Валка готувалася в дорогу. Гречники запрягали в ярма полових круторогих волiв i чекали наказу рушати. Богдан зi своїми хлопцями стояв край дороги й дививсь на переднього. Той нарештi вклонився на всi чотири сторони й, голосно проказавши: «Свiтовиде, не забудь нас у дорозi», –махнув рукою. Гречники загейкали и потягли своїх круторогих з узбiччя на шлях.

Богдан ударив жеребчика поробошнями в живiт i погнав поперед валки на полудень. Вiн вирiшив iти з гречниками до самої Ольбiї й вже там, човнами чи як приведеться, їхати в ромейську столицю, цар-город Константинополь.

Лишивши валку на .добрий час[3] позаду, вiн махнув до своїх и заглибився в лiс. Дерева тут стояли негусто, й конi йшли навмання, обминаючи завали та кущi. Борислав, наздогнавши Богдана, крикнув:

— Гатиле!

Богдан смикнув повiддя. Се назвисько вразило його.

Вiн уже й забув про нього, та ось Борислав Борич нагадав учорашнє, й хлопець iспiдлоба всмiхнувся. Борислав з Вишатою пiд'їхали вкруп.

На взлiссi несподiваний гук розiтнув тишу:

— Хто йде?

Хлопцi похапалися за мечi, але не спинились.

— Хто йде? –ще гучнiше спитало їх з-поза дерев.

Борислав одгукнувся:

— Ми! Свої!

Вийшли на вiдкрите. Там стояло троє можiв. Одного з них Богдан упiзнав, решта були незнайомi. В руках у кожного бринiв напнутий лук. Богдан, мiцнiше стиснувши сулицю, приготувався до нападу. Троє проти трьох, але тамтi могли кожну мить вистрiлити. Й Богдан уперше пошкодував за своїм луком. Коли ще та тятива лопне, а тут би згодилася, таки згодилася б…Вишата, стоячи за товстим деревом, поволi дiставав iз тули лук, а Борислав уже давно був напоготовi. «Троє проти трьох», –майнуло ще раз Богдановi, й вiн поволi торкнув коня. Та Годечан опустив свiй лук i зняв стрiлу.

— Се ви єсте…А ми смо думали…

Всi шестеро попрямували на шлях. Валка гречникiв уже наближалася, було видно передню пару сивих волiв, якi рiвномiрно хитали крутими рогами, тягнучи воза, вантаженого дорогими скорами, воском i медом, у бiк далекої й невiдомої Ольбiї. Годечан порiвнявся з Богданом.

— Куди путь ваша?

— В греки, –глухим голосом проказав Богдан, i досi сторожко стежачи за кожним порухом Годечана.

— В греки? Далеч. А я-м до Родня, а там через Днiпро й на Лугань.

Богдан здогадувався про мету Годечанової подорожi, але мовчав, а той теж бiльше не обзивався. Так вони й їхали поряд, попустивши коням повiддя. Їхали дообiд, за ними розтяглися короткою вервечкою решта четверо, й княжич слухав, чи не виляпає чогось отим двом патякуватий Борислав. Але той торохтiв про щось геть далеке, й Богдан потроху заспокоївся.

Коли сонце свiтило просто в вiчi й Соляний шлях котився степом майже на полудень, комонники помiтили далеко попереду густу хмару куряви. Вони спинили коней i наставили долонi до вiч, але курява лишалася курявою, й годi було в нiй щось розгледiти. Пiдiйшли заднi й теж почали вдивлятися. Тодi повiвом вiтру пилюгу знесло вбiк, i стало видно комонникiв. Вони довгою змiєю спускались у балку, й над головами в них виблискували тисячами сонячних скалок довгi списи, шоломи й кiнська збруя.

— Степовики! –прошепотiв Борислав, але Годечан тут-таки заперечив:

— Степовики не ходять полками.

— Бiжiмо до гречникiв! –знову озвався Борислав, i сього разу нiхто йому не заперечував. Хоч би хто був, але гречникiв треба попередити.

Хлопцi розвернули коней i погнали назад, звiдки наближалася волячим кроком купецька валка.

Отаман гречникiв, почувши новину, гукнув усiм звертати в лiс. Залунало знову гейкання й собкання, й вози порипiли мiж дерева. Дехто з гречникiв лишився замiтати слiди колiс i волячих ратиць, дехто витягав з переповнених возiв оружжя, решта ж квапила волiв далi й далi в глиб лiсу, навскоси Соляного шляху, сподiваючись обминути невiдоме вiйсько. В степу закони неписанi, сподiватись треба найгiршого й бути готовим до всього. Троє послухiв верхи на конях лишилися поблизу шляху, бiля того мiсця, де могли помiтити слiди гречницьких возiв.

Отаман тепер iшов позад валки, був суворий i врочистий, iшов не озираючись, але й думкою, й вухами був там, звiдки мав чекати наскоку. Послухiв же надто довго не було, й старий лаштувався вже послати туди ще двох. Нарештi лiсом загупали кiнськi копита. Люди повернули настороженi вiчi в той бiк. То були свої, вивiдники.

Перший осадив коня бiля отамана.

— Бане! –тремким вiд хвилювання та втоми голосом сказав вiн старому. –Завертай валку.

Отаман, якого назвали Баном, важко втупився в по-слуха:

— Що стало?

— Вертай вози. Князя нашого вбито!

Богдан здригнувся й глянув на Годечана, який стояв поряд, потому на Борислава й Вишату.

— Якого князя?

— Великого князя Данка греки отруїли.

— Хто тобi повiдав се? –недовiрливо перепитав Бан.

— Сам видiв єсмь! Везуть у корстi, засоленого й завощеного. Й полки вертають у стольний Витичiв.

Богдановi раптом запекло пiд грудьми. Вбито його дiда, Великого князя Данка. Й хоч Богдан бачив його лише тричi на своєму вiку, але було шкода старого, й вiн думав, що, певно, так i прокидається в людинi кров до помсти. Очi свербiли, вуста почали дрiбно сiпатися, й, може б, княжич не втримався й заплакав, та вчасно вдарив поробошнями жеребця в слабину.

Товаришi погнали слiдом за княжичем, гречники, стямившись, почали розвертати волiв, а княжич гнав i гнав коня помiж деревами, й сльози бiгли-таки йому з вiч. Над усе хотiлося тепер Богдановi додому, до матерi, й вiн ще дужче бив коня пiд ребра. Образ чужої чорнобривої дiвчини вiдсунувся кудись убiк, зблякнув, розтав, i все здалося таким нiкчемним i не вартiсним, –дурнi бойовиська, що вiн їх заварив, i втеча в греки, й усе на свiтi, думав лише про те, як приїде додому й притиснеться матерi до м'яких теплих грудей, а вона мовчки гладитиме його рукою по довгому волоссi.

В ЛIТО 413-е

Новий конунг вiзiготiв аквiтанських Валлiй, боячись дужих сусiд своїх венедiв, надумавсь утiкати до Африки. Посадивши все плем'я на плоти, човни та ладдi, вiн рушив у вiдкрите море, щоб зажити на полудневих землях нової волостi. Та сильна буря де перетопила судна його, де прикотила назад, до європейських берегiв. Убачивши в сьому волю Неба, Валлiй вiдмовивсь од свого намiру.