-- Вирiшено! -- сказав Iгор i хотiв щось додати, але ми раптом почули якийсь дивний брязкiт. Усi разом озирнулися -- невже нас пiдслуховують? -- i побачили!..

Нi, ми спершу навiть були не повiрили власним очам, але останнiм часом навкруги траплялися такi несподiванки, що довелося повiрити. Ми побачили в свiтлi ясного мiсяця, як через садок до будинку Капiтона бiжить кiт! Ви смiєтеся -- що тут дивного? А те, що бiг не звичайний кiт, а бiгла... Борисова скарбничка! Так-так, оте опудало, яке подарував Борисовi Капiтон.

-- За ним! -- вигукнув Iгор. -- Його треба впiймати!

Кiт був уже коло паркану, тож ми хутко рвонули навздогiн. Але котяра виявився напрочуд спритним. Не встигли ми пробiгти й кiлька крокiв, як вiн уже був пiд вiкном Капiтона i стрибнув у кiмнату.

-- Все! Провал! -- прошепотiв Iгор.

-- Не каркай! Треба перевiрити! -- сказав Борис, i ми пiдкралися до вiкна.

Iгор пiдсадив мене, i я зазирнув у кiмнату.

За столом, заставленим пробiрками, сидiв дiдуган. На колiнах у нього лежав кiт-скарбничка, чия пика нi про що не говорила, вона була такою ж незворушною та бридкою, як завжди.

-- Кицюню, розумничку мiй, -- промовляв до нього Капiтон, погладжуючи його алебастрову спину. -- Молодчиночко, знаєш свою справоньку. Ну, давай поглянемо, що ти менi принiс.

Дiд перевернув кота догори лапами й почав трусити. На стiл спершу iз брязкотом випали три металевi карбованцi, а за ними якiсь бiлi кружальця.

-- Так-так! -- промовляв при цьому Капiтон. -- Молодчинка, добре попрацював. Ану-ну, що ж там мої дружочки набалакали. -- I вiн почав перебирати кружальця, викладаючи їх у певному порядку.

I тут я збагнув, що то за кружальця. Це були нашi слова! Яким чином вони застигали й потрапляли в пузо тому котовi, я не думав, я вже звик до всяких дивовиж.

Але те, що зараз дiд про все довiдається, мене жахнуло!

А дiд виклав нарештi кружальця й заходився їх читати.

-- Так-так, -- потер вiн руки, -- "здається, я придумав..." Гарно, розумний хлопчичок! (Це вiн, мабуть, про мене!) "Вiн бiльшав..." А, так вони, виявляється, стежили за мною! -- розлютився дiдуган. -- Ну, добре, це їм так не минеться! Що ж далi? Ага: "А коли чхав". Як, оце i все? А що ж вони надумали? Ну й хитрющi! А ти, клята душа, -- це Капiтон уже звертався до кота-скарбнички, -- ти що, не мiг до кiнця дослухати? Га?! -- Кiт, зрозумiло, мовчав. -- Так ось тобi, щоб знав! -- крикнув Капiтон, схопив кота за дурну голову i з розмаху бухнув ним об стiнку. Кiт розлетiвся на шматочки, так i не змiнивши виразу своєї пики.

-- Ага, ось iще кiлька слiвець! -- зрадiв Капiтон, розгрiбаючи уламки. -- Побачимо, про що ж тут.

У грудях менi похололо. Невже кiт щось важливе пiдслухав?!

-- Так, -- бурмотiв собi пiд носа дiдуган, -- тут щось про лiтання... Ага, зрозумiв! Цi бiсовi дiти, виявляється, теж умiють лiтати! Що ж, непогано. Те, що й треба! Ну, держiться, хе-хе! От позабираю всi вашi сни -- тодi полiтаєте в мене!.. -- I вiн так бридко зареготав, що менi аж ноги затремтiли...

-- Ну, що ж! -- мовив дiд, коли вiдсмiявся. -- Вiд мене вони не втечуть. Ще не знають, з ким мають справу.

Вiн пiдiйшов до шафи, витяг звiдти двi пробiрки, розкоркував їх i втягнув своїм бридким носом димки. Побiльшавши на очах, вiн двiчi чхнув, зменшився до попереднiх розмiрiв i задумався, сидячи в крiслi...

Я зiскочив на землю, i ми гайнули до своєї альтанки.

-- Ну, що там, розказуй! -- накинулись усi на мене.

I я розказав про все, що побачив.

-- Ну й ну! -- вигукнув Iгор. -- Отже, вiн не знає про наш задум. Це непогано! Але вiн довiдався, що ми вмiємо лiтати. А це вже гiрше!

-- Нiчого, завтра все з'ясується, -- мовив я, i ми пiшли спати, хоча кожен iз нас знав: цiєї ночi вiн навряд чи засне.

10

Тiльки-но я вмостився в лiжку й натягнув ковдру на голову, як на мене щось важко стрибнуло. Я рвучко пiдхопився, готовий до всяких несподiванок, але вiдразу ж заспокоївся: передi мною сидiв Корнелiй.

-- Ти чого спати заважаєш! -- посварився я на нього не дуже сердито.

-- Не спати треба, а дiяти! -- заговорив раптом кiт.

-- О, знов говориш! -- зрадiв я i намiрився був поцiлувати свого розбишаку, але вiн ухилився вiд поцiлунку.

-- Знайшов час для пестощiв! -- пробурмотiв Корнелiй невдоволено. -- Вдягайся швидше: може статися бiда!

-- Де? З ким? -- вигукнув я i, не гаючи й хвильки, почав надiвати сорочку й штанцi.

-- З Борисом! -- кинув Корнелiй i пояснив: -- Я тiльки-но вiд нього: все бачив та чув.

-- Що ж скоїлось, кажи швидше!

-- А те, що, поки ви балакали в альтанцi, Капiтон побував у Борьчиної мами й сказав їй, що бабуся важко захворiла й просить Бориса приїхати до неї ночувати. А сам побiг до трамвая, котрий iде в Святошино.

-- Наче в казцi про Червону Шапочку! -- вихопилося в мене.

-- Нема чого свої знання показувати, -- перебив мене Корнелiй. -Треба мчати до бабусi й рятувати Бориса. Цей Капiтон утричi гiрший за будь-якого вовка!

Я вже встиг одягнутись, i ми з Корнелiєм вистрибнули у вiкно, щоб не полохати батькiв.

-- Треба будь-що обiгнати дiда, -- мовив Корнелiй. -- На трамваї -- не встигнемо, на таксi -- грошей нема, доведеться летiти...

-- Як! То ти й лiтати вмiєш?!

-- Зрозумiло, вмiю.

Дивуватися було нiколи, тож я хутко прошепотiв свою пiсеньку i стрiмко злетiв у небо. Розплющивши очi, я побачив Корнелiя, котрий летiв лiворуч вiд мене.

-- Ну, тепер натискай на газ! -- кинув вiн i помчав уперед.

Я ледве наздогнав його -- i далi ми полетiли поруч.

-- Корнюсю, -- спитав я трохи згодом, -- а звiдки ти знаєш Капiтона?

-- Довга iсторiя, -- вiдмахнувся кiт.

-- А ти коротенько, поки летимо...

-- Ну, добре вже, -- погодився Корнелiй, -- розповiм... Власне, я його знаю особисто не так i давно -- його знали чудово мiй прадiд i дiд. Коли мiй дiдусь був iще кошеням, Капiтон був хлопчиськом, таким, як ти. Але, на вiдмiну вiд тебе й твоїх друзiв, вiн був запеклим ворогом нашого роду. Чому, за що й навiщо -- нiхто не знав i не вiдав, та вiн завжди жбурляв у наших родичiв камiнням, штурхав їх ногами, тягав за хвости. Чого тiльки ми не натерпiлись вiд цього клятого хлопчиська!

Од болiсних згадок у Корнелiя настовбурчилася шерсть, i вiн примовк.

-- А далi? -- нетерпляче спитав я.

-- А далi вiн постаршав, -- продовжив зрештою Корнелiй, -- i став утричi лютiшим. Втiм, це можна зрозумiти: адже вiн нiколи не був справжньою дитиною i саме через це лютiшав з кожним днем. Згодом вiн почав вигадувати порошок, за допомогою якого хотiв вiдбирати сни у дiтей.