20 вересня

— Ти певна, що все взяла? Засіб від комах? Спрей для дезінфекції?

Я киваю, обіймаючи маму, а вони з татом готуються випроводжати мене до аеропорту. Мамині парфуми й брязкання її улюбленого браслета такі рідні, такі дорогі мені. Мене жахає думка, що я вирушаю так далеко від дому.

— Ліхтарик? — Тато завжди такий практичний.

— Узяла.

Він обіймає нас обох разом.

— Ну ж бо, дурненькі. Прощаймося весело. Це ж пригода.

Відриваюся від них і втираю сльози, сміюся й плачу водночас, а тато бере мій наплічник.

— Я знаю!

— То ходімо, — він цілує мене в щоку. — Ми тебе проведемо.

Я нахиляюся й цілую маму, потім роблю крок назад, глибоко вдихаю повітря.

— Я йду, — губи тремтять.

Вони стоять разом, татова рука — на маминих плечах, вони кивають мені. Упевнена, було б не так щемно, якби я їхала не сама. Обертаючись біля виходу на посадку, відчуваю себе чотирнадцятирічною дівчинкою, махаю їм востаннє перед тим, як відвести погляд. Мама посилає мені повітряний цілунок, тато підіймає руку, тоді я повертаюся й упевнено прямую до виходу на посадку. Таїланд чекає.