17 грудня

Аманда намагається отримати обручку на Різдво. Вона користується будь-якою можливістю натякнути на це — від розгорнутих у потрібному місці журналів до постійного перегляду «Не кажіть нареченій»[27] щочетверга. А тепер ми йдемо містом холодного суботнього пообіддя, у найхолодніший день року, і вона зупиняється повитріщатися на кожну вітрину ювелірної крамниці. Відколи вона вперше згадала про шлюб у Норвегії, це стало для нас важкою темою, і я не дуже впевнений, що знаю, як це сприймати.

Зараз вона вказує на масивний діамантовий перстень, — трясця, це справді ціна? Він схожий на зброю, а не на прикрасу.

— Може, мені піти напитися? — питаю, дивлячись на паб через дорогу.

Вона хмуриться.

— Це думки про одруження зі мною доводять тебе до пиятики?

— Ні, але шопінг — доводить, — відповідаю й ненавиджу себе, бо вона, здається, образилася. Я просто не дивлюся на обручки, бо не хочу говорити про це сьогодні.

— Гаразд, — зітхає вона, — пиво — то пиво.

— Ще один?

Я мав би сказати «ні». Ми сидимо тут уже три години і вже дійсно напилися.

— Продовжуй, — каже Аманда. — Ти ж сказав, що хотів напитися.

Може, я вже застарий для цих ігор, але таки добре набрався.

— Ходімо краще додому, — пропоную й трохи погойдуюся, намагаючись устати.

— Ми додому не підемо, — відповідає вона. — Ми йдемо або до твоєї квартири, або до моєї.

— Ти так сексуально про це говориш.

Вона не встає. Схрестила руки на своєму сріблястому светрі, схрестила довгі ноги в джинсах, а в очах — небезпечний виблиск горілки.

— Освідчуйся мені.

Я кліпаю очима, щоб відновити різкість.

— Амандо…

— Продовжуй. Зроби це зараз. Я готова.

Очевидно, ці діаманти ще в її голові. Вона регоче, ніби бере на кпини, але в голосі чути сталеві нотки, які попереджають мене про біду, що насувається.

— Нумо ж, — намагаюся їй догодити, — ходімо вже звідси.

Я певний, що за сусіднім столиком усе чути, і пара там намагається вдавати, ніби не спостерігає за нами. Вона — легко впізнаване обличчя з телебачення. Іще не вистачало публічного скандалу.

— Ти казав мені це, ще коли ми вперше зустрілися, — веде далі вона. — На вечірці. Ходімо вже звідси.

Я киваю пригадуючи.

— Правда, казав, — сідаю знову на стілець, лікті — на колінах, нахиляюся, щоб зробити нашу розмову хоча б трішки приватнішою. Мені важко достеменно розчути її в цьому галасі.

— Ні, це я сказала, — заперечує Аманда сама собі. — Я зробила, як ти попросив. І я завжди робила, що б ти не просив з того самого часу. А тепер я прошу тебе попросити мене про дещо — за це. Вона хмуриться, відключаючись під час своєї плутаної промови.

— Забагато прохань для однієї жінки, — усміхаюсь я, намагаючись звести все до легковажності — мабуть, я більше корчу гримаси, ніж усміхаюся.

— Проси мене, або на цьому все скінчимо, — вона таки не попускає, і я почуваюся загнаним у глухий кут.

— Не дуркуй.

— Я до біса, до холери серйозна, Джеку, — каже вона надто гостро, і я замовкаю, тому що вже зрозуміло, що я не зможу виманити її з цього пабу.

«Минулого Різдва», — починає співати музичний автомат, а вона іронічно кривить рота.

— Тут не місце, — кажу я та кладу руку їй на коліно.

— Може, і ні, — відповідає вона, струшуючи руку. — Але де тоді місце? Де місце освідчитися тому, кого не кохаєш, га? Чому не тут?

Трясця твоїй… Дідько.

— Будь ласка… — я починаю, не знаючи навіть, що скажу далі. Щось усе якось не гаразд.

— Будь ласкавий сам до себе, як ти завжди робиш. Ти знаєш що, Джеку? Забудь, — вона зараз розлючена, сльози на віях. — Забудь усю цю кляту дурню. Мене вже дістало чекати, коли ти вирішиш, чи достатньо кохаєш мене. — Сльоза біжить по щоці, вона витирає її, потім устає, погойдуючись на високих підборах. — Це офіційно останній раз, коли ти маєш сказати мені «ні».

Краще б я не пив. Вона наговорила зайвого, я наговорив зайвого, а те, що ми не сказали, лишилося несказаним з певних причин. Я встаю, тримаю наші пальта.

— Нумо, ходімо, — кажу я, бо все, чого хочу, — це вийти звідси.

— Ні, — вона кладе руку на мої груди. Це не жест кохання — це «стій тут». — Я йду, а ти ні. Я йду від тебе, бо ти на мене не заслуговуєш. Бо я більше не буду твоєю запасною дівчиною. Бо ти не можеш кохати когось, якщо вже закоханий в іншу.

Ми витріщаємося одне на одного, знаючи, що з цього немає вороття. Я задихаюся. Оце я їй таке зробив?

— Мені шкода, — кажу, — я… — зупиняюся, бо вона вже відвернулася та пробиває собі шлях між веселого передріздвяного натовпу пияків.

Я знову сідаю, опускаю голову на руки, за кілька хвилин хлопець із сусіднього столика ставить переді мною віскі. Я киваю, намагаючись сказати «дякую», але слова застрягли в горлянці.

Хтось умикає в музичному автоматі «Самотнє це Різдво». А я заплющую очі та почуваюся повним дурнем, і на це — мільйон різноманітних причин.