І я тікав разом з нею, та від чого — не знаю. Хіба є щось краще, ніж спати під теплою ковдрою? Надокучливої жінки поруч нема, не треба грати фальшивої ролі та брехати. Хочу спати — сплю, хочу про щось думати — думаю, маю вдосталь часу на такий простий і дешевий відпочинок і насолоду. Я вважаю цю мить глибокого сну за райське блаженство, а тому вона триває для мене довше за все на світі. Здається, той священик казав, що в пеклі людина карається сім тисяч пекельних років, а час тече дуже повільно: одна доба на другому небі рівнозначна ста земним рокам, а тисяча його років — одній добі в пеклі. Звичайно, мені, малому (я ще до школи не ходив), усе це було незрозуміле, та коли я підріс і зацікавився множенням, то прикинув, що один рік у пеклі відповідає триста шістдесят п'ятьом тисячам, а тисяча — триста шістдесят п'ятьом мільйонам років на другому небі, і, пам'ятаю, мене вразило те, що в перерахунку на земний час це дає астрономічну цифру з багатьма нулями. А коли згадати, що на третьому, четвертому і п'ятому небі час біжить ще швидше, то муки пекельні виявляються ще довшими, і протягом того майже безмежного часу грішника печуть і смажать, ріжуть і шматують. Ясна річ, саме поняття часу втрачає тоді будь-який сенс, бо мільйони років схожі на один день: кожна теперішня мить нічим не різниться від минулої і майбутньої, а отже, рівнозначна всьому часові. Може, про це й не варто говорити, але я вважаю, що того безмежного часу нема чого боятися, бо кожна мить його заповнена виснажливою працею і саме на цьому зосереджена вся наша свідомість, так що нема коли й думати про те, що буде завтра чи післязавтра. І взагалі, мабуть, нудно сидіти в раю на квітці лотоса і щодня слухати солодке щебетання калавінки[20]. В усякому разі, про пекло і рай ми судимо на підставі нашого земного досвіду, а тому звідки ми можемо знати, як там час біжить?

Зрештою, мені байдуже, існує пекло чи ні. Якщо ж за гріхи мені судилося туди потрапити, то що ж, нехай так і буде. Правда, я не впевнений, що такі, як я, обов'язково приречені на пекельні муки, бо, хоч це й здається парадоксальним, хіба не можна мене назвати чоловіком, що ніс добро жінкам? Коли я зникну, Токіко напевне лютуватиме. Але ні, цього не буде, я залишу їй листа, і коли вона повернеться, то замість мене побачить його. Цікаво, що вона думатиме, коли прочитає того листа? Невже подумає „От негідник! Так одурив!” А може, стиснувши його тремтячою рукою, зойкне з моїм іменем на устах і заридає? Ось як я напишу: „Токі-тян, я щодня думав, як би тобі все пояснити, та не посмів сказати тобі віч-на-віч, а тому вирішив написати…” Ні, така передмова зайва, треба все викласти прямо, ну хоч би так: „Знаєш, Токі-тян, днів десять тому мене звільнили з роботи — я обманював тебе, коли вдавав, що ходжу в контору, і казав, що я у відрядженні або що в мене короткочасна відпустка. Мені соромно за той обман, але не питай, чого мене звільнили. Я міг би виправдовуватися та не варто — це нічого не дасть. Словом, я мимоволі вплутався в боротьбу між двома фракціями нашої фірмі й опинився серед переможених…” Теж невдало, треба скоротити і тоді, може, вдасться витиснути з Токіко сльозу. „Знаєш, Токі-тян, днів десять тому мене звільнили з роботи, для цього були різні причини. Життя з тобою дало мені багато радості, але тепер я мушу пересидіти десь у глушині, тож нікому не признавайся, що я тут жив, а коли раптом у фірмі щось рознюхають і хтось питатиме про мене, то кажи: „Я його не знаю”. Можливо, ти звинуватиш мене в нещирості за таке раптове зникнення, та знай, що я не хочу завдавати тобі зайвого клопоту, а звірятися тобі в усьому — цього мені не дозволяє чоловіча гордість. І все-таки я тобі…” Мабуть, не варто писати, що я їй чимось зобов'язаний. Досить буде натякнути, що, мовляв, я допустився розтрати грошей на роботі і боюся, щоб мене не арештували, а тому вирішив переховуватися. Може, Токіко вистачить розуму, щоб зметикувати, що до чого. „Твоїх заощаджень не стало і вже давно мене — як би це краще сказати? -обсіли гіркі думи”. Ні, можна обійтися без такого липового пояснення. Найкраще — це говорити якомога простіше, реченнями, які б'ють просто в ціль. „Я нікчемна людина, і ти, Токіко-тян, може, так і думала про мене, але і в такої людини є совість”. Що, совість? Здається, я трохи перегнув. „Але ж і в нікчемної людини є…” Власне, що в неї є? Як казати правду, в мене є лише розрахунок. Нема ні честі, ні совісті, ні співчуття, а про любов і мови не може бути. Я таки нікчемна людина, але ж і ти, Токіко, не краща за мене: тебе дурили, виманювали в тебе гроші, розповідали тобі всілякі байки, а ти мала їх за правду і не здогадалася, що все це мої вигадки… Дурненька! „Колись ти, може, зрозумієш, як мені було тяжко і що я жив лише завдяки твоїй підтримці, твоїй любові. Жаль тільки, що все швидко минулося. Одного я не міг витримати: що звалив на тебе такий важкий тягар”. Стривай, куди це мене заносить? Таж це не має ніякого відношення до Токіко, а скоріше стосується Місао або Савако.

Щодо Місао, то їй листа я не залишив, а просто зник, і все. Та оскільки вона любила, щоб усе робилося врочисто, то я розіграв їй сцену розставання — нехай зостанеться в неї особливо приємний спогад про мене. Чим не добре діло? Місао сама зізналася, що хоче розлучитися зі мною, красиво, без гіркого присмаку, так, щоб лишилася на життя добра згадка. Щоправда, це я так напоумив її. „Скоро все між нами скінчиться,— сказала вона.— Куди годиться, щоб ми отак безперестанку сварилися!” — „Я не хочу сварки, ти перша на мене нападаєш із ревнощів. Я сумирний, як і личить у моєму становищі — ти ж мене годуєш і доглядаєш. Хіба я не роблю так, як ти велиш?” — „Пробачте,— сказала Місао.— Ох і погано, що я раз у раз прискіпаюся до вас! Я це розумію, але нічого не можу вдіяти з собою, як подумаю, що ви десь та з кимсь… Я не така молода, як ви, не вродлива та й не багата, а, крім того, я вам набридла. І чого це я з вами зв'язалася? Ні, я не каюся, але ж я від самого початку знала, що воно довго не протриває, то, може, настав час розлучитися, без сварки, весело, так, щоб нікому не було прикро?” — „Ну що ж, я згоден” ,— відповів я. Справді-бо Місао трохи мені надокучила, та я проти того, щоб зволікати, поки жінка зовсім обридне, бо тоді розлука ляже каменем на серці. Місао, пристрасна молода вдовичка, очевидно, не могла жити без чоловіка, а біля неї, послужливої, охочої до розваг, багатої й вільної, і я розкошував півроку, як у раю: жив безтурботно в ролі дармоїда, якому не треба було вдавати, що він ходить на роботу. Я міг напускати на себе вигляд пересиченого служителя мистецтва. Але вона мала одну ваду — безоглядну ревність, яку, однак, я терпів, бо переважувало в цій жінці те, що була вона майже по-материнські турботлива й не дуже докучлива. Вона навіть вірила, що я напишу колись геніальну п'єсу. У той час я грав роль драматурга, твори якого на сучасну тему ще не здобули популярності: іноді я виходив з дому то на репетицію, то на виставу, а куди — вона не знала, бо трупа, з якою я працював, мовляв, надто мала. Я приносив їй, бувало, яку-небудь театральну програмку й казав: „Бачиш ім'я цього автора? Це мій псевдонім. Я їх часто міняю” — і вона цим задовольнялася. Проте не раз вона знімала бучу, звинувачуючи мене у зв'язках з актрисочками, але завжди безпідставно: я й сам дивуюся, що, маючи вільний час і привід для того, щоб вибратися до міста, де стільки жінок потрапляло мені на очі, я з такою великопанською недбалістю поставився до свого наступного ходу. Я не знаю, чим це пояснити: може, тим, що я просто звик насолоджуватися свободою, яку давала мені Місао, а її ревнощі тільки забавляли мене, бо серйозних підстав для них вона не мала. Отож я творив одноактівку для себе й Місао, в якій третьому персонажеві не знаходилося місця, і хоча діалог у ній розвивався надзвичайно повільно, спокійно і без особливе тривог, то даючи задоволення, то наганяючи нудьгу, мене ошелешило, що Місао начебто готова до розлучення. Щоб жінка перехопила в мене ініціативу — такого раніше в моєму житті не було. Погане почалося з Місао.