Про вогонь душі своєї тої ночі розмовляли,

Пригадавши про розлуку, що чекала їх, ридали.

Автанділ промовив другу: «Висох сліз бурхливий став!

Чом розстався ти з Фрідоном, що коня подарував?

Про своє пригасле сонце там що-небудь би познав.

Я помчусь туди: до нього ти на шлях мене направ!»

Витязь описав словами до Фрідона ліпший хід,

Змалював, як міг, до нього дальню путь за круговид:

«Ти по березі морському йди, прямуючи на схід;

З ним побачившись, про мене розкажи йому як слід».

Ось, козу забивши, ватру розвели, аж блиск на морі;

Пили трохи, їли трохи, як належить всім у горі.

Ніч проспали вкупі; сховом їм були кущі та зорі.

Проклинаю примхи долі, то прещедрі, то суворі!

Вдвох прокинулись, як вранці розлилося світло всюди,

їх слова прощальні чувши, розтопили б серце люди!

Потекли з очей їх сльози, мов потоків дужі пруди;

Зупинились, обійнявшись, до грудей притисши груди.

Плачучи, розстались, дерли квітку щік своїх прозору.

Чагарем густим поїхав той - униз, а той - угору.

Один одному гукали, доки не сховались з зору;

Витязь бачив друга хмурим - спохмурнів і сам суворо.