«Сонце! З божого веління сонцем сяєш ти в просторі!

Хто з тобою розлучився, той страждає тяжко в горі.

Палиш ти близьких до себе, сиплеш промені прозорі;

Зачаровані тобою, гімн тобі співають зорі.

Всі закохуються в тебе, тільки раз на тебе глянуть.

Ти - троянда, для якої солов'ї співати стануть,

Цвіт ти в'ялиш красотою,- квіти і мої пов'януть,

Тільки промінь твій врятує,- я згораю, сльози кануть.

Свідком бог, що я боюся про вогонь писати свій,

Та не маю сил, терплячість втративши в журбі тяжкій,-

Сили в серця відбирає кожен постріл чорних вій.

Я шалію,- якщо можеш, поможи ти, пожалій!

Доки ждатиму одвіту, доки час оцей мине,

Доки відповідь від тебе не зміцнить чи вб'є мене,-

Доти житиму, хоч серце і пригнічене, й сумне.

Чи життя, чи смерть? О доле, дай же рішення одне!»

Витязю Фатьма послала лист з мольбою оцією.

Він читав, мов лист писався чи сестрою, чи ріднею,

Мовив: «Жінки не такої прагну серцем і душею,-

Чи вона зрівнятись може із коханою моєю?

Не принадити троянди ґаві отакій негідній,

Хоч і соловейко досі не співав троянді бідній.

Недостойні справи завше - справи марні та безплідні;

Нащо здумала признатись в пристрасті, мені огидній?»

Раптом він одчув у серці сумніви й пересторогу.

Він гадав: «На кого спертись в справах цих я маю змогу?

Сам на розшуки красуні рушив у тяжку дорогу,-

Мушу брати все, що може появити допомогу.

Жінка ця живе у місті, де в її гостиннім домі

Мандрівці бувають всякі, подорожні незнайомі;

Я, скорившись жінці, можу знать всі речі, їй відомі,-

Може, стане на пригоді, дасть полегшення судомі.

О прокляття! Навіть сором жінка губить од любови,

Припадає до коханця, мов піткання до основи,

Все розказує, що знає, відкриває тайні схови!

їй піддавшись, щось прознати зможу я з її розмови.

Робим те ми, що нам з неба в течії планет відкрите.

Світ дає дарунки марні, бо навіщо все мені те?

Сутінь землю сповиває. Ти - лиш присмерк тьмяний, світе!

Тільки те із глека ллється, що було до глека влите».