— Напевно того безкоштовного шампанського було кілька відер, якщо Сара в такому стані, — кажу, пригадавши, якою вона приповзла додому.

— Я не дуже все це люблю, то вона й моє випила, — відповідає він. — А нас усе частували й частували. Вона пила за двох, щоб урятувати мене: незручно було відмовлятися.

Я сміюся:

— О, ця дівчина. Одне велике серце.

— Голова в неї завтра болітиме.

Ми знову мовчимо. Я думаю, що б таке сказати, чим заповнити цю порожнечу, бо коли не вигадаю, то зроблю щось немислиме: запитаю, чи пригадує він ту зустріч на автобусній зупинці. Дуже, дуже сподіваюся, що я колись припиню постійно боротися з цим нестримним бажанням, що це вже не буде таким важливим або просто не стосуватиметься мене. Я над цим працюю.

— Ти їй дуже подобаєшся.

Оце-то бовкнула.

Він довго, повільно тягне пиво.

— Мені теж вона дуже подобається, — він повертається до мене. — Це ти про те, що якщо я раптом зроблю їй боляче, ти знайдеш мене де завгодно та видереш очі?

— Не думай, що я не зможу, — демонструю смішний удар карате, бо це все суцільна бравада, усе непереконливо, і єдина моя думка зараз: я люблю їх обох, у цьому корінь усіх проблем.

Звісно, моя вірність належить Сарі. Я знаю, де пролягає межа, яку ніколи не перетну, але іноді ця межа видається проведеною крейдою на траві, як на шкільному стадіоні, ніби її легко стерти та намалювати знову, але не там, де була до цього. У такі вечори, як сьогодні, вона, наприклад, посунулася вперед, а таким ранком, як завтра, я знову перенесу її на своє місце.

— Врахуємо належним чином твої таємні здібності ніндзя.

Я киваю.

— Навряд чи ти застосовувала б їх до мене, — провадить він. — Сара настільки мені подобається, що я не хочу завдавати їй ані найменшого болю.

Я знову киваю, і радіючи за Сару, і через те, що він добрий, і сумуючи, що він належить подрузі, і скаженіючи від того, що світ зіграв зі мною таку срану гру.

— Добре, то ми одне одного зрозуміли.

— Сказано в стилі справжнього мафіозі, — він нахиляється поставити порожній келих з-під пива на столик. — Ніндзя-мафіозі. Ти, виявляється, дуже небезпечна жінка, Лорі.

«Особливо, коли видудлила цілу пляшку вина й при цьому напівкохаю тебе», — думаю я. Мені таки треба йти спати, просто зараз, поки я не стерла цю кляту крейдяну лінію та не пересунула її знову вперед.

Ти, виявляється, дуже небезпечна жінка, Лорі.

Якого біса ці слова вирвалися з мого рота? Фраза звучить, як заяложене залицяння в дешевому телефільмі, а я ж лише намагався сказати, що ми друзі. Олень ти, Джеку, ось ти хто. Джек-олень. У школі я колись пишався цим прізвиськом, а зараз воно мені — як лайка. І по заслузі. Недарма вчителі постійно писали мамі в різній формі приблизно одне й те саме. Ось найбільш увічливий приклад: «Якщо Джек докладе стільки ж зусиль до свого навчання, як до своїх дурних вибриків, він далеко піде».

Мені приємно думати, що я довів помилковість їхніх прогнозів. Коли дійшло до випуску, оцінки в мене виявилися достатньо високими для того, щоб я зміг вступити до того універу, куди хотів. Щоправда, мені поталанило. Пам’ять у мене майже фотографічна, тож усі ці підручники й теорії тільки раз траплялися мені на очі — й одразу в ній застрягали. Це разом зі здібністю молоти язиком добре мені допомагало. А от чогось на здатність говорити з Лорі воно не розповсюджується.

— Отже, Лорі, що ще мені потрібно знати про тебе, окрім того, що ти мене приб’єш, якщо я ображу твою найкращу подругу?

Здається, вона нажахана моїм питанням. Я її не звинувачую. Останнього разу, коли я ставив таке ідіотське запитання комусь іще, це було моєю спробою швидкого побачення. Що я, в біса, роблю? Інтерв’ю в неї беру?

— М-м-м-м, — вона сміється легко й мелодійно, як музична скринька. — Не так уже й багато можна розповісти.

Я намагаюся вкласти у свій погляд думку: «А ти спробуй».

— Агов, підкинь мені чогось такого. Сара хоче, щоб ми потоваришували. Розкажи три факти про себе, які тебе найбільше бентежать. А тоді я розповім тобі свої.

Вона звужує очі, підборіддя трохи підняте.

— А давай по черзі?

— А давай. Тільки ти перша.

Кажу собі, що я це запропонував, бо Сара так прагне передружити нас із Лорі, і, щиро кажучи, частково це справжня причина. Частково. Але іншій частині просто хочеться більше дізнатися про неї, бо вона мене спантеличує, а ще тому, що мені тут затишно й зручно — на другому кінці канапи, я відпочиваю в її товаристві. Може, це через вино, яке вона випила, або через пиво, якого я надудлився, але мені здається, що ми з цією дівчиною можемо стати друзями. Це ж добре, правда? Я знаю, є люди, які не вірять у платонічну дружбу між чоловіками й жінками.

Ми обміняємося з Лорі правдивими історіями та станемо друзями. Ось, леді та джентльмени, мій великий план.

Вона барабанить нігтями по краю келиха, роздумуючи, а я, виявляється, з великою цікавістю чекаю, про що ж вона розповість. Вона опускає очі долі, на залишки свого вина, та, коли підіймає погляд, сміється.

— Гаразд. Мені було чотирнадцять, може, п’ятнадцять, — вона зашарілася та притисла руку до щоки, хитає головою. — Не можу повірити, що збираюся тобі це розповісти.

Знову цей легкий сміх, вона опускає вії, мені доводиться нахилитися, щоб заглянути їй у вічі.

— Та ну, тепер уже точно мусиш розказувати, — улещую її.

Вона зітхає з покорою.

— Ми з Аланою, моєю найкращою тогочасною подругою, були на шкільній дискотеці. Щось таке виробляли, удаючи дуже крутих. Здається, навіть пачку цигарок при собі мали, хоча не курили, жодна.

Киваю, чекаю на продовження.

— І ще там був той хлопець, такі завжди є, я його просто обожнювала. Півшколи теж — доведений факт. Але якимось дивом я йому, здається, теж подобалася.

Мені хочеться втрутитися та сказати їй, що то не є ніяким дивом і нічому тут дивуватися, але мовчу.

— Отже, він нарешті запрошує мене на танець, аж наприкінці вечора. Я, недовго думаючи, погоджуюся, і все йде просто чудово, поки я не намагаюся подивитися вгору, якраз тоді, коли він опускає голову, щоб подивитися на мене, і я з усього розмаху буцаю його головою в ніс. Так зламала йому носа.

Вона дивиться на мене широко розплющеними очима, а потім регоче.

— Кров повсюди. Швидку довелося викликати.

— Питань нема, — хитаю головою. — Оце так. Зустрічатися з тобою дійсно небезпечно, Лорі.

— Я з ним навіть не зустрічалася, — протестує вона. — Я хотіла, але після того вже й мови не було. Та й не дивно, — вона постукує кісточками пальців по голові. — Тверде, мов залізяка, на всі випадки життя.

— Окей, то ти в нас ніндзя-мафіозі з винятково твердим черепом. Тепер розумію, що Сара в тобі знайшла.

Вона підіграє:

— Гадаю, вона почувається в безпеці під моїм захистом.

— Я тобі кажу. Тобі варто подумати про кар’єру особистого охоронця. Гроші за навчання повернеш за кілька місяців.

Лорі ставить на столик свій келих, відхиляється назад, закидає пасма темного волосся за вуха, сидить навпроти мене, схрестивши ноги. Коли я був малий, ми щороку їздили на канікули до Корнуоллу, а мама мала особливу прихильність до тих крихітних фігурок піксі, що там продавалися. Вони сиділи на мухоморах чи ще на чомусь такому химерному. Лорі сидить у позі лотоса, гостре підборіддя, волосся закинуте за вуха. Щось у цій картині нагадує мені тих піксі, а наступної миті мене ні сіло ні впало охоплює туга за домівкою. Ніби вона моя давня знайома, хоч воно й не так.

Вона всміхається:

— Твоя черга.

— Не думаю, що в мене знайдеться щось гідне, — кажу. — Тобто маю на увазі, що я ніколи не буцав жінку головою.

— Який же ти чоловік?

Вона вдає розчарування, але попри її жарт, я усвідомлюю, що вона говорить серйозно.

— Хороший, сподіваюся?

Сміх завмирає в її горлі.

— Я теж на це сподіваюся.

Я знаю: вона говорить про Сару.

— Може, оце… — я різко міняю тему. — Розповім тобі про мій шостий день народження. Уяви собі малу дитину, яка загубилася в басейні з м’ячиками й настільки злякалася, що батько мусив пробиратися між гірками та переплутаними мотузками, мов крізь джунглі, щоб знайти малого. Я опинився під трьома футами м’ячів і плакав так голосно, що мене вирвало. Їм довелося там добряче прибирати, — перед моїми очима постає з усією ясністю перелякане обличчя батьків дитини, святкове вбрання якої їм довелося відчищати від мого шоколадно-тортового блювотиння. — Смішно, але на вечірки мене після цього стали запрошувати значно рідше.

— О, яка сумна історія, — каже Лорі, я навіть не припускаю, що вона дражниться.

Знизую плечима:

— Я чоловік. Я з твердого сплаву.

Вона знову стукає кісточками пальців по голові:

— Ти забувся, з ким маєш справу.

Я серйозно киваю:

— Залізна людина.

— Сам такий.

Я замовкаю й осмислюю, що ми тепер знаємо один про одного. Мені відомо, що вона незграбна з чоловіками та легко може спричинити поранення. Лорі знає, що мене легко налякати і що мене може на неї вирвати. Вона забирає порожню коробку з-під морозива та ложку, нахиляється, щоб поставити їх на кавовий столик. Попри всі намагання опиратися, мій чоловічий мозок спостерігає за її рухами, за її тілом, за матовим сріблом грудей, що видніється з-під рук, за тим, як вигинається низ її спини. І чого ж ці жінки так влаштовані? Так не годиться. Я хочу, щоб у нас із Лорі була платонічна дружба, але мій мозок наповнюється кожним її рухом, вбирає її, вбудовує в мою голову її мапу, тепер я можу бачити її уві сні щоночі. Я не хочу. Коли я не сплю, то, чесно, не думаю так про Лорі. Але, схоже, мій сплячий мозок не сприймає цього нагадування.

Уві сні я бачу, що її шкіра має кремово-блідий відтінок, що її очі кольору незабудок. Очі Лорі — мов літнє різнотрав’я. А тепер я додаю до цього й виразний вигин внизу її спини, її легку хмільну невимушеність і те, як вона прикушує нижню губу, коли замислюється над чимось. У такі моменти моя фотографічна пам’ять стає більше на заваді, ніж у пригоді. Звісно, мені сниться не лише Лорі. Але, здається, вона зайняла найміцнішу позицію серед усіх героїнь моїх снів. Не те, щоб мені завжди снилися якісь жінки. Негайно треба припиняти, бо я вже нагадую собі сортирного збоченця.