Епілог Угода

Вона справді не постраждала фізично.

Діагностика «Затишку» виявилася точною. Яна Барва була цілком здоровою, якщо не рахувати алергії, але то вже окрема історія. Ніщо не вимагало прописувати їй постільний режим і тримати в лікарні. Та стрес усе ж переважив, Ольга не ризикнула везти Яну додому одразу, поклала в приватну клініку в Луцьку. Спершу нічого не хотіли брати, та потім усе ж переграли. Власник зустрівся з нею, переговорив, сказав прямо: перебування за їхній рахунок, з огляду на обставини, але за ліки доведеться заплатити. Заспокійливі – дорогі, тому й ефективні. Ольга не заперечила б і так, тому слухала співрозмовника упіввуха, думаючи про своє.

…Вадим Чотар вивів їх, як зміг. Спершу переконався, що ніхто з уражених ним ворогів їм не завадить. Потім знайшов ковіньку, без неї раптом стало дуже важко пересуватися. Далі вони з Ольгою перевантажили звільнену Яну на пересувні медичні ноші. Почавши оживляти своє дітище, Таміла Радзівіл подбала про пандус. Чотар чекав, що місцевий сторож почне цькувати втікачів собаками. Та надворі нікого не зустріли, із чого напрошувався лише один висновок: його попередив боєць, який мудро накивав п’ятами.

Село Піщане випустило своїх бранців.

Дозволило забратися геть, нічим більше не перешкоджаючи. Завантаживши Яну в «опель» і виїжджаючи звідти, утікачі не зустріли на своєму шляху жодної живої душі, навіть тіні. Ніде не гавкнув пес, хати похмуро темніли, навіть місяць зник і зорі більше не світили. Складалося враження, що машина їде по справді безлюдній, вимерлій місцевості.

Щойно вибралися на рятівну трасу, Чотар наддав. Він спершу взагалі не хотів лишатися в Шацьку. Проте зупинила банальна річ: у Ольги в машині закінчувався бензин. Уже прикидаючи подумки, де може бути найближча заправка, Вадим спіймав себе на думці – дідько, як же він знесилів. Утома навалилася важким, непідйомним тягарем, і він здався. Повіз Ольгу з Яною назад до готелю, де їхню появу серед ночі, ще й у такому пошарпаному вигляді, зустріли більш ніж здивовано.

І все ж таки Чотар мусив це зробити.

Попри третю ночі, коли нормальні люди сплять, спустився на рецепцію, попросив у чергової мобільник, бо свій залишив десь у Піщаному й не шукав, а Ольжин узагалі зник хтозна-де. Набрав з пам’яті опера Максима. Почувши невдоволений голос на тому кінці, кількома короткими фразами пояснив, що до чого.

І дав нові вказівки.

Яна саме спала, коли Чотар прикульгав їх провідати.

Стояв черговий спекотний липневий день. Ольга збиралася забрати доньку до Києва вже завтра, максимум – післязавтра. Після всього не хотіла лишатися тут узагалі. Весь цей час Вадим намагався хоч чимось допомогти, та все ж більше займався історією Піщаного. Знову ходив по кабінетах, давав свідчення, більше нічого йому робити не дозволяли. Чим далі, тим упевненіше тримали на відстані.

Ольга чекала. Аби не прийшов, сама б дзвонила – новий телефон купила найперше. Її мобілка так і не знайшлася. Таксист Павло лишився живим, його відшукали на хуторі, але куди подів її мобільник, він затято не говорив. Ользі було на те начхати, як і на подальшу долю всіх, причетних до цієї історії. З’явилися значно важливіші справи. І поговорити з Вадимом стало вкрай необхідно.

– Кушнірук був десь годину тому, – сказала замість привітання.

– Наш справжній полковник, – Чотарю не сподобався її голос, він спробував хоч якось пожартувати. – Приходив дякувати за допомогу?

– Не зовсім, – Ольга закурила. – Тут таке… На Штефана Попеляка в поліції геть нічого нема. Факт, що ти допитував його, а потім залишив зв’язаного, подадуть як ваш особистий конфлікт. Він не має претензій, заяви не писатиме.

– А він що, може навіть мати претензії?

– Усе серйозніше, ніж ти думаєш, – вона затягнулася. – Розумієш, розговорили Гнатюка.

– Це я знаю.

– Його та трьох спільників, знайдених у Піщаному, притягнуть за викрадення Яни. Не більше.

– Тобто?

– Я мушу підтвердити, що Гнатюк викрав її з метою викупу. Він уже зізнався в цьому.

Чотар подивився на кінчик її цигарки, потім – знову на обличчя.

– Так. А…

– Дослухай спокійно, зараз усе поясню. Принаймні спробую, – Ольга зробила глибоку затяжку. – Розумієш, Гнатюк назвав усіх шістьох пацієнтів. Це діти або близькі родичі відомих політиків та бізнесменів. Операції робилися сам знаєш як. Таким чином, вони стають співучасниками злочинів.

– Звичайно. Усі чудово знали, на що йдуть.

– Оприлюднювати навіть один такий факт не можна.

– Хто сказав?

– Начальник тутешньої поліції Кушнірук. А йому порадили робити так із Києва. Він не дзвонив – їздив туди. Усе розказав, за зачиненими дверима. Отримав певні вказівки. Зрештою, – зітхнула Ольга, – як їх покарати? Забрати назад у прооперованих незаконно пересаджені органи?

Чотар уже забув, що таким речам не треба дивуватися.

– Зникали люди, Ольго.

– П’ятьох поплічники Гнатюка вивезли подалі від цих місць. Шосте тіло, як ти знаєш, знайшли в доті, недалеко від того хутора. Нема жодних доказів причетності до вбивства Макара Гнатюка чи когось із його людей. Він не зізнається, Вадиме. Натомість бере на себе провину за викрадення Яни. Бо ми ж із тобою, як не крути, шукали мою доньку.

– Чекай… А Женя Заплава?

– Для того є таксист Павло Береговий, – вона докурила до фільтра, акуратно поклала недопалок у смітник поруч із лавкою. – Йому лікарі вже ставлять діагноз. Він, до речі, ні від чого не відмовляється. Де два трупи, там і чотири. Ніхто не питає. Як поліція і слідство вирішать це питання, мене, чесне слово, не хвилює. Я втомилася, Вадиме, дуже втомилася. Хочу, аби все скінчилося.

– І готова прийняти угоду?

– Готова! – сказала виклично. – Уяви собі, готова. Мертвих не повернеш. Тіла знайдуть, повернуть рідним, хай зниклі безвісти будуть поховані як слід. Я сумую разом із іншими, та давай так: нехай кожен ховає своїх мерців. А живі хай живуть. Це я про себе, Яну… Про тебе. Стара лікарка отримала Божу кару. Піщане лишиться там, де стоїть, краще йому вже ніхто в цьому світі не зробить. Гнатюк та його банда сядуть.

– Відповідатимуть не за все.

– Це щось змінить? Вадиме, це справді нічого не змінить!

– Усе через шістьох персон, яких краще не чіпати й узагалі лишити в спокої.

– Не краще. Безпечніше.

– Ти відчуваєш небезпеку, Ольго? Тобі погрожували? Із тебе силою взяли слово не рухати справу далі й прийняти, як є?

– Ні, – вона сумно хитнула головою. – Мені пояснили. А я – не дурна. Ще раз кажу: Яна жива. Подібне більше не повториться в Піщаному, просто нема кому цим займатися. У Шацьку вже оновили поліцію майже на сімдесят відсотків. Якої справедливості ти ще хочеш?

– Не знаю.

Чотар зараз говорив чесно.

Він не знав відповіді.

Її не було – такої, яка б усіх задовольнила.

– Вирішувати тобі, – промовив нарешті.

– Я вже вирішила, – Ольга витягла нову цигарку. – Знаєш, тут якось подумала кинути курити. Навіть потерпіла півдня. Потім прийшло інше: здоровий спосіб життя не завжди корисний. Яна – тому приклад.

– Не все, у що ми віримо, правильно. Це хочеш сказати?

– Саме так, – сказала Ольга. – Особливо коли йдеться про віру в повну справедливість. Вона, справедливість, різною буває.

– Та знаю. Мені б не знати.

Вадим Чотар не думав, що посміхнеться у відповідь на легку посмішку Ольги Барви.

Але посміхнувся.

м. Київ

березень-травень 2018 року