на зворотну дорогу. Сома-сан, не соромтеся. Я небагата, але на чорний день дещо припасла.

Канае мало не зігнувся в церемоніальному поклоні, бо не сподівався, що Нісімото викладе таку купу грошей. Він бачив її скромне життя, а тому ця щедрість видалася йому чудом. Хоч би там що, а при його теперішніх фінансах він не зміг би доїхати до Хіросіми. Правда, міг би вернутись у видавництво і виблагати дещо в бухгалтера Бісікі-сана, але ж це забрало б багато часу, і, крім того, невідомо, що сказав би йому головний. Хіба зумів би Канае як слід пояснити йому, з якого дива закинув службове доручення й вирушає до Хіросіми?

— Дякую. Я в боргу не залишуся — після повернення віддам.

— Та годі вам! Я б теж поїхала, тільки ж нема з ким залишити Ген-тяна. Отож вважайте, що й мене представляєте.

Канае мовчки поклав гроші в гаманець і, злегка вклонившись, відчинив двері.

— Хоч би були живі…— почулося за його спиною щось схоже на зітхання.

Він не обернувся, а широкими кроками, майже бійцем, пройшов через хвіртку й незабаром опинився коло бакалійної крамниці. Червоний колір телефонної будки віщував лихо. Канае спинився навпроти неї й оглянувся навколо — порожнього таксі не було видно. Тоді він знову поспішив до головної вулиці, де ходив автобус. Обігнувши ріг будинку, вже трохи повільніше, перейшов на її другий бік і, нервово перебираючи пальцями правої руки (лівою тримав портфель), став чекати таксі. Дув холодний вітер. Небо ще дужче заволокло хмарами,— здавалось, от-от випаде сніг.

Під'їхало таксі. Канае вскочив усередину.

— До храму Хонгандзі в Цукідзі. Тільки якомога швидше. За півгодини встигнете?

Водій пробурчав щось незрозуміле.

— Добре заплачу. Тільки поспішіть.

І ніби у відповідь машина зірвалася з місця. „Півгодини — це, певне, мало”,— думав Канае.

— Як трапиться по дорозі книгарня, то зупините. Мушу купити собі розклад руху потягів.

Таксист мовчав. За вікном пролітав із запаморочливою швидкістю зовнішній світ. Канае засунув руки в кишені, напруживши ноги, притиснувся плечима до спинки сидіння. „Хоч би були живі… Їхнє життя, можливо, вже догоряє. Ні, мабуть, уже згасло”. Спереду вантажна машина. Перед очима Канае постало сумне обличчя Мотоко Моегі. І лагідна усмішка Аяко Аймі. Таксист майстерно обігнав вантажну машину. „Та, власне, з якої причини вони повинні вмерти?” Зненацька гальма завищали, і Канае кинуло вперед. Він квапливо вийняв руки з кишень.

— Ось,— і водій недбало кивнув на невеличку книгарню.

Канае вискочив з машини.

— У вас є розклад руху потягів?

— Вам який: великий чи малий? — повільно запитав хазяїн крамнички.

— Краще малий.

Канае розплатився і, жадібно схопивши розклад, повернувся в таксі. Ще не встиг він подякувати водієві, як той уже завів машину. Вона несамовито гойдала Канае, та він розкрив розклад руху потягів і заходився шукати потрібну сторінку й потрібний рядок. Аж ось його очі натрапили на графік потягів по лінії Токайдо. З-поміж скупчення цифр він вихопив одну: 12.35. Це був експрес „Кірісіма” до Кагосіми. Його увагу привернула ще одна цифра, 13.00, проти експреса „Ундзен” до Нагасакі та Сасебо. Обидва потяги проходили через Хіросіму. Канае глянув на годинник — була двадцять одна хвилина на дванадцяту. Якщо він заїде в амбулаторію Аймі (цікаво, скільки хвилин це забере?), поговорить з батьками Аяко-сан, а тоді примчить на токійський вокзал, то, може, встигне на експрес, що відправляється о дванадцятій тридцять п'ять. Будь-що треба встигнути. Отже, до Хіросіми він прибуде… Канае перегорнув сторінку з графіком руху потягів по лінії Санйо вздовж Японського Внутрішнього моря. Ось і стовпець, що стосується потяга „Кірісіма”. Канае пробіг його очима згори вниз. Машину сильно хитало і проводити пальцем безпомильно по одному стовпчику було нелегко. Нарешті Канае дібрався того місця, де значився час прибуття до Хіросіми: 4.36. Невже так пізно? Отже, аж завтра вранці? Через шістнадцять годин. Це ще дужче стривожило його. „І чому вони нічого не сказали про свою поїздку? Чому вирядилися так далеко?” Та раптом у голові сяйнув здогад. Як на нього, то Хіросіма лежить десь там на краю світу, тоді як для Мотоко — це земля, де вона народилася, виросла, воскресла до життя, словом, Батьківщина. Мабуть, вона повернулася на цю ненависну їй батьківщину, щоб розпрощатися з життям. Але чому?