Степан копав, як заведений. По брудних щоках текли струмки поту, затікали до рота. Дихання хрипом рвалося з грудей, перед очима роїлася мошкара. Руки та ноги перетворилися на дубові колоди. Він упав навколішки перед ямкою. Замружив очі, переводячи дух. Мотнув головою, немов кінь, що відганяє ґедзів. Насилу підвівся, хруснувши колінами.

Взявся за заступ.

Він укладав мішки, вставляв гримучі трубки, вкривав пастки дерном. Втирав піт тремтячою рукою — і знову копав, укладав. Сонце скотилося із зеніту, повисло біля горизонту, дряпаючи черево кострубатими гілками. Мішки скінчилися, Степан поплентався до хутора, не дивлячись під ноги. Завтра він збере нове обладнання. Завтра…

Якщо воно настане, те завтра.