25 червня

— Лорі…

Я щойно вийшла зі співбесіди на нову роботу та насолоджуюся кавою й сонечком на веранді кав’ярні на Бороу Маркеті, коли хтось зупиняється біля мого столика.

Це вона.

— Саро, — я встаю, шокована — так несподівано її побачила! Ще більше шокована тим, що вона зупинилася й заговорила до мене. — Як ти?

Вона киває.

— Ну, ти знаєш. Усе по-старому. А ти?

Це так болісно офіційно, що я ледь не плачу.

— Ось, щойно мала співбесіду на нову роботу.

— О!

Я хочу, щоб вона розпитала мене про деталі, але вона не продовжує.

— Залишишся на каву?

Вона міркує, дивиться на мою філіжанку.

— Не можу. Мене чекають в іншому місці.

Радість говорити з нею така палка, така абсолютна, що я хочу вчепитися в полу її жакета, зупинити її, аби вона не йшла. Це розчарування, певно, написано в мене на обличчі, бо на її губах з’являється ледь помітна усмішка.

— Іншим разом, Лу, добре?

Я киваю.

— Я тобі зателефоную?

— Або я тобі. Чи так, чи так.

Вона здіймає руку в прощальному русі, а потім тане у вирі ринкового натовпу. За кілька секунд мій телефон дзижчить:

«Тримаю кулачки за нову роботу. С. Цьом».

Потік моїх сліз не спинити. Я до нудоти нервувалася цілісінькій ранок, боячись цієї співбесіди до редакційного відділу розкішного жіночого журналу, а тепер мені геть байдуже, вийде щось із цього чи ні, бо я здобула дещо набагато цінніше. Здається, я повернула свою найкращу подругу — малесеньку її часточку принаймні. Мені хочеться вихлюпнути каву до найближчого вазона та замовити коктейль.