29 листопада

Я збиралася поїхати додому ще кілька тижнів тому, але й досі тут, у Таїланді, усе ще з Оскаром.

Оскар, Оскар, Оскар. Хто знає? Гадаю, ми обоє живемо в запереченні, геть не готові, не бажаючи повертатися до світу, якому належимо. Але хто сказав, що ви повинні завжди чомусь належати? Чому я маю належати Англії, коли все там сіре й важке, усе пригнічує? Якби не люди, яких я люблю, не мої обіцянки Сарі, я б залишилася на цьому пляжі, завела б дюжину малюків, хай не з тайським монахом. Там, в Англії, пише мама, зарядили довгі дощі, мов бідні родичі Різдва, але тут, коли приходить дощ, він стрімкий та шалений і одразу зникає у променях сонця. Напевно, ніколи мені не було так холодно, як у той день, коли Джек поцілував мене на вузенькій лондонській вуличці, дванадцять місяців тому, і ніколи не було так тепло, як тут, на Ко Ліпе, з Оскаром. Кров моя тепла, кістки теплі, шкіра тепла.

Іноді, коли ми лежимо горілиць на пляжі, або читаємо в гамаку, або засинаємо в ліжку, я прислухаюся до ніжного гуркоту моря, що набігає на берег, та уявляю: ми — вигнанці, яких хвиля закинула на пустельний острів, нам залишається решту життя харчуватися рибою, яку самі зловили, та без угаву займатися сексом. І тепер, коли чуємо гуркіт двигуна літака у волошковому небі, то ховаємося в халабуду за деревами, а не пишемо SOS на піску.