3 травня

— Усе промайнуло якось надто швидко.

Ми із Сарою притулилися одна до одної на нашій канапі, ноги закинуті на подряпаний кавовий столик, у руках — келихи з вином. Ми спакувалися, уже готові їхати, приготували майже все, щоб передати наше лігво на Делансі-стрит наступним щасливим мешканцям.

— П’ять років, — зітхаю я. — Саме так. Гадки не маю, де вони поділися.

Сара відпиває добрий ковток вина та хмуриться.

— Не хочу кидати це місце. Якби ми могли завжди залишатися тут.

Сидимо мовчки, оглядаємо вітальню — сцену наших студентських вечірок, хмільних ночей, таємниць, якими ділилися одна з одною, нашого реготу посеред ночі. Обидві знаємо: залишатися тут не можна, цей період нашого життя завершено. Сара здобула нову блискучу роботу на щойно відкритій студії кабельного телебачення — це в іншому кінці міста, тож добиратися звідси туди просто неможливо. Для мене це стало добрячим копняком: теж уже час змінити середовище. Самій мені цю квартиру не потягнути, тож вирушаю світ за очі шукати професійної долі. Готель — тимчасовий прихисток, видавнича професія — вічна. Я збираюся додому, побути кілька тижнів з рідними, потім — на якийсь час — до Таїланду. Знаю, звучить казково, правда? Мене лякає ідея самотньої поїздки, але підганяє відновлений ентузіазм тата: він палко радить мені вибратися десь і схопити життя за яйця. Мамі страшенно не подобається, коли він вживає такі вислови. Вони подарували нам із Дерілом трішки грошей на Різдво. Зазвичай вони так не роблять, але, за їхніми словами, батьків інфаркт змусив по-новому поглянути на життя. Тато з мамою плакали, ми з Дерілом теж, і обоє пообіцяли, що зробимо щось справді особливе із цим дарунком. Деріл з Анною купують собі подружнє ложе у свій новий будинок, а я хапатиму життя за яйця в Таїланді. Якби ще Сару до своєї валізки запхнути. Гадки не маю, як житиму, коли її не буде поруч. Але принаймні хоч деякий час відпочину від почуття провини.

— Ти найкраща подруга, яка в мене колись була, — зізнаюся.

— Не мороч мені дупу, — бурмоче вона та починає плакати, — я ж тебе просила так не казати.

— А я тебе просила, курва, не плакати, — сама тру рукавом очі, — диви, що наробила.

Ми міцно-міцно тримаємося за руки.

— Ми ж завжди будемо друзями, правда? — ледь чутно говорить вона. — Навіть коли ти поїдеш до Таїланду, вступиш до якоїсь хіпацької комуни або що там іще можеш утнути?

— Навіть тоді, — я стискаю її пальці. — А що, коли ти станеш крутезною телезіркою? Кинеш мене заради своїх славетних приятелів?

Вона сміється, удає, нібито їй потрібна хвилинка — обміркувати відповідь. Сара пішла на ту нову студію, сподіваючись отримати якесь місце за лаштунками, а вийшла звідти із запрошенням: чи не бажає попрацювати за їхню виїзну репортерку, яка пішла в декретну відпустку. Вони, ясна річ, глянули на неї й одразу побачили те, що бачать усі, — зіркову якість.

— Ну-у-у, гадаю Аманда Голден добре вміє чарку тримати.

Штурхаю її, а вона зітхає, удаючи розчарування.

— Гаразд. Я не кину тебе навіть заради Аманди Голден, — мовчить секунду. — Ну, ми вже й сміємося, правда? — вона притуляється до мене.

Я опускаю мокрі вії, прихиляюся до неї головою.

— Правда.

— Знаєш, який мій спогад про тебе — улюблений?

Я не відповідаю, бо сльози котяться по щоках, а горло стиснуло.

— Насправді, це регулярний такий спогад, — каже вона. — Я так люблю, як ти дбаєш про мене, як у мене похмілля. Ніхто ніколи так не тримає мого волосся, коли мене вивертає.

Я регочу, попри сльози.

— У тебе стільки того клятого волосся, до речі. Не так-то воно й просто!

— І те, як ти вариш каву вранці, так правильно, — каже вона. — Усі варять неправильно. Навіть мама.

— Ти п’єш каву з чотирьох зерняток, Сар, там же навіть кави не чути.

— Я знаю. Але ти можеш. Ти питаєш мене, чи я хочу кави, і тоді ти вариш її так, як я люблю. Чотири зерна.

Я зітхаю.

— Ти, мабуть, зробила мені більше чашок кави, ніж я тобі. І вже точно більше сандвічів.

— Ти завжди забуваєш про майонез. А ти знаєш, що це життєво необхідно. Як ти тільки збираєшся вижити в цьому величезному світі без мене, Лу?

— Ну, це не означає, що ми ніколи не побачимося, — витираю мокре обличчя. — Я тебе по телевізору бачитиму, якщо вже ніде більше не зможу. Буду чекати того дня, коли вони змусять тебе з’їжджати пожежною жердиною.

— Але ж я тебе не зможу побачити, коли ти на тому кінці світу.

Обіймаю її за плечі.

— Я ж їду не назавжди.

— Тільки-но, холера, спробуй, — вона шморгає. — Ти ж не сплутаєшся з якимось йоганутим монахом і не наплодиш із дюжину тайських дитинчат? Га? Я хочу, щоб ти повернулася до Лондона на Різдво.

— Не думаю, що монахам можна дітей заводити, — я качаюся зо сміху. — Я ж лише на кілька місяців їду. Повернуся вчасно, Новий рік разом зустрінемо.

— Обіцяєш? — вона зчіплюється зі мною своїм рожевим пальчиком, як маленька дівчинка, а ці кляті сльози ллються знову, бо вона нагадала мені іншу маленьку дівчинку з далеких часів.

— Я обіцяю, я повернуся, Саро, обіцяю.