Де таку зустріну іншу стрункостанну й світлолицю?

Чи я жити залишуся, як встромлю у серце крицю?

Цар на раду урочисту скликав нас усіх до зала.

Там рішили, щоб царівна з юнаком до шлюбу стала.

Був би я їм заперечив, чи змінилася б ухвала?

«Ти прикинься, наче згоден»,- думка хитро підказала.

Не змогла того збагнути Фарсаданова уява,

Що, коли царя повинна мати Індії держава,

То лиш я ним бути можу, більш ніхто не має права.

Я не знав, кого цар кличе, та лиха його поява.

Я сказав собі: «Подумай, як розв'язання знайти,

Обміркуй, щоб непохибно наміру свого сягти».

Серце рвалось диким звіром з дому царського втекти.

Не віддам тебе! Нікому не належатимеш ти!»

Я продав за душу серце, і мій замок став базаром,

Але дощ, що бив троянду, став теплішати недаром -

Бачив я: навколо перлів зайнялись корали жаром,

І вона сказала: «Нащо піддалась я лживим чварам?

Я не вірю, що зрадливим і брехливим ти єси,

Що, невдячний, не шануєш навіть божої краси.

Тож мене й Індійське царство в мого батька попроси,-

Нащо нам чужак? Державі лад і раду ти даси».

Притулилася до мене, серце втішивши сумне,

Осяйна, мов місяць повний чи мов сонце преясне,

Посадила, як ніколи, приголубивши мене,

І від слів її відчув я: гасне пекло вогняне.

Вчила так вона: «Не личить спіх розумному ніде,-

Зробить він усе на краще і спокійно долі жде.

Хто ж одружінню завадить - гнів царя на тих паде;

Землі Індії ваш розмир до потали призведе.

Не уникнути весілля, якщо впустиш жениха ти,

Ми ж розлучимось і зміним на жалобу пишні шати;

Час настане - їм радіти, нам - стокротно вболівати.

Ні, не можна, щоб іранці увійшли в царські палати!»

Відповів я їй: «Не стане той юнак вам за дружину!

Познайомлюся я з ними, як ввійдуть вони в країну,-

Покажу свою їм силу, буду битись до загину,

Порубаю всіх дощенту, кожну вигублю людину!»

Відказала: «По-жіночи міркувати личить жінці.

Я не хочу буть за привід для різні,- думки покинь ці;

Жениха забий, та війська не винищуй поодинці.

Правий суд дає цвітіння навіть всохлій деревинці.

Так чини, мій леве дужий, щоб не сталось зайвих чвар:

Жениха забий таємно, за один згуби удар,

Але війська коло нього не вирізуй, мов товар.

Кров невинних для людини - заважкий в житті тягар.

Жениха того забивши, поговориш з батьком сам,

Скажеш: «Індію на страву я іранцям не віддам,

Свого спадку не дозволю поділити пополам;

Тож пробач мене - інакше горе й тлін твоїм містам!»

Не кажи йому, що хочеш мати ти мене за жінку,-

Цим ти виправдаєш більше власну гнівну поведінку,

І пробачення просити стане цар своєму вчинку,-

Зацарюєм вдвох, зазнавши і дозвілля, й відпочинку».

Я схвалив, обміркувавши, цю пораду, цю ухвалу

І змахнув мечем, неначе нищив ворога навалу.

Враз почув прохання сісти, як уже ішов із залу,-

Та її в обіймах стиснуть не рішався, повен шалу.

Я, покинувши кохану, став немовби божевільний,-

Вдвох з Асмат я вийти мусив, плач стамовуючи сильний,

Бо й єдина радість зникла, навіснів одчай свавільний,

Не хотів іти я звідси, і мій крок ставав повільний.