- Так, моя Клавдiс, - вiдповiв вiн, - чекаю, коли приведуть до мене молодика з тонкими, як у жiнки, руками, котрого ти бачила у храмi.
- Його впiймали?
- Цiсу ночi.
- О, мiй Понтiю! Я дуже хотiла б побачити його знову.
- Чому?
- Вiн цiкавий...
- Так, масш рацiю - вiн цiкавий. I я, моя Клавдiс, можу дозволити тобi i побачити його, i почути. Але з однiсю неодмiнною умовою.
- Якою?
- Мовчати.
- Яка жорстока для жiнки умова! Але я згодна. Я мовчатиму i тiльки слухатиму. Якщо нi - виженеш.
- Тодi згода!
Перш, нiж надати справi чинностi офiцiйного розслiдування, прокуратор Понтiй Пiлат вирiшив познайомитись з затриманим особисто. Надто великий розголос про цього Iсуса Назарея пiшов в ррусалимi, отже, пошириться по всiй Iудеу, а то й далi. Окрiм того, всi вчинки цього спритного молодика були позначенi гнучкою, дотепною думкою. А прокуратор цiнував розум в усiх його проявах.
Досi вiн мав клопiт лише з ворогами iмперiу, з тупими, хоч подекуди i вiдчайдушними фанатами, екзальтованими i отрусними тим потворним мороком, що задушливими хвилями слiпоу злоби линув з храму на горi. Левiти не годнi були забути про свою колишню, нiчим не обмежену владу i перекресленi Римом привiлеу. Зовнi вони були запопадливi i лояльнi до iмперськоу адмiнiстрацiу, але потайки сiяли ворожнечу. Залишаючись осторонь, вони пiдбурювали на опiр. Проте вони пречудово зналися на економiчнiй та вiйськовiй потузi iмперiу i реально усвiдомлювали, що будьякий опiр буде безжально розчавлено. Так i траплялося. По всiй провiнцiу застрашливим нагадуванням стирчали хрести з розiп'ятими бунтiвниками. Та левiти щоразу лишалися безкарними. Бiльше вiд того, цi спалахи гнiву були ум вигiднi, бо з кожним бунтом - хай навiть дрiбним - вони вiдвойовували для себе в далекому Римi якийсь з втрачених привiлеув.
Скiльки скарг вони одписали на прокуратора, скiльки хитрих звинувачень? Понтiй Пiлат не лiчив. Але переконався: достаток левiтiв (досi не оподаткований!) базусться на кровi та облудi.
А цей Назарей був сдиний в свосму родi: вiн воював з пiдступними левiтами, котрi якщо оцiнювати об'сктивно, було на користь Римовi.
- Вiн цiкавий, - коротко i влучно визначила ставлення до нього прекрасна жовтоволоса i блакитноока Клавдiя Прокула, що легко набирала вигляду холодноу й неприступноу богинi, уу постава, коли вона не була захована просторою тунiкою до п'ят, справдi нагадувала тiло богинi. Бiлоу мармуровоу богинi з гармонiйними пропорцiями, вiднайденими скульпторами Еллади.
I ось зараз вони - Понтiй Пiлат та Клавдiя Прокула - напiвлежали на зручних, з вигнутими спинками, щоб не втомлювати тiло, лежаках. Обидва лежаки були вкритi однаково м'якими ковдрами з пухнастоу верблюжоу вовни. Мiж ними, на мармуровому столику, стояли вазочки з соковитими фруктами i вузькошиу глинянi глеки, що зберiгають рiдину в прохолодi.
Сонце не дошкуляло перебуваючим у портику, хоч небо над головами лишалося вiдкритим. Вiд сонячних променiв затуляли штучнi навiси з бiлого полотна та крислатi крони дерев, всаджених обабiч стiн серед мармурових плит. Помiж колон вхiдноу арки бовванiв в обладунках легiонера рудий гiгант Веселий Герман, що став там на варту.
Тiльки затриманий уночi розбишака в його темному, для дороги, гiматiу та варварських шальварах псував загальний iнтер'ср, грубо порушуючи заспокiйливу кольорову тональнiсть затишного портика. Вiн мав точнiсiнько такий вигляд, який виникав в уявi з опису прокуратора Квiрiнiя. Але додалися живi фарби i думка, яка завжди була головною окрасою очей, а вiдтак - i самоу людини.
- Назви себе, - сказав прокуратор, починаючи розмову.
- Iсшуш, - назвався вiн на арамейський лад. - За мiсцем проживання мене ще звуть Назареем.
- Чи знасш, хто я?
- Знаю: ти - прокуратор Понтiй Пiлат.
- Ти бачив мене ранiше?
- Так, у Галiлеу, де ти розiп'яв вiсьмох заколотникiв. Тодi я бачив тебе. Ти сидiв верхи на конi зi знаками легата. Жiнку, що возсiдав поруч з тобою, я теж бачив. Але не знаю, хто вона.
- Кого ж вона розпинала? - насмiшкувато запитав Понтiй Пiлат.
- Я бачив уу лише один раз. Це було позавчора, у храмi.
- А ти спостережливий - встигасш помiчати навiть зайве для тебе.
- У цьому й полягас моя бiда, - у задумi мовив Назарей i жваво додав: Але iснують жiнки, яких не помiтити просто неможливо! Для цього слiд бути слiпим.
Клавдiя Прокула, дотримуючись слова, мовчала, хоч це уй давалося нелегко, особливо коли розмова торкнулася уу самоу. Цей маленький чоловiчок насмiлився оцiнювати уу! Проте чомусь було присмно.
- Отже, ти визнасш, що був у храмi, - пiдкреслив Понтiй Пiлат.
- Навiщо приховувати, що всiм вiдомо, - просто вiдповiв арештант.
- Ти уже двiчi зчинив бучу у цьому Домi вашого iудейського бога. Чому?
- Тому, що бог покинув храм. Вертеп розбiйникiв не може бути Домом господа.
- У твоух словах, Iсшуше, кристься звинувачення. Чи можеш обгрунтувати його?
- Це легко...
- Кажи - я слухаю.
- Чи не блюзнiрство робити з бога мерзенного лихваря, що дере грошi в рiст небесного блаженства? Чи не злочин уособлювати бога в огидному мiняйлi, який небеснi блага обмiнюс на земнi срiбняки? Чи це не розбiй, коли вiру перетворено в предмет безсоромноу торгiвлi?
- Усе це риторика, - сухо зазначив Пiлат. - Чи масш щось сказати конкретно?
- Можу й конкретно...
- Кажи смiливо!
- Ось лише один приклад з багатьох. Запроваджено правило: жоден вiруючий не допускасться до храму, якщо не дасть грошовий податок "на викуп душi". Однак левiти беруть монети лише старого карбу, тобто такi, на яких не карбовано облич цезарiв. Тих старих монет уже майже нема в обiгу. Роздобути ух дуже важко. Але вони с в достатнiй кiлькостi у храмових мiняйл, якi зовсiм не випадково сидять в галереу при входi до храму. Вартiсть староу, давно знецiненоу монети - теперiшнiй iмперський золотий. Але й це не все, бо жадiбнiсть левiтiв не знас меж. Щоб обмiняти монети, слiд спочатку сплатити ще й так званий обмiнний податок. Вартiсть права на обмiн - срiбний денарiй або срiбна драхма. Прочан багато. Особливо на релiгiйнi свята. Прибуток пiдрахувати не важко. Вiн бiльший нiж iмперськi податки разом узятi. До того ж храм не втрачас запас монет старого карбу. I вони знову повертаються в торби мiняйл!
Прокуратор Понтiй Пiлат спохмурнiв.