ЕПІЛОГ. ПРОБУДЖЕННЯ

Канае Сома стояв біля вікна й дивився надвір. Де це було? У палаті на другому поверсі хіросімської лікарні, в покійницькій чи, може, десь-інде й пізніше — через кілька днів, місяців або й років? Одне можна твердо сказати: це було після відвідання хіросімської лікарні.

У кімнаті було темнувато. Хмари заволокли небо, тому крізь невелике вікно сюди проникало небагато світла.

Канае дивився надвір, а думками занурився в себе.

…Прокинувшись, людина намагається пригадати, що їй снилося, та не завжди це вдається. Інколи згадується лише частина сну, а згадане раптом забувається. Отже, найголовніше — це запам'ятати сон, а не бачити його. Щоб він набрав реальних обрисів, його треба описати, як щось минуле. Сон — це складна суміш. Це річка, на дні якої лежить золотий пісок. Питання не в тому, щоб занурити в неї руку, але й добути крупинки золота.

Сон зберігає цінність першовідкриття лише в ту мить, коли він згадується. Іноді його можна вважати рівнозначним життєвому випробуванню. Звичайно, наші емоції спотворюють його, а надія або відчай надають йому трохи іншого відтінку. Не залишається осторонь і уява. Зрештою, хто може збагнути його справжню суть? Хоч би яким суб'єктивним було людське сприйняття, а сон завжди несе в собі об'єктивну правду й доповнює наш життєвий досвід.

Так само дійсність вдається описати тільки як щось минуле. Людина щомиті перебуває віч-на-віч з теперішнім часом, але не може його розпізнати, бо він тече безперервно, як оце світло крізь вікно знадвору. Теперішнє існує в минулому або майбутньому. Котре з них цінне, а котре можна забути, як нецікавий сон? Відповідь на це питання належить майбутньому, але оцінити її можна тільки з позиції минулого. Майбутнє судить минуле. Звичайно, наші успіхи й невдачі в минулому ми зважуємо з позиції теперішнього, наше життя побудоване на свідомому та інстинктивному аналізі власного досвіду. Та якщо з повсякденного потоку подій людина не вихоплює собі чогось значимого, то хіба можна назвати її життя змістовним? Навіть якщо вона, трудячись, мов ломовик, виб'ється на широку дорогу, то без минулого її життя виявиться нікчемним. Тільки оглядаючись назад, людина скрашує своє сьогодні. Пригадуючи минуле, вона може повторити не один раз своє життя. В школі ми згадуємо про дитинство, в університеті — про школу, а в старості — про юність і завдяки цьому в потоці часу зачерпуємо долонею золоті піщинки.

А хіба чуже життя не може служити тій же меті? Скажімо, людина вмирає, і пам'ять про неї кане в забуття. Так само відходить на цвинтар часу й наше теперішнє. Отож якщо ми вміємо виривати з минулого наш, власний час і надавати йому сенсу, то чому цього не можна зробити з часом інших людей? Чому б нам не прожити їхнім життям?

На життєвій дорозі нам трапляється не одне лихо. Часто буває так, що чужу смерть або невдачу ми сприймаємо, як свою. Та я не хочу сказати, що весь наш досвід складається з прикрощів. Просто я вважаю, що людське життя починається саме з такого досвіду, з невдач. Завдяки цьому ми пізнаємо глибинну суть життя і, можливо, навіть смерті, яка доходить до нас із тьмяного сяйва, як кволе світло знадвору крізь оці шибки. Небо за вікном — це образ небуття[59], і якщо під його впливом ми згадуємо когось, хто залишив цей світ, то між нами, людьми, виникають найглибші зв'язки, спорідненість і любов.

Чи не подібним способом пишеться й художній твір? Як із окремих уривків вимальовується весь сон, так із шматків дійсності виникає роман. Серед його складових частин не останню роль відіграють підсвідомі спогади і прагнення. Згадувати — це майже те саме, що давати волю уяві. І от у романі, принаймні в моєму, воскресають мертві й живуть своїм щоденним життям. Іншими словами, мій роман — це пошуки мертвих. Точніше, в ньому смерть перетворюється в активну силу…

Канае стояв перед вікном, цілком віддавшись роздумам. Сірі хмари, що висіли на далекому небі одна над одною, заворушилися, потоншали, і нарешті з прогалини між ними вирвався безшумно, мов стріла, один-однісінький промінь сонця і, залишаючи в напівтемній кімнаті яскравий слід, наче провістив пробудження.

Трагедія Хіросіми у романі Т. Фукунаги „Острів Смерті”

Назва роману Такехіко Фукунаги „Острів смерті” звучить в оригіналі „Сіносіма”. Навіть той, хто не знає жодного слова по-японськи, може вловити співзвучність з Хіросімою, що означає „широкий острів”.

Хіросіма розкинулась на островах у гирлі річки Отагави на березі теплого Внутрішнього Японського моря. 6 серпня 1945 року після того, як за наказом президента США Трумена на місто було скинуто атомну бомбу, Хіросіма за одну мить перетворилася в „острів смерті”, в „атомну пустелю”. Того трагічного дня Отагава вийшла з берегів від трупів — обпалені люди кидалися в воду, марно шукаючи порятунку від нестерпного болю й невтоленної спраги.

Через три дні ареною атомної трагедії стало Нагасакі, місто з великими історичними традиціями, свого роду перше „вікно в Європу”, прорубане ще в XVI сторіччі. Без будь-якої воєнної необхідності, лише з претензій на світове панування Сполучені Штати обрали два японських міста для жахливого експерименту на живих людях, щоб продемонструвати світові свою військову могутність.

Сотні тисяч людей було знищено за лічені хвилини, не менша їх кількість була приречена на повільну, тяжку смерть. Променева хвороба вбиває людей і сьогодні. „Хібакуся” — так називають у Японії тих, хто постраждав від вибуху атомної бомби, а їх близько чотирьохсот тисяч — живуть у вічному страху не лише за своє життя, а й за життя дітей та онуків: адже променева хвороба впливає на спадковість. Цей страх багатьом з них не дав змоги любити, створити сім'ю, народжувати дітей…

Один з персонажів роману Фукунаги „Острів смерті” говорить коханій: „Я сказав, що в цій річці нема нічого гарного, бо в уяві бачу, як по ній пливуть людські тіла… Мирно виблискує відбите на воді світло, але перед моїми очима постає те, колишнє, видовище…”.

Правда, трагедія Хіросіми і Нагасакі не одразу стала відома людству, навіть самим японцям. Її довго приховували спочатку ті, хто в Японії ніс відповідальність за розв’язання війни, а потім ті, хто скинув бомби. Американські військові власті клали у військові госпіталі Хіросіми і Нагасакі людей, що постраждали від атомних вибухів, брали у хворих кров, оперували уражені органи, але займались цим з метою вивчення наслідків ядерного ураження, не надаючи потерпілим справжньої допомоги.

Тисячі метрів історичної кіноплівки, на яку знято трагедії Хіросіми й Нагасакі, було конфісковано і вивезено до Сполучених Штатів. Там цю плівку переховували протягом 36 років, аж поки японці зібрали відповідні кошти, що викупити її.

Багато жертв атомних вибухів, не одержуючи належної допомоги від уряду, на сьогодні ледве животіють. З різних причин вони намагалися не афішувати своїх страждань, дехто вкорочував собі віку. Лише світовий рух за заборону ядерної зброї, що розпочався згодом, додав „хібакуся” сили жити.

Тим-то для правдивого, глибокого відображення трагедії японських міст у художніх образах потрібна була певна часова відстань. Першими заговорили поети, які залишили в поетичних рядках живі свідчення атомного страхіття. Доля співців Хіросіми трагічна, як і доля їхнього рідного міста. Наприклад, Санкіті Тоге, залишившись після атомного вибуху в Хіросімі, видав збірку віршів, брав участь у усі за мир і помер від атомного ураження через вісім років по закінченню війни. Тамірі Хара переїхав у Токіо, видав дві збірки, а в 1951 році наклав на себе руки, кинувшись під потяг.

Роман „Острів смерті” Т. Фукунаги є одним з перших великих творів у японській художній літературі, присвяченій трагедії Хіросіми. Цілком закономірно, що цей роман написав письменник, який належав до так званої „Післявоєнної групи” (Хіросі Номи, Йосі Хотти, Дзюндзі Кіно сіті, Кобо Абе та Сін’ітіро Накамура — близький товариш та однокурсник Т. Фукунаги по університету). Цю назву прибрали собі літератори, згуртовані навколо журналу „Кіндай бунгаку” („Сучасна література”). Пройшовши через агресивну війну, розв’язану японським мілітаризмом, вони на багато років наперед визначили шляхи розвитку японської літератури. Зрозуміло, що антивоєнна тема посіла чільне місце в їхній творчості.