І — ось вона, натура людська! — спалахнуло в ньому і обпалило почуття ревнощів. Сам розумів він, що це дивно і по-дурному: життя минуло, і стільки в ньому всього сталося, роками не згадував він про свою передвоєнну кохану — які вже там ревнощі! Але, розуміючи, що права на ревнощі у нього немає, справитися із собою не міг і, походжаючи по кімнаті, кидав на полковника лихі погляди і сердито бурчав звернені до Нюри докори, що не діждалась, спокусилася зірками на погонах і зіркою на гімнастерці, а рядового солдата без зірок викинула із серця. Так він ходив, розмахував руками, бурмотів, сам не відаючи, що плете, не звітуючи перед самим собою, що він вже не солдат, а за реальним становищем у суспільстві і за достатком, можливо, навіть вищий за радянського генерала. Але, розхвилювавшись, не в змозі був стримати себе і так ходив, доки не помітив на серванті пачку перетягнутих резинкою паперів. Він узяв їх і побачив, що то не просто папірці, а давні, дуже давні листи, складені трикутником, як це робилося під час війни. Усі вони були проштемпельовані і адресовані Бєляшовій Анні Олексіївні, а на зворотній адресі стояло «Енська частина» і нічого більше.

Чужі листи читати, звісно, негарно, але містер Чонкін, зізнатися, не настільки гарно вихований, аби вдаватися в подібні тонкощі. Він відкрив першого листа і став повзти по рядках, і це було непросто, бо друковані російські літери йому почасти подекуди траплялися, а написаних від руки він давно не бачив. Почерк у автора листів, на щастя, виявився розбірливим. «Привіт із Енської частини! — ворушив губами Чонкін. — Здраствуйте, Нюра! Добрий день чи вечір. З фронтовим армійським привітом до вас ваш Іван…»

«Також Іван», — відзначив Чонкін, і це його частково примирило з тим, хто писав. Він став читати далі, щось його стало знічувати, не дочитавши тексту, він глянув у кінець листа, звів очі на портрет, про щось здогадався, але ні, не схожий він був на цього мальованого героя.

Перебрав ще декілька листів, розхвилювався, забігав по кімнаті, кидаючи на портрет погляди то з одного, то з іншого боку. І на себе поглянув у дзеркало, і зізнався неохоче, що хоча й моложаво виглядає і зуби у нього штучні і майстерно зроблені, а порівняння з полковником він зараз не витримує і, десь-то, раніше також не витримав би.

Повернувся до листів, став читати один за одним, акуратно розкриваючи, а потім так само складаючи. Двічі не витримав і просльозився. Захотілося побачити Нюру негайно, обняти, притиснути до себе, зостатися з нею до скінчення днів. Але, подумавши ще раз, зрозумів, що, мабуть, дарма він сюди приїхав. Не його вона ждала під час війни, і не його образ берегла в пам’яті опісля. Той, кого вона ждала, був далеко ліпший за нього і ліпший зовсім не тим, що льотчик чи полковник.

Чонкін глипнув у вікно. Сонце над річкою Тьопою стояло поки що високо, був шанс добігти до станції завидна. Він склав листи, перетягнув їх резинкою, поклав на місце і обдивився, чи не зоставив якихось слідів свого перебування тут.

Ні, не зоставив.

Надів кросівки, поклав ключ на старе місце і пішов геть.

Але щойно одійшов від хати, як з-за пагорба з’явилась вона. Вона йшла з двома корзинками, бідно одягнута стара жінка. І худа. Нічого не зосталося від пухких щік, від повних персів та інших опуклостей. Порівнявшись із Чонкіним, Нюра поглянула на нього, як на незнайому людину, миттєво і байдуже, але по ще не пощезлій подекуди звичці сільських жителів привіталася і рушила далі. І він продовжив іти, але через декілька кроків озирнувся. І побачив, що й вона стоїть і дивиться на нього.

Він їй посміхнувся на весь рот фарфоровими зубами. Вона посміхнулась у відповідь, але, спохватившись, прикрила свою беззубість долонею. А потім, зоставивши корзинки на стежці, повільно пішла до нього. Підійшовши, простягла руку й сказала: «Здраствуйте, Ваня!» Так сказала, наче нічого незвичного не було в цій зустрічі. А він їй відповів: «Хай! Дуже приємно вас бачити ізнову».

Потім вони сиділи в неї, пили чай з карамельками.

Вірніше, він пив, а Нюра дивилася на нього.

— А ви зараз, стало буть, відкіля приїхали?

— Із Охайо, — сказав Чонкін.

— Далеко це? — дивувалася вона.

— Далеко, — сказав Чонкін.

— У Сибіру?

— Подалі.

Не уявляючи, що може бути далі за Сибір, Нюра промовчала.

Він зрозумів, що вона не уявляє, і сказав їй:

— Із Америки я приїхав, Нюра.

— Із Америки, — машинально повторила Нюра, а потім наче стрепенулася: — Як це з Америки? Із самої Америки?

Вона була високої думки про Чонкіна, припускала, що він здатен на багато чого, але Америка для неї зоставалася десь за хмарами в потойбічному світі, і навіть уявити, що ось людина, яка сидить перед нею, здатна існувати в Америці, вона не могла.

— Із самої Америки, — підтвердив Чонкін.

Ще більше вона здивувалася, коли зрозуміла, що Чонкін, виявляється, не на хвилинку туди залетів, а живе там із сорок шостого року, а вже коли він став розповідати їй деталі свого реального життя, то це взагалі не уклалося в її голові.

І вона йому дещо розповіла про життя односельчан, що знала і про що чула від інших…

Голова Голубєв з табору так і не повернувся. Льошка Жаров після демобілізації працював трактористом і потонув, коли на тракторі переправлявся по тонкому льоду через Тьопу. Кузьма Гладишев у сорок восьмому році, ще будучи в засланні, ризикнув нелегально приїхати в Москву, пробився до академіка Лисенка, представився йому вірним лисинківцем, поскаржився на районних сільськогосподарських крівників, які, будучи безрідними космополітами, тобто євреями, стоять на шляху всього передового. Зокрема, не дають провести наукові досліди з вирощування гібрида картоплі з помідором. Лисенко вислухав його уважно. За те, що співробітничав із німцями, пожурив, але сказав, що прагнення забезпечити країну високоврожайними сортами гібрида похвальне і заслуговує заохочення. Дякуючи його клопотанню, Гладишев був звільнений від подальшого ув’язнення і повернувся в рідне село. Але уже з паспортом їздив знову до Москви, був присутнім на знаменитій сесії ВАСХНІЛ, де під час виступів генетиків у якості одного із запрошених представників простого народу тупотів ногами і кричав: «Мухолови!» Лисенко обіцяв йому надати для дослідів велике поле, але не встиг, сам потрапив у немилість. Помер Гладишев на початку сімдесятих років і похований на місцевому цвинтарі.

На ніч Нюра постелила Чонкіну на ліжку, а сама спала на печі. Уранці вони разом поснідали, після чого він подарував їй свою фотокартку, кольорову, на фоні двохповерхового білого будинку з балкончиком. Пообіцяв їй, що надішле запрошення приїхати в Америку, після чого вони потисли один одному руки і він пішов.

Наступного літа прийшло Нюрі дивовижне послання. Конверт цупкий, з печатями, вдавленими в папір, з адресою і прізвищем Нюри, писаними друкарським способом і неруськими буквами, які вона в школі вчила давно і вже забула. Не відкриваючи конверта, Нюра довго розглядала його на світло, потім, не маючи інших порадників, побігла до Нінки Курзової, такої ж самотньої бабулі, як і вона. У шістдесятому році син Нінки Никодим пішов в армію, а додому вже не повернувся. Поїхав на заробітки у Воркуту, а там його зарізали в п’яній бійці. Нюра тоді заздрила Нінці, що та вчасно вийшла заміж і спізнала щастя материнства, але доля згодом порівняла їх у становищі. І, як думалося Нюрі, краще вже не народжувати дитини, ніж народити, виростити і втратити.

Нінка також вертіла довго конверта, роздивлялася і мацала, і порадила Нюрі не відкривати, а віднести одразу Куди Слід, нехай, мовляв, там подивляться, що й до чого. Тому що в такому конверті мало що може бути, Нінка чула по радіо, що личинки тих самих колорадських жуків можуть у достатній кількості знаходитися в конверті, а тепер навіть бомби є такі, що розсилаються людям по пошті. А втім, і самій Нінці було цікаво, а Нюрі іще більш, тим паче що в неї були реальніші припущення, в яких вона не зовсім обманулася.