Ростеван був цар арабів,- з ласки бога владував,

Щедрий, скромний, величавий, проводир звитяжних лав,

Сам - звитяжець незрівнянний, охоронець людських прав,

Милосердий, справедливий, ще й речисто промовляв.

Цар, не мавши сина, доньці віддавав усю любов.

І вона над світом сяла, з сонцем зрівняна немов.

Хто її узрів - цей погляд душу й розум в тих зборов;

Щоб їй славу скласти, треба сто сот тисяч мудрих мов.

Тінатін - її наймення хай відоме буде всім!

Як вона зросла, то сонце світлом тьмарила своїм.

Володар величний скликав всіх вазірів в пишний дім,

Посадив їх поруч себе і сказав привітно їм.

Мовив так: «На спільну раду ви прийшли; питаю вас:

От, коли троянда в'яне,- чи в саду нема прикрас,

Чи отам не розцвітає юна квітка в той же час?

Ніч безмісячна надходить, сонця блиск уже пригас.

Вік марчіє мій. А старість - це найтяжча із недуг.

Не сьогодні вмру я - взавтра. Світу так вершиться круг.

Як блищати може сяйво, що іде уже за пруг?

Хай дочка, ясніша сонця, царствує над всім навкруг!»

Відрекли вазіри: «Царю! Про літа свої старі

Нащо ви згадали? Втішна нам троянда й в тій порі,

Як прив'яне. Запашніше розцвіта вона вгорі.

Навіть з місяцем ущербним чи змагатися зорі?

Не кажи так, володарю! Не зав'яв троянди цвіт,

Всіх чужих порад мудріший навіть хибний твій одвіт,

Але слухатись покірно звикли ми багато літ:

Передай же трон красуні, що осяла сонцем світ.

З ласки бога буде править, хоч і діва ще, цариця;

Вміння й мудрість є у неї - нам лестити не годиться,

Бо ділами, як промінням, вже засяла сонцелиця.

В лева рівні левенята - чи самець то, чи самиця».

Автанділ спаспет був славний, амір-спасалара син,

З кипарисом рівен зростом, був як сонце й місяць він:

Підборіддя ще не вкрила мужня прорість волосин,

Та його вбивали стріли - довгі вії Тінатін!

Він свою любов міджнура у душі таїти звик;

Як її не бачив довго, то в'ялив троянди щік,

А як бачив - рану серця пломінь непогасний пік.

Годне співчуття кохання, що разить людей навік!

Автанділ зрадів, почувши владаря свого ухвалу

Передать дочці державу, і надумав так помалу:

Буду бачити частіше лик просвітлого кристалу,-

Може, знову оживлю я щік своїх троянду в'ялу!»

Воля владаря арабів рознеслась по всій країні:

«Віддаю над вами владу я дочці своїй єдиній,-

Хай вона зоріє сонцем кожній, що прийде, людині.

Всі до нас збирайтесь, будьмо Тінатін вславляти нині!»

Йдуть араби. Рушив війська здвиг, не бачений ще доти.

Автанділ - воєначальник тьмочисленної кінноти -

І Сограт - вазір найближчий, що ділив з царем турботи,

Встановили трон коштовний дивовижної пишноти.

Батько сам перед народом Тінатін веде до трону,

Садовить і власноручно царську подає корону,

Берло віддає, вдягає в одяг з пурпуру й віссону.

Світлосяйні очі діви сяють людям крізь запону.

Відступили і вклонились всі, що тут зібрались, люди;

їй на славу линуть кличі, линуть співи звідусюди,

І солодкі звуки сурем, і кімвалів перегуди.

Тільки діва плаче, хилить крила ворона на груди.

Недостойна - так вважає - в руки взять державу й владу,

І бринять по щоках сльози, мов струмки в трояндах саду.

Цар навчає: «Завше батька молоде зміняє чадо -

Цей закон ствердивши нині, відчуваю я відраду.

Не ридай же, доню, слухай, що тобі скажу сьогодні:

Ти - цариця аравійська, взявши берла верховодні,

Прийняла під владну руку царство й натовпи народні,-

Будь же скромна та розважна, справи звершуй благородні!

Блиск на гній і на троянди сонце рівно ллє в просторі -

Хай же рівно знають ласку сильні й кволі, дужі й хворі.

Щедрість зв'яже непокірних, а покірні й так в покорі,-

Будь же щедра! Відпливають й знов вертають води в морі.

Кипарис - краса Едему, щедрість - владарів оздоба.

Перед щедрим тихнуть чвари, поникає ворохоба.

їсти й пити - в цьому користь; бути скнарим - не подоба.

Що сховав - згубив навіки, що роздав - твоє до гроба».

Донька вислухала мудро слово батька неоцінне,

Щоб у пам'яті лишити назавжди вчення незмінне.

Веселиться цар, гуляє і вино кружляє пінне,-

Тінатін затьмила сонце, сонце ж стало тінатінне.

Скарбника старого кличе, їй відомого давно,

І велить: «Розкрий скарбниці, з них зірви моє клейно,

Принеси сюди багатства, що цариці їх дано».

Він несе, й вона дарами роздає своє майно.

Що з дитячих літ збиралось - зникло протягом доби.

Збагатіли і шляхетні, і звичайний люд з юрби.

Потім каже скарбникові: «Що отець казав - зроби!

Роздаруймо до останку нагромаджені скарби!»

Наказала: «Все, що маю, всі скарбниці відчини!

Ти же, вірний мій стайничий, добрих коней прижени!»

Роздавала всім багатства, коней цілі табуни;

Ті скарби хапало військо, наче здобич од війни.

Мов розбійники, тягали, що було, з її скарбниць,

Румаків добірних брали, аравійських кобилиць.

Як метіль, що з неба віє,- так щедроти слала ниць,

Без дарунків не лишила ні мужчин, ні молодиць.

Перший день минув бенкету - ріки трунків, гори страв.

Пишну учту влаштували для усіх вояцьких лав;

Тільки, голову схиливши, цар чомусь засумував.

«Він чому смутний? Що сталось?» - шепіт в залі пролунав.

З місць почесних над юрбою Автанділа сяє зір -

Там сидить, за лева дужчий, війська славний проводир.

Поруч нього коло столу сів Сограт, старий вазір,-

Кажуть: «Що царя турбує? Що смутить душевний мир?»

Кажуть: «Видно, зародились у царя похмурі думи,

Не могли ж його смутити ці п'янкі, бенкетні шуми?»

Автанділ сказав: «Сограте! Запитаймо привід стуми,

Пожартуймо з ним і, може, жартом звіємо журбу ми».

Встав Сограт, вазір владики, й Автанділ, прекрасний тілом;

Келих сповнивши по вінця, перед владарем змарнілим,

Посміхаючись поштиво, коліньми стають на килим,

І вазір тоді промовив проречистим словом смілим:

«Зажурився ти, владарю, мисль твою журба зборола.

Правий ти! Скарби пропали, у скарбниці - пустка гола,-

Все дочка пороздавала, милостива й світлочола.

Нащо горе скликав? Ліпше не давав би їй престола!»