– А я про що? В хаті – пустка, нікогонікого, самасамісінька з племінником і племінницею. Приїхали дисертації дописувати, вночі пера портять, а вдень сплять. Отож і я закуняла посеред дня, поки барабан вдарив і зорі висипали. Хутенько скочила – і до клубу, а там патлаті топчуться. Ні говоряки заїжджого, ні кіна. Посиділи з Олькоюсторожихою, пограли в мовчаники, і подалися собі під кожухом ледаря празнувати...

– А було ж! Мого Петра пам’ятаєш? Не руки – граблі. Як згребе дівок на вечорницях, пищали, аж заходилися, і я за всіх голосніше.

– І не кажи...

– Хоч на базарі відкричалася...

– Але ж і населення вредне пішло! Як колись у «Торгсині»...

– Ой! У мене вже й голосу не стало, як та патлата шльондра причепилася, що деру за яблука, як у супермаркеті...

– Здрасті! Понаїздилася, шмаркачка, по закордонах...

– А я їй: «... па кругла, як горіх, так і проситься на гріх! А зуби вставні!»

– Пани мої дрібнесенькі, а воші як біб!

– Отожбо! Вона пащеку роззявила, а я їй донешту межи щелепи...

– Подавилася?

– Схрумала!

– А там таки кріпко зуби ставляють...

– Слава богу! На наші яблучка! Схрумала – і півлантуха забрала без торгу...

Тут і я вліз, як Пилип з конопель.

– Бабулі! Де ательє у Веселівці?

Затихли.

– Ателье питає...

– Нащо йому ательє?

– Бозна...

– Вроді піджачок справний...

– І при штанях...

– Що воно забуло у тому ательє?

Кажу:

– Бабулі! Причім піджак, причім штани? Чекають на мене в ательє.

Перезирнулися.

– Ждуть на нього...

– На таке?

– Бува...

– В ательє?

– Дівчата там... Шиють і порють...

– Женихатися їде?

– Ма’ть...

– Та воно ж лисе!

– Ниньки всіх підбирають... Лисе, патлате, дурне – аби в штанях.

– А було ж! Мого Петра пам’ятаєш? Як свисне на перелазі...

–... груші на всьому кутку обсипалися!

Гарячкую:

– Бабулі! Причім груші? Причім Петро? Де ательє у Веселівці?

Глянули.

– Кричить, бачиш...

– Ма’ть, больне на нерви...

– Ще сопливе, а вже негодяще...

– І лице жовте...

– Ма’ть, з колиски падало...

– А було ж! Мого Петра пам’ятаєш? На бугая виліз...

–... і цибав, як на моторолі!

Зриваюсь:

– Бабулі! Причім больне? Причім бугай? Де Веселівка? Де ательє?!

Відсахнулися.

– Витріщилося...

– Цур! Цур!

– Таки порчене!

– Оце вже Веселівка! Вилазьте!

– Ательє?

– Паняйте, паняйте! Поспитаєте!

Я вивалився. Автобус пішов. Кручуся, як каботажний лоцман. Долоню човником до очей тулю. Бруківка і степ. А на видноколі ніби садки кучерявляться. Чи марево? До зупинки – хвала Магеллану! –дівчина велосипедом котить.

– Благаю! Де Веселівка? За півгодини маю виступати в ательє!

– Ательє? А! Пошивочна майстерня! Це рукою подати. Кілометр до переїзду, а там – під поїзд не втрапте! – ще з кілометр і праворуч.

– Зачекати автобус?

– Він ходить, як мертве бігає. Беріть ноги в руки і чимчикуйте. Воно надійніше.

Зриваюся й барабаню бруківкою. Сонце прицільно лупить у тім’ячко. Вітерець бавиться краваткою, а та ляскає по очах. Модерні черевики без задників – «ні кроку назад!» – влаштовують фігурне катання. Не розженешся!

Перші будиночки – пру попідтинню. Черевики в правиці, ошую–тека, посередині я – босоніж і при краватці. Натюрморд!

Переїзд пропихкав, як товарняк. Знов попідтинню – хоч би ніхто не стрівся! Ех! Дві фігури під парканом – вилізли на осоння. Ух! То ж мої бабулі! Мчу повз них, а в спину – трансляція:

– О! Наше лисе чеше...

– Ма’ть, гарбуза вчепили...

– Та ще з виляском...

– Аж з виступців випав...

– А було ж! Мого Петра пам’ятаєш?

– Куди нинішнім!

– Як поцілує – опік третього ступеня!

У мене друге дихання відкрилося – ледь пошивочну майстерню не проскочив. Тільки вліз у сабо... тажні черевики, як зграйка літніх майстринь попід руки мене підхопила й в ательє занесла. Встиг!

Не перевівши подиху, починаю:

– Тема нашої лекції «Деякі аспекти виховання методом переконання».

Літери в конспекті стрибають, мов коники. Шпарю з голови:

– Куди не глянь, скрізь як не лисі, то патлаті, як не витрішкуваті, то больні на нерви. А було ж! Вашого Петра пам’ятаєте? Як свисне на перелазі, то на кутку водночас усі дівочі серця солов’ями витьохкували...

Пролунали сердечні оплески.

ФЕНОМЕН

Урологія – не мед. Урологія – це нирки. А втім, тут ліпше бути дилетантом, ніж пацієнтом...

Після вечері у телехолі урологічного відділення спалахували оповіді, сповнені непідробного художнього темпераменту вкупі з суворим документалізмом: про вихід назовні камінця, подібного обрисами до піка АйПетрі, про жовчні міхури, натоптані булигами, про піщані самуми та про інші урологічні – пардон! – катаклізми, які не в силі відтворити квола естетична думка.

Хором ниркоманів непомітно, але твердо диригував довгожитель відділення, давньоримського типу дідок у пурпуровому жіночому халаті. Йому допомагала дама, що нагадувала катрана, правда, засушеного. Новачки тихцем панікували, хапалися за боки, ковтали пігулки, стенографували рецепти дивоузварів, вимолювали законспіровані (від фінінспекторів) адреси заслужених знахарів (народних гомеопатів), уповні осягаючи усю безпорадність медицини у справах наших внутрішніх органів.

Окремих оптимістів катраниха вколошкувала словесним нагаєм, сплетеним з чистого сарказму.

– Наші лікарі справді дещо тямлять, – підтримувала вона надії. І додавала: – У ниркахсоте під соусом – є така ресторанна страва. Тількино я з’являюсь тут, мій лікар одразу відбуває на курси підвищення декваліфікації. Воленсневоленс усі тутешні ескулапи долали на моїх нирках лікнеп, – губи дами тоншали, зуби більшали, – тобто, лікарський непросвіток.

Санітари якраз протранспортували чергового неофіта. Він був кольору хакі.

– Напівфабрикат реанімації! – поставив діагноз дідоккесар.

І всі потяглися до палат, приречено човгаючи капцями.

Проте остання теза виявилась помилковою. Ще вчора пожмаканий і жовтозелений, як солдатське галіфе, неофіт за ніч оклигав. Він притупав на сніданок самостійно, стрясаючи своєю гривою і перечіпляючи столи полами халату.

– Привіт симулянтам! – невимушено привітався сивоголовий.

Пурпуровий дідок викотив очі.

– Що, батьку, вдавився казенною закускою?

Старійшина перевершив себе у лютих витрішках і захрипів. Усі напружились, але марно, –дідок справді вдавився від гніву.

Неофіт ляснув його межі плечі лопатоюдланню, а вільною рукою згріб зі стіни меню.

– Цікаво, чим давляться на снідання? Кнелі парові... Брр... Білковий омлет... Хм... А жовтки куди йдуть? На гогольмоголь діабетикам? Від такого харчу і здоровий згибіє!

– У нас прийнято говорит тихо! – гаркнув нарешті дідок.

– А у нас навпаки.

– Киньте демагогію!

– Куди?

Пацієнти пожвавішали.

– За вісімдесят років я нічого подібного не... – набрав повітря довгожитель.

– Як?! – підхопив неофіт. – Дожити з каміннонирковою хворобою до такого віку? Батьку! Я ледь стримуюся, щоб не поцілувати вашу пантофлю! Таких аксакалів за гроші показувати треба! Ах, сплять наші геронтологи, втрачають ходячу дисертацію! Товариство, переконуйтесь, наші кольки – то дурнички. Йду на парі, що дідуган переховується тут від ревнощів старої або від здирства патлатих племінничків, які шматують персональну пенсію на аморальні коктейлі!

Шелеснув підпільний смішок.

Пурпуровий старійшина зовсім заполум’янів і знову вдавився, його понесли в палату.

Похваливши у такий спосіб дідка, сивоголовий кинув клич медсестричкам:

– Дівчатка! Щоб на обід було пиво! Краще «Праздрой», воно на нирки не впливає... Як відчую кольки, завжди жену консультантів за чеським. Поперше, камінь, як з пращі, вискакує, подруге, фестиваль для шлунку!