Артурчик зауважив, що шнурівка на вишиванці пана Сливки суттєво попустилася; асистент захоплено спостерігав за віртуозною розмовою шефа і водночас пильно стежив за реакцією співрозмовника.

– Я прекрасно знаю, з якими складнощами зіткнулась моя рідна Батьківщина, чию співочу мову я увібрав з молоком матері! Ви, як я бачу, справжній патріот, то ж підкажіть мені – чим я можу допомогти розбудові нашої молодої, а тому не завжди досвідченої державності? – остаточно опанував ситуацією Нестор Євграфович.

Дихання пана Сливки почастішало. Артурчик упіймав себе на думці, що навіть сам голос його шефа міг переконати кого завгодно, в чому завгодно і де завгодно. Бо говорив він щиро, впевнено і тільки те, що найбільше цікавило і боліло його співрозмовнику, чого той прагнув і очікував підсвідомо. І люди йому вірили. І довіряли. Завжди. Не вірити йому було неможливо. Сама природа єства іміджмейкера породжувала до нього симпатію. Інколи в Артурчика складалося враження, що, переконуючи чергового клієнта, Не-стор Євграфович і сам щиро вірить кожному своєму слову, навіть коли стверджує заздалегідь приречені і відверто неможливі речі. Збуджений координатор націонал-демократів розчулено мовив:

– Ви знаєте, як мало справжніх патріотів у нашій Верховній Раді… От якби ваш великий, але порочний досвід поставити на службу національній ідеї!

Іміджмейкер встав із бильця і сів за свій робочий стіл:

– Я прийняв рішення! – рішуче виголосив він. – Ви повинні висунути свою кандидатуру по Центральному виборчому округу, а моя підтримка вам гарантована!

Не дозволяючи Сливці отямитись, іміджмейкер, рухаючи великим – «елітним» – пальцем, дав знак асистентові, і ввічливо розпорядився:

– Артуре Андрійовичу, прайс і каву з коньяком панові Богдану!

Артурчик простягнув гостю роздрукований для Симорозенка аркуш з «елітними» розцінками і поставив на стіл тацю з чашкою кави і чаркою коньяку. Гість повільно вчитувався в аркуш, і його очі дедалі більше округлювалися. Він нервово ковтнув коньяк, запив гарячою кавою і закашлявся. Іміджмейкер нагнувся і зазирнув у прайс:

– Ой, пробачте, Богдане Степановичу, що москальською мовою! Але цифри я можу вам перекласти… – запопадливо запропонував Нестор Євграфович.

Сливка замахав руками:

– Нє нада! В смисле – не треба! Трохи отямившись, він продовжив:

– Хоча… Якщо при перекладі сума зменшиться принаймні… – Сливка почав розглядати стелю, ніби шукав потрібну цифру, але, мабуть, не знайшов, бо нерішуче припустив:

– Удвічі?

Іміджмейкер охоче і приязно сприйняв припущення клієнта за пропозицію, непомітно для гостя підморгнув Артурчикові і люб'язно попросив:

– Артуре Андрійовичу, будь-ласка, прайс…

За секунду асистент вже виймав із принтера роздруківку для бізнес-класу. Нестор Євграфович, навіть не глянувши на цифри, поклав аркуш перед Сливкою і підкреслено спокійно продовжував:

– Звичайно, пане Богдане! Ми ж з вами обидва – патріоти, тому половину платите ви, а половину будемо вважати моїм особистим внеском у розвиток національно-демократичного руху! До того ж, свою частку я вношу одразу, а з вашої на перший раз вистачить… ну, скажімо, чотири тисячі авансу.

– Чотири тисячі чого? – обережно перепитав Сливка.

– Доларів, вибачайте за цю маленьку і останню зраду національній ідеї… – подружньому посміхаючись, уточнив Нестор Євграфович. Націонал-демократ тяжко і протяжно зітхнув.

Трохи пововтузившись, він нерішуче дістав із внутрішньої кишені малоформатне видання «Кобзаря», розкрив книгу, добув із вирізаного в ній сховку пачку доларів і, ще раз зітхнувши, мовчки відрахував названу суму. Іміджмейкер, не перераховуючи, недбалим жестом жбурнув гроші у шухляду стола, і зі словами:

– А решту – по ходу втілення національної ідеї у свідомість виборців Центрального округу, – провів клієнта до виходу. Сливка зупинився у дверях і, знову тяжко зітхнувши, промовив:

– Ну, як казав класик – «лупайте цю скалу». Почнемо лупати прямо завтра, пане професоре!

Іміджмейкер по-братському поклав руку на плече націонал-демократа:

– Можете звати мене просто – «пан Нестор». Так мене називав пан Бжезінський… – приязно посміхаючись, сказав він Сливці.

Брови клієнта здивовано полізли на лоба:

– Як?! Сам Збігнєв Бжезінський?! – захоплено вигукнув координатор районних націонал-демократів.

– Авжеж, коли на початку дев'яностих відряджав мене на допомогу прибалтійським патріотам. Мій офіс був розташований на третьому поверсі Вільнюського телецентру, – продовжував Нестор Євграфович, багатозначно мацаючи кульові мітки на табличці.

– Я залишив це на спомин про жахливий спецназівський штурм!! – завершив свою коротку розповідь іміджмейкер.

Розчулений Сливка підняв три пальці у вітанні і вигукнув:

– Слава Україні!

Нестор Євграфович також підняв угору руку і, відрахувавши три пальці, вигукнув у відповідь:

– Героям слава!

Зачинивши за клієнтом двері, іміджмейкер впав на диван і задоволено підсумував:

– Ну что ж, Артурчик, сегодняшний обед мы честно заработали. Как, впрочем, и все обеды до конца избирательной кампании. Кстати…

Нестор Євграфович підхопився і дістав із шухляди кілька купюр. Потім взяв помічника за лікоть і, прямуючи з ним до виходу заспівав, звісно ж, імпровізуючи: «Запрягайте, хлопці, коней – і на вибори гуртом!»

У готельному ресторані було малолюдно. Політтехнологи вибрали стіл біля вікна і після докладного вивчення вишуканого меню замовили пляшку горілки «Віче» і близько десяти різноманітних страв суто національної кухні.

– Віче – справа чоловіча, – прочитав іміджмейкер, повільно повертаючи в руках високу добре охолоджену пляшку з крапельками роси. Вражений досконалістю бренду, він посміхнувся і звичними рухами почав накладати на бутерброд ікру, уявляючи собі прадавній парламент. Нестор Євграфович спробував уявити себе іміджмейкером князя Володимира Великого і… несподівано відчув себе щасливим, що живе в часи демократичного суспільства та високих прогресивних технологій, де є місце для застосування його рідкісного таланту, численних непересічних здібностей та великого інтелекту. Іміджмей-кера переповнював оптимізм:

– Ну что, Артурчик, за наши первые профессиональные успехи на благословенной украинской земле не грех и выпить грамм по пятьдесят этой мужской водки! – святково промовив він.

Артурчик мовчки розлив горілку по чарках, чокнувся з шефом, перехилив, і тільки після того наважився задати питання, що не давало йому спокою:

– Нестор Евграфович, вы знаєте, как я вами восхищаюсь, но иногда ваши гениальные прозрения ставят меня в тупик. Скажите, почему второго клиента вы отправили на тот же Центральный округ?

Іміджмейкер повільно з насолодою почергово дегустував страви української кухні. Накладаючи ікру на другий бутерброд, з великими паузами та неприхованим задоволенням, він взявся за тлумачення:

– Ну, во-первых, было бы нерационально распылять наши немногочисленные силы, а во-вторых, грех не воспользоваться ситуацией, при которой для каждого из наших клиентов мы знаем все про его основного конкурента. Кстати, Артур, кто из двоих тебе понравился больше?

Асистент знизав плечима:

– Честно говоря, Нестор Евграфович, один другого стоит.

Іміджмейкер ствердно кивнув і задумливо продовжив:

– Ну и славненько, значит, решение за избирателями. И пускай победит сильнейший!… Или достойнейший… Или не победит…

Артурчик розлив по другій чарці і спробував народити афоризм:

– Да, Нестор Евграфович, душа избирателя – потемки.

Шеф, мабуть, не зауважив дотепності у репліці помічника, бо завершив його думку цілком серйозно:

– Вот именно поэтому, Артур, мы и работаем не с избирателями, а с кандидатами…

– Ну, – за здоровье наших кандидатов – щедрых и разных! – відірвавшись від роздумів, підняв чарку Нестор Євграфович. Не встигли спорожнені чарки повернутися на стіл, як увагу асистента привернула колоритна компанія, що увійшла до зали ресторану – невисокий, але дуже кремезний чолов'яга у супроводі двох шафоподібних охоронців. Чоловіки поспілкувалися з метрдотелем, той вказав рукою на столик іміджмейке-ра та асистента, і прибулі рушили в їхній бік.