1 січня

— З новим роком, русалонько.

Сара сміється, а я притягаю її до себе.

— Вибач, — шепочу їй у волосся. Мовчки присягаюся собі в цьому році не цілувати нікого, окрім Сари.

— За що? — вона звузила очі, уперлася мені в груди витягнутою рукою.

Чорт.

— Я вчора часнику наївся. Бог знає, як ти цей сморід витримуєш, а я його чую кожного разу, як позіхаю.

Вигляд у неї дещо задоволений, дещо спантеличений. Добре, що ми з нею допилися до нестями, бо саме з такими коментарями можна втрапити в справжню халепу. Чесно кажучи, мені здається, що правда намагається сама вислизнути з мене назовні. Я, мов прострелений з автомата бензобак, — можу вибухнути щомиті.

«З НР, Лу! Люблю тебе!»

Я проводжу кінчиками пальців по літерах Сариного повідомлення, лежачи в ліжку. Новому року виповнилося лише дві години, але нічого. Я цілувалася з Джеком минулого, а не цього року. Цей — чиста сторінка.

«І я тебе теж, Сар, багато не пий! З НР, цьом».

Тисну «відправити» й вимикаю телефон. Лежу в темряві, дивлячись на стелю. Дякую батькам, що не поспішали переробити мою кімнату в кабінет чи не звільнили її, коли я поїхала до універу. Вона майже така, якою я її лишила, — своя, затишна, спокійна. Я не з тих, хто чіпляє на стіни постери, але книжки мого дитинства вишикувалися на полиці над письмовим столом, а бузкова сукня з випускного досі висить у шафі. Я навіть не можу висловити, наскільки все це зараз для мене цінне. Тут почуваєшся, ніби зайшов до машини часу або до рятівного ТАРДІСа. Цікаво, куди б я полетіла на власному ТАРДІСі? Відповідь мені відома. Назад, у 21 грудня 2008 року. Я б змусила себе пропустити цей клятий автобус. І ніколи не побачила б Джека О’Мару до того, як нас познайомить Сара. Тоді все було б гаразд. Я й на мить не припускала б думки, що мені дозволена ця розкіш: мати до нього почуття, які бодай трохи відрізняються від платонічних. Я б не валялася зараз тут, відчуваючи себе так ницо. Я могла ще якось розібратися з усім самотужки — до того цілунку. Я боролася зі своєю пристрастю, почувалася через це паскудною подругою, але залишалася на правильному боці межі.

Зараз я вчинила нечуване. Навіть не намагаюся виправдатися сама перед собою. Я не бачилася ані з Сарою, ані з Джеком після того дня в Лондоні. Знаю, він заприсягнувся мені зберігати таємницю, але не мав права просити мене про те саме. Я його не звинувачую: нам нести цей тягар нарівно. І я не знаю, чи правильно було б розповісти все Сарі. А може, це лише допоможе мені почуватися краще, а їй від цього стане гірше. Я втрачу її. Я надто добре це знаю. Вона, мабуть, і Джека тоді покине. Ніхто від цього не виграє. Мене турбує не те, що він, можливо, бабій-дурисвіт і фліртує направо й наліво за її спиною. Було б воно так, я розповіла б їй усе без вагань. Можливо, я сама собі в очі свічу, але відчуваю: сталося дещо дуже особисте — кілька хвилин божевілля, які важким тягарем лягли на сумління нас обох.

Я не розповім їй. Я дала собі обіцянку замовкнути назавжди про свої почуття до Джека О’Мари, і ніколи в житті обіцянка не була для мене такою важливою.