Чуйку свою Левченко зловив при першому обстрілі, під який потрапила їхня рота. Щось штовхнуло зсередини: «Падай!» Він упав, де стояв, посеред вулиці, як по команді. Відкотився до паркану, загорлав: «Лягай!» І вже під парканом, носом у бляклу торішню травицю, прикривши руками голову, обомлів від безглуздого страху: зараз хлопці на сміх піднімуть. Чого злякався, дурню? Нічого ж не летить.

Прилетіло. Двох на смерть, четверо трьохсотих. А хто, не думаючи, впав за Левченком — усі цілі залишилися.

Потім ще було. Чуйка у тебе, сказав старлей Редніченко. Зміряв Левченка поглядом, де повага мішалася з легким збентеженням; огладив довгі вуса, які відпустив з початком війни, і повторив:

— Чуйка, точно тобі говорю. То ж бережи себе. Ти тепер наша жива система сповіщення. То й будь живим далі.