1986 рік

«Ми не вибираємо, у кого закохатися».

Так сказав мені містер Геллоран.

Гадаю, тут він мав рацію. Кохання не дає вибору. Кохання — це примус. Тепер я це знаю. Утім, можливо, іноді таки треба робити вибір. Чи принаймні не обирати кохання. Протистояти йому, втікати від нього. Якби містер Геллоран не обрав кохання до Вальсової Дівчини, усе могло б бути зовсім по-іншому.

Уже після того як він залишив школу, я нишком вислизнув з домівки і проїхав на велосипеді ледь не все місто, щоб навідати його в маленькому будиночку. День видався холодний. Небо було свинцево-сірим і таким важким та нерухомим, як шмат бетону. Час від часу сіялася мжичка, але небо було таке насуплене, що ніяк не могло здобутися на пристойний дощ.

Містера Геллорана примусили звільнитися. Не було жодної гучної заяви. Мабуть, сподівалися, що він сам цього не афішуватиме. Та звісно ж, усі учні знали, що він іде зі школи, і всі ми знали, яка на те була причина.

Містер Геллоран відвідував Вальсову Дівчину в лікарні, поки вона одужувала. І далі навідував після виписки. Вони зустрічались у кав’ярні або в парку. Припускаю, що їхні зустрічі були таємними, бо їх ніхто не бачив разом, або ж бачили, та не знали, що це вони. Вальсова Дівчина змінила своє волосся. Вона висвітлила його, і тепер воно було майже біляве. Я не розумів, навіщо вона це зробила. Мені здавалося, що її волосся і раніше було гарним. Хто знає, може, вона відчула потребу змінити його, тому що сама змінилася. Інколи вона гуляла з ціпком. Іноді повільно накульгувала. Навіть якщо хтось і бачив їх разом, вони, напевне, думали, що містер Геллоран просто хотів її підтримати. У той час його ще вважали за героя.

Проте все змінилося, коли люди дізналися, що Вальсова Дівчина вечорами навідувалась до будиночка містера Геллорана, а він часом прокрадався до її оселі, коли мами не було вдома. Ось чому він тієї ночі проходив біля церкви.

А відтак у нього зусібіч полетіли шматки лайна, бо Вальсовій Дівчині було тільки сімнадцять, а йому за тридцять, і він був шкільним учителем. Люди більше не вважали його за героя, а стали називати збоченцем і педофілом. Розлючені батьки один за одним ходили до директорки. Навіть попри те що містер Геллоран відповідно до закону не зробив нічого протиправного, у неї не залишилось іншого вибору, опріч як попросити його звільнитися. Адже від цього залежала репутація школи і «безпека» її учнів.

Почали ширитись історії про те, як містер Геллоран навмисне кидав на підлогу губки для витирання дошки, щоб зазирнути ученицям під спідниці, або про те, як він тинявся коло спортзали, витріщаючись на дівчачі ноги і сідниці, або про те, як одного разу в їдальні він помацав за груди дівчину, котра підійшла повитирати його стіл.

Це все була брехня, але плітки — вони як мікроби. Вони блискавично ширяться й розмножуються, і не встигнеш озирнутись, а геть усі вже заразилися.

Хотів би я сказати, що заступався за містера Геллорана і захищав його перед іншими учнями. Якби ж то. Мені було дванадцять, і я був таким самим учнем. Я сміявся з жартів про нього і жодним словом не заперечив, коли його обзивали чи вигадували нові несусвітні плітки.

Я ніколи не казав, що я в них не вірив. Що містер Геллоран був доброю людиною. Бо він урятував життя Вальсовій Дівчині, а також урятував мого тата. Я не міг розказати про чудові картини, які він малював, про той день, коли він урятував мене від Шона Купера, чи про те, як він допоміг мені зрозуміти, що слід триматися за те, що є для тебе особливим. Триматися міцно-міцно.

Мабуть, тому я й пішов навідати його того дня. Окрім того, що містер Геллоран був змушений покинути школу, він мусив іще й виїхати з будинку. Його винаймала школа, і новий учитель — його заміна — мав туди перебратися.

Я все ще почувався трохи налякано і не зовсім зручно, коли залишив велосипед на ґанку й постукав у двері. Містер Геллоран відчинив не відразу. Тож я мав час повагатися, чи, може, краще піти, і навіть подумав, що його немає вдома, хоча автівка стояла перед будинком. А потім двері відчинились і переді мною з’явився містер Геллоран.

Він якось змінився. Цей чоловік завжди був худорлявим, але тепер, здавалося, геть усох. Його шкіра, якщо таке взагалі можливо, мала вигляд іще блідіший. Волосся спадало на очі, а одягнений він був у джинси й чорну сорочку, яка ще більше підкреслювала його жилаві руки з виразними синіми венами, що так чітко вирізнялися під його блідою шкірою. Того дня він справді скидався на якусь химерну нелюдську істоту. На Крейдяну Людину.

— Привіт, Едді.

— Привіт, містере Геллоран.

— Що ти тут робиш?

Гарне питання, бо зараз, опинившись на його порозі, я й сам не знав, навіщо прийшов.

— Твої батьки знають, що ти тут?

— Ем-м… ні.

Він легенько насупився, вийшов на ґанок і роззирнувся. Тоді я не второпав, для чого він це зробив. Та пізніше я збагнув: на додачу до всіх звинувачень йому ще бракувало, щоб хтось побачив, як він запрошує до себе підлітка. Припускаю, що він навіть хотів мене прогнати, а тоді подивився на мене і спокійнішим голосом сказав:

— Проходь, Едді. Хочеш чогось випити? Соку або молока?

Насправді я не хотів пити, та відмовлятися було б неввічливо, тому відповів:

— Е-е-е… я не проти випити молока.

— Добре.

Я пішов за ним до крихітної кухні.

— Сідай.

Я сів на хисткий дерев’яний стілець. Кухонний стіл та інші поверхні були заставлені коробками. Не менше їх було й у вітальні.

— Ви їдете? — запитав я, і це було безглуздо, бо я й так знав, що він їде.

— Так, — відказав містер Геллоран, вийняв з холодильника пакет молока і, перевіривши на ньому дату, взявся шукати у коробках якусь склянку. — Переберуся до своєї сестри в Корнуолл.

— Так? А я думав, що ваша сестра померла.

— Я маю ще одну сестру, старшу. Її звуть Крісті.

— Зрозуміло.

Містер Геллоран подав мені молоко.

— Усе гаразд, Едді?

— Я… е-е-е… я хотів подякувати за те, що ви зробили для мого тата.

— Я нічого не робив. Я лише сказав правду.

— Так, але ви не мусили цього робити, і якби ви не…

Я обірвав на півслові. Це було нестерпно. Куди гірше, ніж я собі уявляв. Я не хотів тут бути. Я волів піти, та відчував, що не зможу.

Містер Геллоран зітхнув.

— Едді, усе, що сталося, не має жодного стосунку ні до твого тата, ані до тебе. Зрештою, рано чи пізно я все одно збирався поїхати.

— Через Вальсову Дівчину?

— Ти маєш на увазі Елізу?

— А, так, — кивнув я й відсьорбнув молока. На смак воно було трохи прокисле.

— Ми подумали, що найкраще буде почати все спочатку. Для нас обох.

— То вона поїде з вами в Корнуолл?

— Можливо, з часом приїде. Сподіваюся.

— Люди говорять про вас бридкі речі.

— Я знаю. Але це все неправда.

— Знаю.

Та Геллоран, мабуть, подумав, що недосить мене переконав, і тому додав:

— Еліза — особлива дівчина, Едді. Я не думав, що так станеться. Я лише прагнув допомогти їй, хотів бути їй другом.

— То чому ви не могли бути просто друзями?

— Ти краще зрозумієш мене, коли подорослішаєш. Ми не вибираємо, у кого закохатися. Ми не вибираємо тих, хто дарує нам щастя.

Одначе він не скидався на щасливого. Мав зовсім не такий вигляд, який мають закохані. Він був сумний і ніби трохи розгублений.

Я їхав додому і сам почувався збентеженим і трохи розгубленим. Неквапом підкрадалася зима, й о третій годині пообіді день уже починав розповзатися, перетворюючись на туманні сутінки.

Усе здавалося холодним, похмурим і безнадійно втраченим. Наша банда розпалася. Ніккі жила з мамою в Борнмуті. Міккі знайшов собі нових паскудних друзяк. Я досі дружив з Гоппо і Гладким Ґевом, але тепер усе змінилося. У гурту з трьох товаришів є свої вади. Я завжди думав, що Гоппо був моїм найкращим приятелем, та іноді траплялося, що я заходив покликати його надвір, а він уже десь гуляв із Гладким Ґевом. Це викликало зовсім інше відчуття — обра`зу.

Мама з татом теж змінилися. Після нападу на отця Мартіна протести біля маминої клініки поступово припинилися. «Ніби відтяли голову змії», — казав тато. Проте якщо мама трохи розслабилась, тато, либонь, ще більше напружився й не знаходив собі місця. Можливо, усі ті клопоти з поліцією так попсували йому нерви, а може, то було щось інше. Він зробився забудькуватим і дратівливим. Бувало, що я натрапляв на нього, коли він сидів у кріслі, утупившись поперед себе, ніби чогось чекав, але не знав, чого саме.

Здавалося, те незрозуміле очікування охопило ціле містечко Андербері. Усе ніби призупинилося. Поліція досі нікому не висунула звинувачень у нападі на отця Мартіна і, можливо, всіх частково опанувала ще й підозра: люди придивлялись одне до одного, гадаючи, чи здатен на таке хтось зі знайомих.

Листя жовтіло, морщилось, скручувалося й урешті-решт більше не мало сили триматися за дерева. З’явилося таке відчуття, що все навколо в’януло і помирало. Кудись поділося все нове, різнобарвне і чисте. Немов усе місто тимчасово сховали до його власної запилюженої капсули часу.

Як з’ясувалося згодом, ми справді чекали. Коли бліда рука дівчини визирнула з купки опалого пожовклого листя, було таке відчуття, що всеньке місто насилу протяжно видихнуло. Це таки сталося. Найгірше нарешті трапилося.