4

У задимлений кабінет увірвалося сонячне проміння. Власник апартаментів і всієї психушки, загасивши сигарету в попільничці, дощенту набитій недопалками, звернувся до тендітної жіночки, яка труїлася шкідливими випарами, сором’язливо стискаючи в руках ридикюль із чорного дерматину. Дамі забракло сміливості розпочати делікатну розмову, пов’язану з її чоловіком, отож Павлович — лікар, цар і бог цього закладу — взяв ініціативу у свої руки.

— Ви проходьте. Сідайте.

Чоловік вказав поважним жестом на стілець перед собою, оголивши зап’ясток правої руки, на якому наколота гадюка обвивала ніжку чаші — впізнаваний символ медицини. Жіночка пройшла кілька кроків і обережно приземлилася на стілець. Її строгий сірий сарафан, обтягнутий на талії чорним паском з елегантною брошкою у формі медузи Горгони і в тон блакитному шаликові, що обвивав шию жінки, створював їй образ суворої вчительки, який чомусь нівелювався в тумані тютюнового диму. Дама кашлянула, натякаючи на шкідливе її здоров’ю задимлене повітря, але Павлович не звернув на це жодної уваги. Він тут господар!

Нарешті з вуст гості злетіло пояснення її візиту:

— Доброго ранку. Я знову з тої самої причини, — обережно почала вона.

Павлович вільготно розвалився в м’якому кріслі, почуваючись абсолютним володарем ситуації. Його щоки поросли важкими бакенбардами, які переходили в пожовклі від тютюнового диму вуса. Якби не вбогий інтер’єр власного кабінету й лікарський халат, він скидався б на джентльмена, з келихом віскі й сигарою в руці, що вислуховує бідкання покоївки на дощову погоду.

Лікар розчинявся у власних думках, обмаль зважаючи на жінчине патякання. Він волів би уникати цих ліричних відступів, автори яких виставляли себе в кращому світлі, а запроторених ними ж до психушки родичів обмовляли, як останніх покидьків. Щоразу це відбувалося за тією самою схемою, яка вже втомила його, проте реабілітація ним же репресованих пацієнтів у таких угодах не передбачалася.

Голос жінки вирвав його з задуми й повернув до кабінету.

— Його пиятика дошкуляє мені й діткам, які приходять на приватні заняття. Ще трішки — і розпочнуться канікули, а з ними й закінчиться моє вчителювання.

Несміливим жестом учителька дістала з сумки білий конверт і простягла його психіатру. Не соромлячись ані пакунка, ні відвідувачки, Павлович грубими пальцями підтягнув його до себе. Уважно слухаючи нарікання співрозмовниці, він зазирнув усередину, на позір оцінюючи кількість отриманих купюр. Заради пристойності лікар перепитав:

— Може, ми його до звичайної наркології скеруємо?

Жінку пересмикнуло. Невже цей лікар вирішив спекатись її чоловіка всупереч попереднім домовленостям? Такий перебіг подій її аж ніяк не влаштовував, тому вона поспішила розповісти про гіркий досвід лікування її чоловіка в наркологічній клініці:

— Був він там — не допомогло. Під час лікування зірвався, потрощив обладнання, побив лікаря й санітарку, ще й спирт намагався викрасти. Удруге відмовились його брати. Добре, що Віталій, мій учень, згодився помогти. Навіть не знаю, що б я робила…

Раптом з її очей полилися сльози. Цей інструмент маніпулювання вона викликала штучно, але майстерно. Своє розчарування жінка підсилила фразою:

— Господи, який сором!

Павлович вловив жіночі хитрощі, але, одержавши дещо цінніше за жінчині сльози, вирішив підіграти своїй гості.

— Ну, перестаньте. Ми в курсі ваших проблем і вже сьогодні почали їх розв’язувати. Анатолій чемно пройшов перші процедури. Ми зробимо все, щоб його перебування в нас виявилося для всіх корисним.

Після цих слів Павлович підійшов до сейфа й вийняв звідти грубий зошит, з яким повернувся до свого місця під жвавий лемент жінки.

Зрадівши порозумінню, учителька знову защебетала:

— Я така рада, що ви мене розумієте. Робіть, як належить, Веніаміне Павловичу, а я потім ще прийду. Принесу те, що треба.

Павлович напустив на себе серйозності, виказуючи мовчазну згоду й даючи взнаки, що розмову завершено. Він схилився над зошитом, занотовуючи щось у нову графу. Жінку охопила радість, яку одразу ж загасив кашель, укотре спричинений тютюновим димом. Відкашлявшись і надякувавшись, вона поквапилася в коридор, мало не збивши на порозі Чахлого, який, не дотримуючись елементарних правил етикету, без стуку зібрався проникнути в кабінет начальника. Санітар обминув перешкоду і з гримасою невдоволення увійшов до кабінету шефа.

— Здоров. Це часом не відьма алкаша?

— Вона сама, — відповів лікар, розчиняючи навстіж вікно. — Маринував її в диму, аби швидше тлумачила свої побажання, а то запроторити рідних людей кортить, а сміливості бракує.

Хмари диму заклубочилися біля шпарини й, підхоплені протягом, полинули назовні. Павлович знову взявся за сигарету, збираючись у комфортному для себе середовищі вислухати підлеглого.

— Усі баби — відьми, особливо тещі, — процідив крізь зуби Чахлий.

Обізнаний із сімейними проблемами санітара, головний лікар не мав бажання довідуватися чергові побрехеньки про його родичок, тому одразу перейшов до справи:

— Як нічка?

— Нормально. Правда Гриша цього разу щось здав. Шрек боїться, щоб ми з ним не переборщили. Сьогодні йому довелося нести старого на власному горбі.

— Нехай справами займається, а не поради роздає, — грубим, як і його тіло, голосом обірвав лікар. Чахлий поспішив заступитися за напарника.

— Ну ти ж знаєш, він ще й досі відійти не може після смерті малого.

— А вже час! — грізно урвав Павлович і, випустивши в стелю цівку диму, докинув: — Інакше нашим пацієнтом стане.

Сарказм шефа насмішив санітара. Плести інтриги було одним із найулюбленіших занять Чахлого; головне — самому залишатися білим і пухнастим, тому за першої-ліпшої нагоди він паплюжив оточення, виставляючи себе в гарному світлі. Не став винятком і цей раз.

— Учора новенького обличчям по підлозі возив. Як з ланцюга зірвався.

Павлович пропустив останнє речення повз вуха. Він подумки тішився з додаткових прибутків, що їх давала посада. На диво, вони виявилися значно більшими, ніж зарплатня головного лікаря шпиталю. Інформація про способи їхнього лікування розліталася місцевістю з повсякчас високою швидкістю, унаслідок чого з’явилася постійна «клієнтура». Справи йшли непогано, тому на все решту він начхав. Чхав на етику й клятву Гіпократа, на нездобутий вчений ступінь і столичні комісії, що час від часу наскакували з перевірками, вимагали неабияких витрат на обіди і, так би мовити, за скромні матеріальні бонуси заплющували очі на певні недоліки в документах; і, звичайно, він чхати хотів на пацієнтів.

Теревені підлеглого забивали баки непотрібною інформацією. Робочий день лише розпочався, а лікар вже випалив сім цигарок — у таких робочих умовах пачка розійдеться до обіду. Павлович дістав із конверта кілька купюр і поклав на столі перед санітаром:

— Це вам на двох.

Не гаючись ані секунди, Чахлий змів зі столу запропоновану суму.

— Якраз вчасно. У малого день народження — обіцяв «воздушку» купити.

— Навіщо? — поцікавився Павлович.

— Нехай ворон стріляє.

Відповідь санітара здивувала лікаря, який з огляду на свої професійні навички вбачав у ній певну неадекватність, але заради власної вигоди змовчав — адже саме ті руки вигортали жар у створеному ним пеклі. Натомість начальник запитав:

— Хто вас міняє?

— Прапор з Адамом. Що з новеньким, Павловичу? — поцікавився Чахлий, ховаючи гроші до кишені халата.

— Скажи Адамові, нехай приведе його до мене.

— На перше побачення? — з єхидною інтонацією перепитав санітар.

Терпець лікарю увірвався. Звісно, усі вони робили одну справу, але кістлявий санітар більше за всіх палав спільною ідеєю. Якщо Павловича й Шрека приваблювала грошова сторона медалі, то цього нехриста — ще й садистичне задоволення від завданих людям тортур.

— За що ти так людей не любиш? — поцікавився шеф.

Чахлий зупинився на порозі й, розвівши руки, коротко відповів:

— Вони ж психи.

Санітар вибрався в коридор, де нарешті залишився наодинці з отриманою премією. Місце під кабінетом головного лікаря не найкращим чином годилося для втілення його задуму, тому Чахлий подався до напівтемного закапелку, на ходу виймаючи скручені в жмут гроші.

Чоловік роззирнувся. Переконавшись, що він сам-один, Чахлий висмикнув зі згортка кілька купюр і сховав їх до окремої кишені. Коли процедура нерівномірного розподілу преміальних завершилася на користь розподільника, він задоволено посміхнувся й рушив білим коридором в ординаторську, де пересічно здавали зміну колегам і відбувалися звичні посиденьки санітарів.

Щасливий і задоволений собою, він вплив до кабінету, де Шрек, схилившись над товстезним загальним зошитом, заповнював графік чергувань.

— Я від Павловича. Премію приніс!

Чахлий дістав із халата жменьку грошей і, демонстративно перерахувавши, розділив на дві однакові частини подачку від головного лікаря.

— Твоя частка, — промовив Чахлий, передаючи кошти.

Шрек і оком не змигнув на матеріальну винагороду, запропоновану напарником. Як і раніше, його погляд вивчав розграфлені клітинки, а рука вряди-годи обводила в кишеньковому календарі потрібні дати кульковою ручкою. Така байдужість розізлила напарника.

— Я не розумію, Шреку, мені що, більше за всіх треба? — гаркнув Чахлий.

Лютий тон колеги змусив Шрека відірватися від нотаток.

Він підвівся, узяв гроші та підійшов до вішака, з якого стягнув легеньку куртку.

— Мені теж потрібні. На пам’ятник збираю, — пояснив велетень спокійним голосом.

Під пильним наглядом Чахлого Шрек скинув халат, убрався в згадану одежину і, розправляючи комір, запитав:

— Ти додому?

— Ні, по подарунок малому.

— Я теж до малого, — сумовито мовив дужий санітар.