Може, серед цієї сотні моїх ровесників вдасться побачити Олю…

Знаходжу вільне місце аж на останній лаві біля вікна, мені тут одразу подобається, бо мало хто звертатиме увагу.

2

Кілька днів як я студент. Поволі звикаю. Здається, все йде добре.

Знайомлюся зі студентами, серед них багато даунів, але є також не вузьколобі — переважно відмінники та мамині синки, які все дитинство провели з книжками і майже не потикали свого носа на вулицю, де на них чекали кулаки нехороших хлопців. Коли бачу їхні заклопотані, зосереджені обличчя, коли дивлюся, як вони збираються в купи й розмовляють, мені стає настільки смішно, що мало не регочу, бо я уявляю, якими беззахисними, нещасними, переляканами можуть бути ці пухкенькі, відгодовані мордочки, коли їх ненароком зустріти пізно ввечері у темному парку, або на погано освітленій вуличці.

Втім поки не відчуваю радості від нової обстановки. Ходжу коридорами, ніби мішком прибитий, не знаю, як поводитись, таке враження, що навіть руки тримаю не так, як слід, ніби незграбно.

Олю не бачу, хоча у філологів, як видно з розкладу, — у цьому корпусі пари.

Не можу звільнитися від неприємного враження, яке виникло, коли на вокзалі прощався з Бідоном і Ромою.

Рома. Важко її забуваю.

Не можу зрозуміти, але відчуваю напевно, що її присутність у моєму житті була надзвичайно важливою. Через Рому я став ніби трохи іншим.

Сцикуха, яка першого вересня підвернула ногу, виявляється — у моїй групі. Звати її Таня і вона сьогодні вперше прийшла після того прикрого випадку. Це мила й симпатична істота, поводиться природно, без понтів, на лекціях сидимо разом і непогано сплавляємо навчальний день. Таня приїхала сюди з Чернігова, зізналася, що також хотіла звалити з дому, бо все набридло: «хочу будувати своє життя», «подалі від батьків», «хочу всього досягнути сама». В неї є багато приємних рис, але… (ця думка прийшла випадково) я не зміг би бути з нею, як із жінкою. Вона не є мутантом, в жодному разі! Просто її краса — а Таня по-своєму гарна — не зовсім те, що мені треба. Така враження, ніби вона трішки недороблена, обличчя, здається й симпатичне, але в окремих його деталях то недотягнутість природою, то навпаки — певний надмір.

— Як нога? — запитую на перерві.

— Нормально, — сміється вона. — Якби не ти, мене б на тих сходах просто затоптали. Ну і ну, такого ще не бачила!

— Нічого не зробиш — народішко валив на навчання.

— Да!

Виходимо з приміщення на повітря. Таня розповідає про всілякі хохми зі свого достудентського життя, я згадую про своє. Мені неохота так швидко вертатися додому, тому вирішую провести її в бік центральної площі, неподалік якої Таня живе у рідної тітки. Вона все ж таки вродлива, має непогані груди, тонку талію, котра плавно розширюється у симпатичну попку, але… я розумію, що з нею поводжу себе не так, як з іншими дівахами, стаю ніби вихованішим, скутим. Таке враження, що як тільки між нами починає зароджуватися бодай найменший натяк на певне зближення, то одразу, ніби автоматично, виростає непомітна, але непробивна, броньована стіна, що одразу нагадує про необхідність тримати дистанцію і викинути будь-які зайві думки з голови.

— Куриш? — простягаю їй цигарку.

— Ні.

— Дуже добре. Таких дівчат зараз мало.

— Да? — зацікавлено дивиться мені в очі, наче хоче сказати інше — звідки я про це знаю; хоча — може це мені й здалося.

— Да, дуже мало, — клацаю запальничкою й затягуюсь. Примружую вії, бо вересневе сонце припікає, наче влітку.

Повз нас пропливає купа незнайомих сцикух і типош із агресивними мордами, вони уважно оглядають присутніх. Деякі пасуть нас очима надто довго. Це непристойно, шановні. За таке мій вузьколобий друг Вася Булавка міг би дати по рогах. Але я не виявляю жодних емоцій, адже треба починати нове життя.

Таня каже, що в дитинстві приїздила до нас, на захід, і була в моєму місті, гарне у вас озеро, мабуть, є де відпочивати.

— Да, — ліниво погоджуюся з нею, глибоко затягуючись, — тільки якби ще кудись бандерлогів подіти.

— А хто такі бандерлоги? — здивовано запитує, дивлячись на мене своїми розширеними оченятами, і я бачу, що вона мало не регоче.

— Бандерлоги — це мешканці Бандерштату.

— Ясно, — сміється вона. — У вас всіх називають «бандерлогами»?

— Ні. Тільки окремі види.

— Які?

— Ну, такі кумедні, незграбні, з лохматими головами, золотими зубами… які ще? — із засмаглими мордами, в дешевому турецькому чи китайському шматті…

Не поспішаючи, виходимо на невелику алею, що веде до мосту через річку. Раптом я зупиняюся — мою увагу привертає пара, яку бачу ще здалеку.

Сумніву нема — Оля!

Біля неї невідомий типоша. Наближаємося. Оля в коротенькій спідниці з червоними й білими квадратиками та легкій рожевій блузці, що облягає її тіло, підкреслюючи всі форми. Вона також звертає на мене увагу. На її обличчі помічаю зміни, воно суворішає й помітно здригається. На моє привітання тільки непривітно зиркає й скупо киває, від цього мало не отримую інфаркт, що за гнила тема? — запитую в себе — що за штемп маріупольський біля неї? звідки цей грінго взявся? що за вівця його народила?

Гукаю Олі, що увечері зателефоную.

Мене жаба давить дивитися, як вона демонстративно і неспішно скипає в невідомому напрямку з цим підаром вошивим, чужаком, підкреслено холодно перед цим розмовляючи зі мною.

О, шєт!

Таня зацікавлено дивиться мені в очі, ніби хоче сказати, я все розумію, і нічого не розпитує. Настільки прикро, що не знаю, де себе подіти, відчуваю, як тремтить від образи моє обличчя і, що найгірше, я не можу цього приховати від Тані. Витягую цигарку, бо тільки курінням більш-менш заспокоююся. Краєчком ока помічаю: вона зосереджено стежить за моїми пальцями, за тим, як підношу до цигарки запальничку і повільно затягуюся, потім так само не поспішаючи випускаю дим.

— Що сталося?

— А? — здригаюся від її слів і тільки через кілька секунд розумію, що це було запитання. — Нічого.

— Нічого?

— Да, — говорю, мабуть, трохи роздратовано, Таня одразу замовкає і ніби почувається винною, бо наше мовчання стає не просто мовчанням. Я навіть не знаю, як це пояснити. Хоча й знаю, що вона думає про те ж саме.

Шєт! Дурнувата ситуація, нічого не скажеш. Ще не вистачало, щоб вона зараз мене тут жаліла.

— Морозиво будеш? — пожвавлюється вона.

— Я на нулі, — посміхаюся і відчуваю, як мої вуха горять від сорому. От, зараза, ситуація!

Коли нема грошей і про це дізнається ближній — від цього завжди стає не по собі.

— Я пригощаю.

Купує два пломбіри і ми сідаємо на лавці у невеликому сквері. Несподівано Таня переводить розмову на особисте життя, розмірковуючи про «близьку людину», якою та повинна бути.

— Ти знаєш, мені здається, що він має вгадувати мої бажання і відчувати мене, бо якщо цього нема, тоді все не те. — Вона говорить, а я стежу за тим, як її руки плавно підносять морозиво до ротика, він легко розтулюється, губки розширюються і звідти виповзає, наче голівка маленького звіра, язичок, швидко лиже вершечок морозива й одразу ховається, через кілька секунд знову з'являється, облизує губи і в нору.

Слухаю Таню і думаю: вони всі однакові, у власних мріях про кохання і про своє бабське щастя, вони завжди нікого не бачать крім себе. Колись, мабуть, жінки по-іншому любили чоловіків, сохли за ними, адже ж писали мантелепи ще кілька тисяч років тому — «я за милим піду у неволю єгипетську», «хай за милого б'ють мене батогами». А тепер — факен шєт! — сцикуха шифрується, кривить мордочку, перебирає типошами, наче костюмами, набирається нахабства кричати на протилежну стать, вказувати, як кому слід жити…

Повбивав би!

Язичок знову виповзає зі своєї печери, злизує вершечок морозива й ховається, наче злодій. Таня задумано тримає голівку пломбіру перед губами й натхненно говорить, дивлячись перед собою.

— Така людина повинна мені довіряти, навіть тоді, коли обставини вказують на протилежне.