Валеркина мама поралася на кухні: варила борщ. Я став у дверному отворі, намагаючись, щоб від мене не дуже тягнуло мерзлякуватим протягом, і дивився, як вона ставить варитися замочену від учорашнього вечора квасолю, шаткує капусту, ріже цибулю, буряк і моркву, робить засмажку на пісній олії, кидає все це добро в каструлю…

Я дивився і плакав, і не знав, що плачу, поки кухня не попливла в мене перед очима так, що нічого вже не розібрати. Я спершу вирішив, що мене накрило, і помилився.

Буває. День сьогодні такий.

Відступивши назад, я вийшов на сходовий майданчик — тихо-тихо, немов Валерчина мама могла мене почути. Сказати по правді, я б затримався ще трошки, але мама їжилася в моїй присутності. Час від часу вона кидала через плече здивовані погляди. Боюся, від мене в її бік усе-таки повз неприємний холодок. Байковий халат у таких випадках — слабкий захист.

Спускаючись сходами, я зловив себе на знайомому почутті. Я пам'ятав його з підйому до квартири — неспокій, туга, страх вийти з дому назовні. Спасибі борщу, його киплячій життєвості, спасибі сльозам, що нахлинули не до речі, — зараз мені вдалося повернути самовладання, зрозуміти, звідки вітер дме.

Мешканець, значить?