Але дослухати урок стародавньої історії правлінцям не вдалося, 3 гуком: «А ниньки я покажу тобі нашу

еру!» – голова, мов гладіатор, кинувся на ентузіаста вечірнього навчання.

Прудконога молодість перемогла – голова не зміг наздогнати вчителя. І так засапався, що, повернувшись, впав на стіл і прошепотів:

– Тільки ж ви – нікому, нікому...

ДЖЕНТЛЬМЕНИ УДАЧІ

Розмова не клеїлась. У цьому товаристві я був зайвий. Такий собі бідний родич. Парія. Ізгой.

– До речі, скільки ви заробляєте? – спитав дідок у золотих окулярах.

– Сто тридцять... і гонорар... бува, місячно двісті виходить, – знітився я.

Товариство саркастично закахикало.

– Браво! – поплескав у долоні дідок. – І заради цих копійок ви п’ять років терли штани в університеті...

– Ее... шість – я заочник...

– Парадокс епохи! – хитнув головою дідок. – Шість років – і нічого не навчився! Костю, – повернувся він до парубійка закордонної моделі, – скільки ти поклав днями у «Кавказі»?

– Сім червінців – це стіл, і тридцятку просадив на більярді – не було прухи...

– Гм... розгулявся, як ревізор... Не схвалюю... Ну, зробимо скидку на молодість... кгм... на тлінний вплив західного кінематографа... І все ж, – перст дідка взяв мене на приціл, – так проводить своє культурне дозвілля простий бармен Костя!

– Місяць тому, – включився меланхолійний юнак з пальцями піаніста, – я дав банкет на дванадцять кувертів у сухумському ресторані «Діоскурі». Фантастика! Форель... дві балерини... кава у срібних джезвах...

– Теж піжонство, –буркнув дідок. –Ах, ця сучасна молодь...

– Ні, ні, Себастяне Хомичу, я знаю ціну пеньонзам, – реабілітувався аматор екзотики. – «Обмивав» жигулівський фіат після обкатки.

– А... Ну, що ж... І довго ти стягувався на цю жерстянку, Сево?

– Три роки... Як кажуть, недоїдав у ресторанах...

– От! –дідок знову вистрілив у мене пальцем. – Три роки – і свої колеса, хоч Сева не член Академії художеств, а телемайстер. Так, так, простий телемайстер, а кебету має, на відміну од деяких моралістів, у яких у кишені диплом, а на шиї – баняк...

– Я з вами не зовсім згоден, дорогий Себастяне Хомичу, – подав голос чоловічок з обличчям літнього шимпанзе. – Вища освіта не завадить, звичайно, якщо ти не зовсім дурний, – усі подивилися на мене. – Я своє чадо думав пристроїти до вузу, шукав ходи, не знайшов, а він тим часом поперся добувати тюменську нафту...

– Недовиховали, – осудив дідок. – А скільки ви поклали б на цей варіант з вузом?

Ентузіаст вищої освіти моргнув у мій бік.

– Е, що вже там! – махнув рукою Себастян Хомич.

– Тисяч з тридцять, на старі, звичайно, зміг би нашкрябати. Я й досі на старі рахую...

– Але ж ваша посада... – не втримався я.

– Так, я скромний оцінювач комісійного магазину, – з гідністю відповів недовихователь.

– І ваша зарплата...

– До чого тут зарплата, ставка, оклад! – скипів дідок. – Треба вміти жити, бути творцем свого індивідуального щастя! Я теж не лауреат, все життя на базі кручуся..,

– А подивилися б ви на дачу Себастяна Хомича! – благоговійно сказав Сева. – Версаль!

– Хто не ризикує, той не п’є шампанського! – висловився Костя.

– Ет, хіба він зрозуміє! –добив мене директор овочевого магазину Хаам. – Праведник... схимник... адвентист тринадцятої зарплати... З усіма своїми статейками він не вартий і півціни мого найгіршого персня!

– Жлоб, пардон за ізвінєніє, він і є жлоб! – вставив Костя.

– Ми вас не затримуємо! – бундючно виголосив дідокнелауреат і показав мені на вихід.

У цей момент двері відчинилися – увійшов ставний чоловік з акуратно підстриженою борідкою.

– Нус, ваш візит затягнувся, – сказав він мені. – Всього найкращого, товаришу кореспондент! – І бородань повернувся до вишуканого товариства.

– Підслідні, встати!

– Слухаємось, громадянине слідчий! – хором відповіли вони.

СПАЛАХ ДАЛЕКОЇ ЗІРКИ

Це сталося недавно: на Місяці тількино змонтували перші лабораторії, зникли черги на п’ятикімнатні квартири.

Саме в той час нашої ери троє імпозантних мужчин зайняли столик на веранді ресторанчика «Під чумацьким возом». Так, так, на мальовничих дніпрових схилах.

Всі троє були засекречені світила. Вибачте, я й зараз не маю права назвати ці вікопомні імена. А тому наречу їх просто: Космос, Антисвіт і Дельфін.

Я розумію ваші сумніви: отак взяли собі та прийшли в ресторан, на люди. Але це було. Бо коли ставили вони якусь мету, то йшли до неї безкомпромісно, навіть через ресторани.

До речі, старший з їхніх референтів категорично заперечував проти цього культпоходу. Але Космос – крутенький, скажу вам, дядько! – буркнув:

– Може, у нас на пиках написано, що ми великі цабе?

Референт завів було про відповідальність перед історією, але Космос кинув свою знамениту фразу:

– Не гавкайте, куме!

І дискусія блискавично припинилася.

Коротше кажучи, Космос, Антисвіт і Дельфін голубили потрошку горілочку з перцем, смалили сигарети «Прима» (захоплення зі студентських років) і дивилися на молодь, яка вигицувала під електробандури танокмодерн «мадагаскарський гопачок».

Світила на когось чекали. І явно нервували.

– ВаЙ! Чи прийде наш дорогий бічо? – спитав Антисвіт.

– Не беріть собі в голову, він точний, як одеські биндюжники, – мовив Дельфін.

– Авжеж! – підтвердив Космос. – Я телефонував особисто.

– Маємо кілька хвилин, дорогі, – Антисвіт дзеленькнув кришкою старовинного годинника. –Я продовжую, цей генацвале потрібен мені більше, ніж вам...

Тут джаз вдарив з новою силою, і крізь ударний мелос фільтрувалися лише окремі репліки:

– Дзуськи... Тільки у мене засяє його талант...

– Прогрес без нього неможливий...

– Автор геніального...

– Стане стрижнем моєї стратегії...

– Його носили на руках у Римі, Мехіко, РіодеЖанейро...

– Шеф у нього тямущий...

– Але ж втілює всі ідеї він...

Джаз раптом змовк на сібемоль.

На веранду піднявся молодик у захисних окулярах, вдягнений скромно, але з добрим смаком.

Всі зааплодували.

Оркестр врізав туш.

Молодик стримано вклонився і швидко пройшов до відомого нам столика. Світила схопилися з місць.

– Інтерв’ю... Закордонна преса... – шелеснуло по веранді.

– Стас Кібертюк! – представив гостя Космос.

– Смикнете за кумпанію? – запропонував Дельфін.

– Грузинський «ОС»? –поліз до портфеля Антисвіт.

– Пас! – відповів молодик, сідаючи у затінений куток. – Ми не належимо собі. – І він налив у фужер тонізуючий напій. – Останній раз я випив ковток джину після виступу в СанДіабло...

– О, то був таки тріумф! – сказав Дельфін.

– Отже, до справи, шановні! Мій час розрахований буквально по хвилинах. І майте на увазі: квартира, авто, грандставка – усім цим забезпечив мене рідний колектив. Ви можете якісно збільшити або подвоїти блага, я не заперечую. Але цікавлюсь передусім своїм інтелектуальним, науковим зростанням. Ваші пропозиції?

– Місце у першому спецрейсі в глибини Всесвіту! – сказав Космос.

– Окрема каюта у надглибинному «Наутілусі»! – сказав Дельфін.

– Я пропоную дещо більше, дорогий бічо! Мій колектив на порозі відкриття антисвіту! І ви, дорогий, будете серед перших, хто...

– Заманливо... – хитнув головою молодик. – Але це – аванс. А щоденна робота?

– Старший конструктор? – запропонував Космос.

– Старший біонік? – зорієнтувався Дельфін.

– Провідний фізиктеоретик! – кинув козирного туза Антисвіт.

– Мілко... На такі умови пристане лише нездара Хомутовський зі Львова...

– Ну, знаєш, парубче! – почервонів Космос. – Не можна ж отак зразу... Я в твої роки лише тримісні ракети проек...